— Мудро кажете, Калениківно, — підтримав Волосянич. — Від батьків чимало залежить. Може, батько Олександрини в дитинстві і справді скрипки не тримав… — жартував їдко Андрій.

На що Ладичко вертонувся у кріслі, як пиявка в оцті.

Наступного вечора Волосянич, як і було домовлено, завітав з Ладичком на іменини доньки Цюбея. І тільки тут збагнув, звідки довкола Федора Степановича той магнетизм… Величезний особняк, оздоблений мармуровою кришкою, доріжки у розлогому саду, викладені плитами із чорного граніту, меблі з червоного дерева, вщерть заповнені кришталем, дорогі килими, унікальні картини — все говорило, що мешкає можновладець, якому не страшні ніякі катаклізми.

Сам господар зустрічав гостей у дорогому костюмі із золотим ланцюжком на лацкані піджака. Через багаточисельні коридори і кімнати провів до просторої зали. З усього видно, нині запрошені бували тут неводнораз, і кожен давно знав своє місце за столом. Андрій присів скраєчку, проте заврайвно одразу узяв його легенько за лікоть і пересадив ближче до господаревої доньки. Іменинниця справді була гарна: невисока, доладна поставою, впадало у вічі миле, благородне обличчя, довжелезні вії. Оцінююче глянула на Волосянича, ледь зашарілася.

— Мене звати Андрієм, — кивнув приязно.

— А я — Ліза, — простягнула руку. — До речі, я вас знаю уже давно, — додала тихо.

— Дуже приємно, радий… — поклонився Волосянич.

Перший тост виголосив Ладичко. Збентежений, розчервонілий, він довго й нудно співав хвалу батькам, виокремлював й підносив достоїнства іменинниці, бажав їй зустріти в житті чемну, порядну людину, гідну її прекрасної руки. При останніх зиченнях Волосянич помітив, як погляди присутніх сфокусувалися на ньому і якось безцеремонно, неприємно промацували й роздягали його. Від ніяковості молодий журналіст втупився в старовинну ікону Георгія Побідоносця і уже не зводив очей до кінця надміру присолодженої промови Ладичка. Гості поважно почаркувалися, випили, взялися до трапези. Заляскали виделки, ножі, прошелестів шумок. Говорилося тихо, обережно, і голоси звучали невиразно, наче вечірні присмерки… Чимало місць за столом пустувало.

— Мають ще надійти гості? — поцікавився Волосянич у молодої господині.

— Сумніваюся, — усміхнулася іменинниця. — Мало бути повно, але коли почули, що запрошений Козодрій, напевне, розхотіли. Та, бачу, і його щось немає…

Золотий чоловік, друг, товариш і брат, начальник міліції Михайло Дмитрович Козодрій був рідкісним екземпляром людської безтурботності і оптимізму. Волосянич обожнював Козодрія, був ним по-дитячому захоплений. Михайло Дмитрович належав до того числа правоохоронців, яких однаково люблять злодії й потерпілі, хулігани й скривджені. Як він опинився на посаді начальника міліції, певне, і всевишній не відав. Замолоду захоплювався цирковим мистецтвом, хоровим співом, двічі поступав у театрально училище, але потерпів фіаско. Геть зневірившись і вельми розгнівавшись, подав документи у школу міліції і по її успішному закінченні повернувся у рідне містечко в формі лейтенанта. Немов відшкодовуючи моральні збитки, нанесені йому долею в царині циркового мистецтва і хорового співу, Дмитрович по недовгім часі у званні старшого лейтенанта очолив невеличкий, проте дружній і згуртований у нелегкій борні із злочинністю районний відділ внутрішніх справ. За період перебування на відповідальному посту Дмитрович рідко кого допровадив на повне державне утримання. Це траплялося тільки у надзвичайних випадках. Головною зброєю у боротьбі зі злочинним світом він вважав профілактику і перевиховання хоровим співом. Дарма заробляв на хліб насущний суворою, мужньою професією, проте любов до народної творчості не те, що вгасала в ньому, а чим далі — розросталася все нестримніше. У Козодрія виникла навіть ідея створити народний хор. Але охочих до співу в містечку і районі не виявилося. Навіть завідуючий райвідділом культури Семен Щурак — і той на задум начальника міліції махнув рукою.

— Нічого, Семене Васильовичу, — заспокоїв Козодрій. — Ось я дам своїм хлопцям завдання знайти сліди фінансів, які ти асигнував торік на духовий оркестр. А його, як відомо, і духом не чути, і ти у мене, дорогий, першим заспіваєш. Будеш у моєму хорі неперевершеним бас-солістом.

