А тепер мені сниться, що я стою на платформі, на станції Седжвік, та чекаю на швидкісну електричку «Браун Лайн». Тримаю дві валізи з покупками, в яких, після детального огляду, виявилися коробки з соленим крекером та манюсіньке мертвонароджене немовля з рудим волоссячком, загорнуте у харчову плівку.

Сниться, що я вдома, у своїй старій кімнаті. Вже ніч, підсвічування від акваріуму тьмяно освітлює кімнату. Раптом з жахом усвідомлюю, що у ньому намотує круги якась невелика тварина. Похапцем знімаю покришку з акваріуму, беру підсак[50] та виловлюю її. Це виявляється миша-піщанка із зябрами.

– Вибач, – звертаюся до неї, – я забула про тебе.

А миша тільки докірливо дивиться на мене.

Сниться, що підіймаюся сходами в будинку Медовларк. А там – жодних меблів, усі кімнати порожні; у сонячних променях літає пил та осідає на дубову поліровану долівку, утворюючи золотистий настил. Проходжу довгим коридором, заглядаючи у кожну спальню, та ось я у своїй кімнаті, в якій лише одна маленька дерев’яна колисочка. Ані звуку. Боюся заглядати в неї. У маминій кімнаті на долівці розстелені білі простирадла. Біля ніг помічаю крихітну цятку, вона доходить до краю простирадла та починає розростатися, аж поки уся підлога не червоніє від крові.

Субота, 23 вересня 2000 року (Клер двадцять дев’ять, Генрі тридцять сім)

Клер: Живу під водою. Усе видається таким повільним, і так далеко. Знаю, що десь зверху існує світ, осяяний сонцем швидкоплинний світ, де час збігає, мовби сухий пісок у піщаному годиннику. Але тут, унизу, де я, – повітря, звук, час та відчуття густі та щільні. Я – у водолазній капсулі, разом з цією дитинкою, лише ми удвох намагаємося вижити у цій дивній та чужій нам атмосфері. Почуваюся самотньою. «Гей! Ти там?» Жодного слова у відповідь. «Він помер», – кажу Еміт. «Ні, – відповідає вона, нервово посміхаючись. – Ні, Клер, бачиш, у нього б’ється сердечко». Не можу пояснити. Генрі кружляє довкола, намагається нагодувати мене, зробити мені масаж, підбадьорити; гасає так доти, аж поки не прикрикую на нього. Проходжу подвір’я та прямую до своєї студії. Вона – як музей, як мавзолей, така завмерла, у ній нічого живого, жодного подиху, жодної ідеї, лише речі – та й ті дивляться на мене з осудом. «Пробачте мені», – звертаюся до свого порожнього, нічим не застеленого мольберта, до своїх сухих діжок та формочок, до скульптур, завершених лише наполовину. «Мертвонароджене», – думаю, дивлячись на каркас скульптури, обгорнутої у подарунковий папір. А яким обнадійливим він був у липні! Мої руки чисті, м’які та рожеві. Ненавиджу їх. Ненавиджу цю порожнечу. Ненавиджу це маля. Ні. Ні, я його не ненавиджу. Просто не можу знайти його.

Сідаю за свій мольберт, на ньому білий аркуш паперу, в руках – олівець. Нічого не приходить. Заплющую очі, і все, що мені спадає на думку, – це червоний колір. Отож беру тюбик акварельної фарби, відтінку червоного кадмію, беру великий помазок, наливаю у банку води та починаю замальовувати аркуш червоним. Він блистить. Аркуш м’якне від вологи, а коли висихає – темніє. Спостерігаю, як він сохне. Від нього йде запах акацієвої камеді. У самому центрі малюю чорним чорнилом серце – дуже маленьке, не те дурне серце, що на валентинках, але анатомічно правильне серце, крихітне, мов у ляльки. Також малюю вени, делікатну автодорожню карту вен, які доходять аж до краю паперу, та які тримають маленьке сердечко у своїх тенетах, наче муху в павутині. Бачиш, ось це – його серцебиття.

Уже вечір. Виливаю воду з банки та мию щітку. Зачиняю на ключ свою студію, перетинаю подвір’я та заходжу в задні двері. Генрі готує соус до спаґеті. Коли заходжу, він підводить на мене очі.

– Краще? – запитує.

– Краще, – заспокоюю його (та й себе).

