Гомес ставить попільничку поруч зі мною, сідає на ліжко і спрямовує на мене погляд.

– Уві сні ти говорила з кимось на ім’я Генрі.

Чорт. Чорт.

– Що я казала?

– В основному просто «Генрі», знову і знову, наче кликала, щоб він прийшов. І «пробач». І один раз сказала: «Тебе ж тут не було», наче ти дуже сердита. Хто такий Генрі?

– Генрі – мій коханець.

– Клер, у тебе немає коханця. Ми з Шаріс уже півроку щодня бачимо тебе, і ти ніколи ні з ким не зустрічалася, ніхто ніколи не дзвонить тобі.

– Генрі мій коханець. Зараз він якийсь час відсутній, та повернеться восени 1991 року.

– Де він?

Десь поруч.

– Я не знаю. – Гомес думає, що я вигадую.

Не бачу причин, однак хочу змусити його повірити мені. Хапаю свій гаманець, розгортаю його й показую Гомесу фотографію Генрі. Він уважно вивчає її.

– Я бачив цього хлопця. Ні, когось дуже схожого на нього. Цей занадто старий, щоб це був той самий хлопець. Але того хлопця теж звали Генрі.

Моє серце гупає, як божевільне. Намагаюся буденно запитати його:

– Де ти його бачив?

– У клубах. Здебільшого, у «Екзиті» та «Смарт-барі». Але я не можу уявити його твоїм хлопцем; він маніяк. Де він – там хаос. Він алкоголік, і просто… Я не знаю, він дуже грубий з жінками. Чи так мені сказали.

– Жорстокий? – Не можу навіть уявити, як Генрі піднімає руку на жінку.

– Ні. Не знаю.

– Як його прізвище?

– Не знаю. Слухай, кицюню, цей хлопець пожує тебе та виплюне… він зовсім не той, хто тобі потрібен.

Усміхаюся. Він – саме той, хто мені потрібен, але знаю, що даремно нишпорити нічними клубами, намагаючись знайти його. – А хто мені потрібен?

– Я. Хоча ти, здається, так не вважаєш.

– У тебе є Шаріс. Навіщо я тобі?

– Я просто хочу тебе. Сам не знаю чому.

– Ти що, мормон[56]?

Гомес починає говорити дуже серйозно:

– Клер, я… Слухай, Клер…

– Не кажи цього.

– Я справді…

– Ні. Я не хочу цього знати.

Встаю, гашу цигарку й починаю одягатися. Гомес сидить нерухомо і дивиться, як я вдягаюся. Почуваюсь несвіжою, брудною й огидною, коли натягую перед Гомесом учорашню вечірню сукню, проте намагаюсь не показувати цього. Не можу застібнути довгу блискавку на спині, Гомес понуро допомагає мені.

– Клер, не втрачай розуму.

– Я не серджуся на тебе. Я злюсь на себе.

– Цей хлопець справді дивак, якщо іде від такої дівчини, як ти, сподіваючись, що ти чекатимеш його два роки.

Усміхаюся Гомесу.

– Він дивовижний. – Бачу, що цим образила хлопця. – Гомесе, пробач. Якби я була вільна, ти був вільний… – Гомес хитає головою і, перш ніж усвідомлюю, цілує мене.

Відповідаю на поцілунок і на якусь мить замислююсь…

– Гомесе, я мушу йти.

Він киває.

Йду.

П’ятниця, 27 квітня 1990 року (Генрі двадцять шість)

Генрі: Інґрід та я в нічному клубі «Театр Рів’єра», танцюємо до самозабуття під милозвучні акорди Іґґі Попа. Ми з Інґрід завжди щасливі разом, коли танцюємо, трахаємося або займаємося чимось, що включає в себе фізичну активність, а не розмови. Зараз ми – у раю. Ми в перших рядах, і містер Поп об’єднує нас усіх у суцільну кулю божевільної енергії. Якось я сказав Інґ, що вона танцює, як німка, і їй це не сподобалося. І це правда: Інґрід танцює серйозно, немов її життя висить на волосині, немов точність у танці може врятувати голодних дітей Індії. Це чудово. Іґґі наспівує: «Я такий пригнічений, що не можу залишитися». І я точно знаю, що він відчуває. У такі моменти я бачу сенс у нас з Інґрід. Ми слемуємо під пісні «Lust for Life», «China Doll», «Funtime». Ми з Інґрід прийняли достатньо амфетаміну, щоби вирушити на Плутон, і в мене дивне, пронизливе відчуття та глибоке переконання в тому, що я міг би залишитися тут до кінця мого життя й бути абсолютно задоволеним. Інґрід пітніє. Біла футболка приклеїлася до її тіла так привабливо, що тішить око; подумую зняти її з Інґрід, проте стримуюсь, бо на ній немає бюстгальтера, потім іще наслухаюся докорів. Ми танцюємо, Іґґі Поп співає, і, на жаль, після трьох викликів на біс концерт нарешті неминуче закінчується. Почуваюся чудово. Коли йдемо з концерту з такими ж піднесеними фанатами та радісними завсідниками концертів, задумуюся: що ж ми робитимемо далі? Інґрід поспішає у довжелезну чергу до жіночої вбиральні, чекаю її на Бродвеї. Спостерігаю, як яппі[57] у «БМВ» сперечається з паркувальником щодо невідповідного паркувального місця, коли до мене підходить здоровенний блондин.