— Ну й даєш, Дмитровичу, — промимрив Щурак. — Одразу вже й грозиш криміналом. Та хіба я проти хору, та хіба я не заспіваю… Були би інші люди…

«Інші» теж знайшлися. Голова райспоживспілки, директори райзаготконтори, громадського харчування, завідуючі базами, дрібні хулігани… Всі вони, пройшовши курс профілактичних бесід у кабінеті начальника міліції, раптом перероджувалися і ставали палкими любителями хорового співу. Мало-помалу чоловічий хор Козодрія зазвучав на область, далі — на республіку. Худі, як тички, пузаті й мордаті шанувальники народної пісні під керівництвом Дмитровича виводили на сцені таких ліричних пісень, що й самих подивування брало, як тільки начальник міліції зумів розбудити у них такі таланти.

А Козодрій не вгамовувався, залучав нових і нових хоровиків до свого колективу. Бувало, мчить, як навіжений, на міліцейській мотоколясці містечком, уздріє у натовпі котрогось із шанованих людей, різко загальмує — аж дорога під колесами завищить — і весело крикне:

— Івановичу, хай живе народна творчість, слава рідним профспілкам! Ти не маєш бажання записатися у підготовчу групу нашого хору?!

«Все! Я пропав. Бодай би їжака проковтнув диявол сухоребрий, уже за мною щось занюхав», — думає зі страшною злобою Іванович, а сам любо-мило усміхається і мовить:

— О Дмитровичу, велика честь! Давненько мріяв спробувати голосок, але не насмілювався. Радо прийду, лиш скажіть коли — одразу прибіжу!

— Чекаю сьогодні увечері в Будинку культури! — уточнює Козодрій і, не забувши ще раз сказати: «Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам!» — мчить собі далі.

Щедро обдарувавши Дмитровича непересічним голосом, хистом циркача і жонглера, акробата і музиканта, великодушністю і добрим, незлобливим серцем, мати-природа обділила його тактом дипломата. На запитання зверху, чому так мало у його районі виявлено правопорушників — він відповідав нелукаво:

— Скільки того життя?! Когут закукурікає, а вже, диви, і сонце заходить. Та хіба я дурний зі своїм народом воювати?! Його треба добротою, добротою брати! Аби йому самому соромно стало робити щось негідне.

Одверта відповідь не вельми задовольняла начальство, і мав Дмитрович через свою філантропію чимало прикростей. Проте народ на доброту начальника міліції відповідав добротою. Справді, за час його перебування на посаді начальника міліції зрима злочинність в районі різко знизилась, проте розквітала підпільна. У цій сфері головними скрипалями виступали люди поважні. Дмитрович про все прекрасно відав, і тому у стосунках з ними втрачав усяке чуття такту. Міг шановану особу привселюдно обізвати крадієм, пригрозити путівкою на південний берег моря Лаптєвих чи місією «прилучати до цивілізації ведмедів у дрімучій сибірській тайзі».

Анархізм начальника міліції спершу обурював Ладичка. Кілька разів у колі довірених Онуфрій Миколайович пропонував свої плани усунення Козодрія, доки сам Цюбей не дав по руках не в міру діяльному редактору.

— Тобі, Ладичко, гвіздків хтось набив у крісло?! — озвірів Цюбей. — Не терпиться?! А я, неборе, волію у хорі Козодрія горло надривати, аніж сідницею нари розбивати. Ти не думаєш, що на його місце пришлють іншого. Цей — як клоун. Поляскає, поляскає, а ми тихенько посміємося. А як поведеться інший? Ти подумав? Мало нам уже прокурора?

— Та я… я, аби ліпше, — оправдовувався Онуфрій Миколайович.

— Дивись, аби ми тобі не вчинили, що притьмом побіжиш сам записуватись у хор Дмитровича.

— У мене ж голосу немає! — писнув фальцетом Ладичко.

— Зате у твоєї праведниці, ого-го-го, який басище. Як заспіває, одразу захочеш із хором на гастролі.

Ладичко проковтнув язика, і плани усунення Козодрія приховав до ліпших часів.

Видно, Дмитрович чимось вельми знадобився Цюбею, коли той не погордував запросити його на іменини. Річ у тім, що начальник міліції через свою гарячу і веселу натуру не входив у коло «батьків містечка». На сімейних торжествах опісля кількох чарок міг такого кабанця будь-кому подарувати — роками потім згадували. Саме з подібних міркувань багато запрошених вирішили краще відсидітись вдома, серед них й ідейний натхненник «корпусу справедливості» Параска Калениківна. Це особливо тішило тепер Ладичка: можна було пити, їсти скільки завгодно — ніхто за лікоть не схопить.