Майже щоранку в редакцію прибігав з свіжим номером обласної газети Ладичко і пронизливим та водночас радісним фальцетом громогласно сповіщав:

— Товариші, я вилущив сьогодні боба, ставте мені п’ятірку!

Із кабінетів визирали заспані обличчя, і співробітники із нестримною цікавістю спішили довідатись, якого «боба» вилущив шеф із шпальт обласної.

Бобами Ладичко йменував помилки, які прогледіли обласні журналісти: опущені або неправильно розставлені знаки пунктуації, друкарські помилки, описки… Особливий тріумф у душі редактора викликали недогляди, що призводили при доскіпливому читанні до перекручення смислу речення або абзаца, особливо, коли вони торкались текстів громадянського звучання. В подібні хвилини, спостеріг Андрій, від радості на лисій маківці Ладичка починало виростати волосся — такий собі дрібненький пушок. Але оскільки Онуфрій Миколайович сам був не вельми у ладах із граматикою, то спонукував лущити «боби» і своїх підлеглих. Надалі всі зібрані «плоди» з педантичною акуратністю Ладичко класифікував і підшивав у чорну течку.

— Для чого це вам знадобилось? — спитав одного разу редактора Волосянич, занісши в кабінет чергову жменю особисто вилущених «бобів».

Несподіване запитання збентежило Ладичка. Він перелякано подивився на Андрія й, з усіх сил намагаючись опанувати становищем, розгублено усміхнувся.

— Ми, Андрію Андрійовичу, люди творчі. А ця категорія людей, як звісно, дивацтвами славиться… Ось і я — над усе люблю колекціонувати видавничі помилки. Таке маю хобі! І, знаєте, приносить величезну насолоду. Але, правда, — одразу застеріг Ладичко, — тільки для домашнього вжитку: про це, упаси біг, нікому…

— Хоч ми, як кажете, і творчі люди, але подібного дивацтва за собою щось не завважував, — не без сарказму мовив Андрій.

— Ой, дорогий колего! — вигукнув палко Ладичко. — Поживете кілька років у нас і, повірте, обростете такими звичками — мати рідна засумнівається у достовірності своєї дитини. Це ж провінція! Але я її обожнюю, — патетично мовив Ладичко. — Тільки тепер мені зрозумілі почуття славнозвісного Цезаря, коли звернувся до сучасників і прийдешніх поколінь: «Краще бути першим у провінції, аніж другим у столиці».

— Слова Цезаря потребують невеличкого уточнення, — застеріг Волосянич. — Він сказав: «Краще бути першим в останньому галльському селі, ніж другим у Римі». Щоправда, історія красномовно засвідчила: Юлій Цезар ніколи не полишав думки бути все-таки першим у Римі.

Ладичко зіщулився, величезні намистини поту вмить обнизали чоло, лису маківку, а очі — навіть зовнішні, щоденні — чкурнули і сховались кудись у підбрів’я…

— Ви знущаєтесь! Ви… ви не смієте зі мною так говорити! Коли не шануєте мене як людину, мусите поважати як керівника…

— Що з вами, Онуфрію Миколайовичу? — щиро здивувався Волосянич. — Я зовсім не хотів кинути на вас тінь… Ви збираєте помилки, а я ще з університету занотовую крилаті вислови. Це моє хобі, якщо хочете знати… «Рубікон перейдено», «Жереб кинуто», «Прийшов, побачив, переміг!», «І ти, Бруте!»… Це теж вислови Цезаря… Ви тільки замисліться, як стисло, коротко міркували древні, але скільки великого змісту вкладали у лаконічні вислови…

Волосянич на цьому гречно вклонився і вийшов…

Через багато літ Волосянич випадково дізнається, що всі помилки, вилучені з обласної газети, Ладичко скрупульозно вивчав, обробляв і відправляв від імені читачів, а найбільш помітні і від свого, у високі інстанції. Там Ладичкові «боби» пильно аналізували, робили відповідні висновки, і в колективі поважної газети весь час мінялися то завідуючі, то кореспонденти, то відповідальні секретарі, а нерідко і редактори. А пильного Онуфрія Миколайовича помалу зарахували у бойовий резерв як одного з кандидатів на відповідальну посаду в обласний часопис. А Волосянич, висолопивши язик, тим часом у поті чола вилущував для Ладичка «боби».

Гріх казати, редактор по достоїнству оцінював творчі старання молодого колеги. Йому дозволялося приходити на роботу, коли заманеться, друкувати з продовженням нариси, оповідання, новели… Невеличкі інциденти помалу вщухли, — Андрій зрозумів, що воювати з вітряками, та ще й невидимими, марниця. Домагався одного: чесно відробити у районці свій строк, отримати позитивну характеристику і гайнути в столицю — там без роботи не згине…

Якось наприкінці тижня Ладичко запросив Волосянича у кабінет і майже пошепки сповістив:

— Радий за вас, Андрію Андрійовичу! Як і передбачав, ви не зостались поза увагою шановних людей нашого міста. Уявіть собі: нас запрошують на іменини дочки Федора Степановича Цюбея.

За недовгий час роботи у гірському містечку Волосянич відкрив ще одну дивовижну обставину: є люди, які не займають високих посад, не вславилися гучними і добрими ділами, проте володіють незримою силою підкоряти собі оточення і тримати його під особистим контролем. Утворюючи довкола себе якесь магнітне поле, котре весь час пронизує ближніх, гіпнотизує їх, робить сліпими, по-рабськи покірними перед володарем надприродного феномена. До подібної категорії людей належав і завскладом контори «Заготзерно» Федір Цюбей. Дебелий, навіть потворний зовнішньо, він був, так би мовити, негласним лідером містечка.

— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.

— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.

— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?

— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…

У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.

Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.

Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.

— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.