Середа, 27 вересня 2000 року (Клер двадцять дев’ять)

Клер: Лежить на ліжку. Є трохи крові, проте небагато. Лежить на спині, намагається дихати, крихітна грудна клітка тремтить. Ще так зарано! У конвульсіях, одночасно з биттям сердечка з пуповини хлинула кров. Стою навколішках біля ліжка та беру на руки, беру його на руки, мого малесенького хлопчика, який смикається, як щойно зловлена рибина, викинута у повітря. Тримаю його, так ніжно, проте він не знає, що я тут, що тримаю його. Він такий ковзкий, а його шкіра майже прозора, оченята заплющені. Мов у гарячці, думаю про штучне дихання «рот у рот», про 911, про Генрі. О, не йди, нехай тебе побачить Генрі! – але з кожним подихом він відригує рідину; маленьке морське створіння дихає водою, відтак широко розтуляє рота, і я можу бачити крізь нього, мої руки порожні, і – його нема, нема.

Не знаю, як довго це тривало, час іде. Стою на колінах. Молюся, стоячи навколішках. Боже мій! Боже милостивий! Боже милостивий! Дитина рухається в утробі. Тихо! Сховайся!

Пробуджуюся у лікарні. Там Генрі. Дитина мертва.

Сьомий

Четвер, 28 грудня 2000 року (Генрі тридцять три і тридцять сім, Клер двадцять дев’ять)

Генрі: Стою в нашій спальні, у майбутньому. Ніч, але місячне сяйво надає кімнаті якоїсь сюрреалістичної монохроматичної чіткості. У вухах дзвенить – у майбутньому так часто. Дивлюся на сплячу Клер і на сплячого себе. Наче померли. Сплю калачиком, коліньми до грудей, замотаний у ковдру, рот ледь розтулений. Хочу доторкнутися до себе. Хочу розбудити себе та подивитися у вічі. Але цього не станеться. Довго так стою, пильно вдивляючись у себе, сплячого, у майбутньому. Відтак легенько ступаю до тієї половини, де спить Клер, стаю навколішки. Все дуже нагадує теперішнє. Змушую себе забути про те інше тіло на ліжку, сконцентруватися на Клер.

Вона починає рухатися, розплющила очі. Не може зрозуміти, де ми. І я теж.

Мене переповнює бажання, жагуче бажання лягти біля неї, бути з нею настільки близько, наскільки тільки можливо, бути тут, зараз. Легенько цілую її та завмираю, ні про що не думаючи. Вона ще не отямилася після сну, торкається рукою мого лиця. Коли відчуває мене на дотик, прокидається. Тепер вона тут, зі мною. Проводить рукою по моїй руці, голубить, пестить. Ніжно стягую з неї ковдру, щоб не розбудити іншого мене, про якого Клер поки що не здогадується. Цікаво, чи цей інший я почує? Чи прокинеться? Та вирішую не з’ясовувати. Лягаю на Клер, повністю накриваю її своїм тілом. Хочу, щоб вона не повертала голови, проте вона може зробити це будь-якої миті. Коли проникаю у Клер, вона дивиться на мене; думаю, що мене не існує. Ще за мить вона повертає голову та бачить сплячого мене. Скрикує, не голосно, та знову дивиться на мене, того, що на ній, у ній. Потім усе розуміє, приймає – це досить дивно, але нехай. Цієї миті кохаю її більше, аніж своє життя.

Понеділок, 12 лютого 2001 року (Генрі тридцять сім, Клер двадцять дев’ять)

Генрі: Увесь тиждень у Клер якийсь дивний настрій. Вона якась розгублена, далека. Наче щось, що лише вона може почути, прикувало її увагу, наче їй надходять якісь одкровення Господні, чи начеб вона постійно розшифровує російські коди, передані їй зі супутника. Коли запитую про це, вона лише всміхається та знизує плечима. Це так не схоже на Клер, що я аж захвилювався. Проте негайно перестаю її діймати розпитуваннями.

Якось, повернувшись увечері з роботи й лише глянувши на Клер, розумію, що сталося щось страшне. У неї наляканий та благальний вираз обличчя. Вона підходить до мене та стає дуже близько, нічого не говорить. Думаю, що хтось, напевне, помер. Хто? Тато? Кімі? Філіп?

– Скажи вже щось, – благаю. – Що сталося?

– Я вагітна.

– Як це могло… – вимовляючи це, пригадую, як це могло статися. – А, так, пам’ятаю.

Для мене та ніч була кілька років тому, але для Клер минуло всього лиш декілька тижнів. Я прийшов до неї з 1996 року, коли ми відчайдушно намагалися зачати дитину, Клер тоді була майже сонною. Лаю себе за свою безпечну тупість. Клер чекає моєї реакції. Силкуюся всміхнутись.

вернуться

50

Одне з допоміжних знарядь для риболовлі.