Чотири години по тому, після порції любовного зілля та оплесків стоячи, звертаюсь до Шаріс:

– І як, тобі сподобалося?

Вона усміхається.

– Було якось безглуздо, правда? Але завдяки співу все змінилося.

Тримаю їй пальто, вона намацує рукави, знаходить їх і одягається.

– Безглуздо? Гадаю, так. Але я схильний уявляти, що Джейн Еґлінд молода і красива, а не та трьохсотфунтова корова з голосом Евтерпи.

– Евтерпи?

– Музи музики.

Ми приєднуємося до потоку задоволених слухачів, що виходять; з першого поверху потрапляємо на холод. Крокуємо Векер-драйв, і вже за кілька хвилин мені вдається піймати таксі. Не встигнув дати таксисту адресу Шаріс, як вона каже:

– Генрі, давай вип’ємо кави. Я ще не хочу додому.

Кажу таксистові, щоб відвіз нас до кав’ярні «У Дона», що на станції Джарвіс, на північній околиці міста. Шаріс лепече про бездоганний спів, про декорації, які – і в цьому ми обоє погоджуємося – не надихали, про моральні труднощі насолоди Вагнером, коли знаєш, що він був сволотою-антисемітом, і найбільшим його шанувальником був Гітлер. Діставшись кав’ярні, бачимо, що тут усе вирує. Дон вітає відвідувачів у помаранчевій гавайській сорочці; махаю йому рукою. Знаходимо невеликий столик у глибині зали. Шаріс замовляє вишневий пиріг з морозивом і каву; я, як завжди, – сандвіч з арахісовим маслом і желе та каву. З колонок ледь чутно наспівує Перрі Комо, над столиками та картинами для гаражного розпродажу в’ється цигарковий дим. Шаріс схиляє голову на руку і зітхає.

– Так чудово. Здається, іноді я забуваю, що таке бути дорослою.

– Ви рідко кудись ходите?

Шаріс розмазує морозиво виделкою і сміється.

– Так робить Джо. Він каже, що коли воно м’якше, то смачніше. Боже, я переймаю їхні шкідливі звички замість того, щоби навчити їх хорошим. – Вона відкушує шматочок пирога. – І відповідь на твоє запитання: ми таки виходимо кудись, але майже завжди це заходи політичного характеру. Гомес подумує балотуватися на пост члена муніципалітету.

Кава потрапляє не в те горло, починаю кашляти. Коли нарешті можу говорити, проказую:

– Ти жартуєш. Хіба це не перехід на темний бік? Гомес завжди критикував адміністрацію міста.

Шаріс скоса дивиться на мене.

– Він вирішив змінити систему зсередини. Гомес вигорів у всіх цих жахливих судових справах про жорстоке поводження з дітьми. Гадаю, він переконав себе в тому, що справді міг би покращити стан речей, якби мав якийсь вплив.

– Можливо, він має рацію.

Шаріс хитає головою.

– Мені більше подобалося, коли ми були молодими революціонерами-анархістами. Я би краще щось підірвала, ніж лизала зади.

Усміхаюся.

– Ніколи не думав, що ти більш радикальна, ніж Гомес.

– О, так. Насправді я просто не така терпляча, як Гомес. Я хочу діяти.

– Гомес терплячий?

– О, звичайно. Я про те, глянь на цю історію з Клер…

Шаріс різко обриває фразу, дивиться на мене.

– Про що ти? – Запитавши, раптом усвідомлюю, що саме тому ми й тут, що Шаріс чекає, щоби поговорити про це. Цікаво, що знає вона знає, чого не знаю я? Чи хочу я знати те, що відомо їй? Не думаю, що взагалі хочу щось знати.

Шаріс дивиться десь убік, відтак знову на мене. Вона дивиться на свою каву, огортає горнятко руками.

– Ну, я думала, ти знаєш, що… Гомес закоханий у Клер.

– Так. – Я не допомагатиму їй у цьому.

Шаріс проводить пальцем по поверхні столу.

– Так що… Клер сказала йому відвалити, проте він думає, що коли довго наполягатиме, то щось станеться і зрештою, він буде з нею.

– Щось станеться…

– З тобою. – Наші з Шаріс погляди зустрічаються. Мені стає погано. Вибачаюся, встаю та йду в крихітний санвузол, завішаний портретами Мерелін Монро. Хлюпаю на лице холодною водою. Обпираюся на стіну із заплющеними очима. Коли стає очевидно, що мене нікуди не переносить, повертаюся в кав’ярню і сідаю.

– Перепрошую. Що ти казала?

Шаріс здається переляканою і якоюсь змалілою.