– Генрі? – запитує він.

Думаю, чи не вручить він мені повістку до суду чи щось схоже.

– Так?

– Клер передає привіт.

Чорт забирай, що за Клер?

– На жаль, ви помилилися номером.

Підходить Інґрід, яка знову має вигляд дівчини Бонда. Вона змірює з ніг до голови цього хлопця – прекрасного екземпляра людини-самця. Обіймаю її.

Хлопець усміхається.

– Перепрошую. У вас, напевно, є двійник. – У мене стискається серце, щось відбувається, та я не можу цього зрозуміти. Крихта мого майбутнього просочилася у теперішнє, та зараз не той момент, щоби дізнаватися. Здається, він чимось задоволений, вибачається і йде.

– Що це було? – питає Інґрід.

– Гадаю, він сприйняв мене за когось іншого. – Знизую плечима. Схоже, Інґрід стурбована. Її хвилює майже все, що має якийсь стосунок до мене, тому не звертаю уваги. – Гей, Інґ, що робитимемо далі? – Почуваюся готовим дострибнути до небес.

– До мене?

– Блискуча ідея.

Зупиняємося в «Марджіз Кендіз» щоб купити морозиво, і невдовзі скандуємо у автівці: «Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо», – і сміємося, як неврівноважені підлітки. Пізніше, у ліжку з Інґрід, думаю: хто ж така Клер? Утім, розумію, що, ймовірно, відповіді не знайду, тому й забуваю про це.

П’ятниця, 18 лютого 2005 року (Генрі сорок один, Клер тридцять три)

Генрі: Веду Шаріс у оперу. Це «Трістан та Ізольда». Я тут з Шаріс, бо Клер терпіти не може Вагнера. Я теж не великий прихильник Вагнера, але в нас є абонемент, і я не проти піти до театру. Ми якось говорили про це в гостях у Шаріс та Гомеса, і Шаріс з жалем визнала, що жодного разу не була у опері. Зрештою ми з Шаріс виходимо з таксі перед чиказьким оперним театром, а Клер удома дивиться за Альбою і грає в скребл[58] із Алісією, яка гостює у нас цього тижня.

Насправді у мене сьогодні немає настрою для опери. Коли заїхав по Шаріс, Гомес підморгнув мені й сказав: «Синку, не затримуй її допізна!» – своїм найкращим голосом несвідомого батька. Не можу пригадати, коли востаннє ми з Шаріс робили щось разом. Шаріс мені дуже подобається, але мені з нею майже нема про що говорити.

Проводжу Шаріс крізь натовп. Вона рухається повільно, оглядаючи прекрасний хол, мармур та високі галереї, заповнені елегантними, одягненими зі смаком багатіями і студентами зі штучним хутром і проколотими носами. Шаріс усміхається продавцям лібрето, двом джентльменам у смокінгах, які стоять біля входу в фойє, співаючи у два голоси: «Лібрето! Лібрето! Купіть собі лібрето!» Знайомих не бачу. Шанувальники Вагнера – спецназ фанатів опери; вони зліплені з міцнішого матеріалу, і всі знаються між собою. Поки ми з Шаріс піднімаємося сходами на бельетаж, усі передають одне одному повітряні поцілунки.

У нас із Клер є приватна ложа; це один з наших привілеїв. Відхиляю портьєру, Шаріс ступає крок і вражено видихає: «О!» Знімаю її пальто, вішаю його на стілець, потім знімаю своє. Влаштовуємося зручніше. Шаріс перехрещує щиколотки і кладе свої маленькі ручки на коліна. Її чорне волосся виблискує в низькому м’якому світлі, а з темною помадою і виразними очима Шаріс нагадує вишукано одягнену пустотливу дитину, якій дозволили лягти пізніше, з дорослими. Вона сидить і впивається красою театру, розкішно прикрашеною золотаво-зеленою завісою, яка затуляє сцену, складками штукатурки, що оздоблюють кожну арку і купол, збудженим гулом натовпу. Світло гасне, і Шаріс на мить усміхається мені. Завіса піднімається, і ми опиняємося на човні, де співає Ізольда. Відкидаюся на спинку стільця й розчиняюся у потоці її голосу.

вернуться

56

Релігійна група, яка колись сповідувала багатоженство.

вернуться

57

Молода успішна людина, яка веде активний діловий спосіб життя.

вернуться

58

Настільна гра.