– Генрі, – тихо промовляє вона. – Скажи мені.

– Сказати що, Шаріс?

– Скажи, що ти нікуди не зникнеш. Скажи, що Клер не хоче Гомеса. Скажи мені, що все вдасться. Або скажи, що все це – лайно, не знаю, просто скажи мені, що відбувається! – Її голос дрижить. Шаріс кладе свою руку на мою, і я стримуюсь, аби не забрати її.

– У тебе все буде добре, Шаріс. Усе налагодиться. – Вона дивиться на мене, не вірячи і не бажаючи вірити. Спираюся на спинку стільця. – Він не залишить тебе.

Вона зітхає.

– А ти?

Мовчу. Шаріс дивиться на мене, відтак схиляє голову.

– Ходімо додому, – промовляє, і ми нарешті йдемо.

Клер: Сонячний недільний полудень; йду на кухню і натрапляю на Генрі, що стоїть біля вікна і пильно дивиться на задній двір. Він манить мене пальцем. Стаю поруч з ним і дивлюся. Альба грає у дворі зі старшою дівчинкою. Дівчинці десь років сім. У неї довге темне волосся, і вона босоніж. На ній брудна футболка з логотипом «Cubs». Вони обидві сидять на землі, обличчям одна до одної. Дівчинка сидить спиною до нас. Альба усміхається їй і махає руками, ніби летить. Дівчинка хитає головою і сміється.

Дивлюсь на Генрі.

– Хто це?

– Це Альба.

– Так, але хто з нею?

Генрі усміхається, але його брови зведені докупи, тому усмішка, здається, стурбована.

– Клер, це Альба, трохи старша. Вона мандрує в часі.

– Боже мій. – Дивлюся на дівчинку. Вона повертається і вказує на будинок, на мить бачу профіль, а потім вона знову відвертається.

– Підемо до них?

– Ні, з нею все добре. Якщо діти захочуть, то прийдуть до нас.

– Я хотіла би зустрітися з нею…

– Краще не треба… – починає Генрі, але поки він це каже, дві Альби зриваються з місця і біжать до задніх дверей, узявшись за руки. Сміючись, вони вриваються на кухню.

– Мамо, мамо, – каже моя трирічна Альба, вказуючи на іншу. – Дивися! Велика Альба!

Інша Альба всміхається і промовляє:

– Привіт, мамо.

Усміхаюся і відказую:

– Привіт, Альбо.

Відтак вона повертається, бачить Генрі й скрикує: «Тату!» – і біжить до нього, обіймає його і плаче. Генрі дивиться на мене, нахиляється до Альби, гойдає її і щось шепоче їй на вухо.

Генрі: Клер зблідла; стоїть і спостерігає за нами, тримаючи за руку маленьку Альбу. Альба дивиться з розтуленим ротом, як її старша копія, плачучи, чіпляється до мене. Нахиляюсь до Альби і шепочу їй на вухо: «Не говори мамі, що я помер, гаразд?» Вона дивиться на мене, – сльози тримаються на її довгих віях, губи тремтять – і киває. Клер тримає паперову хусточку, просить Альбу висякати носа, обіймає її. Альба дозволяє провести себе, щоби вмити обличчя. Мала, теперішня, Альба тулиться до моєї ноги.

– Чому, татку? Чому вона сумна?

На щастя, мені не треба відповідати, тому що повернулися Клер і Альба; на Альбі одна з футболок Клер і пара моїх обрізаних шортів.

– Агов, усі. Чому би нам не піти на морозиво? – пропонує Клер.

Обидві Альби усміхаються; маленька Альба танцює навколо нас і викрикує:

– Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо!

Сідаємо в машину, Клер за кермом, трирічна Альба на передньому сидінні, а семирічна – на задньому сидінні, поряд зі мною. Вона нахиляється до мене, пригортаю її. Усі мовчать, лише маленька Альба говорить: «Дивись, Альбо, песик! Дивись, Альбо, дивись, Альбо…» аж поки старша не відповість: «Так, Альбо, я бачу». Клер привозить нас у «Зефір»; ми влаштовуємося у блискучій блакитній вініловій кабінці й замовляємо два бананові спліти, шоколадний солод, а також ріжок м’якого ванільного морозива з посипкою. Дівчата поглинають свої бананові спліти, як пилосмоки; ми з Клер граємося нашим морозивом, не дивлячись одне на одного. Клер питає:

– Альбо, що відбувається у твоєму часі?

Альба кидає на мене погляд.

– Нічого цікавого, – відказує вона. – Дідусь учить мене грати другий скрипковий концерт Сен-Санса.