Імовірно, зараз кінець листопада. Галявина темного-бурого кольору; коли дме вітер, чутно деренькотіння. Десь скраю скубуться ворони: не можуть поділити яблуко, що впало з вітром. Коли доходжу до того місця – чую чиєсь важке дихання: хтось біжить за мною. Обертаюся – це Клер.

– Генрі… – задихаючись, звертається до мене. Голос такий, наче у неї застуда.

Якусь хвильку стою, чекаю, щоби вона перевела подих. Не можу розмовляти з нею зараз. Вона стоїть, віддихується, з рота вибиваються білі клубки пари, на цьому сіро-коричневому фоні її волосся набуває яскравого рудого відтінку, шкіра блідо-рожева. Розвертаюся та йду в сад.

– Генрі… – Клер поспішає за мною, ловить мене за руку. – Чому? Що я зробила? Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?

О Боже.

– Я намагався дещо зробити для тебе, щось дуже важливе. Але не вийшло. Я рознервувався, тому й опинився тут.

– Що ти намагався зробити?

– Не можу розповісти. Навіть тоді, у тому часі, я не хотів тобі розповідати. Тобі би це не сподобалося.

– Тоді чому ти хотів це зробити? – Клер тремтить від вітру.

– Бо це був єдиний вихід. Ти не хотіла мене слухати. Думав, що ми перестанемо сваритися, якщо я це зроблю.

Зітхаю. Однаково спробую ще раз і, якщо буде потрібно, – ще раз.

– А чому ми сваримося? – запитує Клер, дивлячись мені у вічі, напружена та стривожена. У неї нежить.

– У тебе застуда?

– Так. Чому ми сваримося?

– Усе почалося, коли на званій вечері у посольстві дружина твого посла заліпила дружині мого прем’єр-міністра. Це вплинуло на вартість вівсяних пластівців, що, своєю чергою, призвело до високого рівня безробіття та страйків…

– Генрі!

– Що?

– Лише один раз, один-єдиний раз, можеш не жартувати зі мною та сказати те, про що я тебе прошу?

– Не можу.

І тут Клер заліплює мені ляпас, міцний ляпас. Відступаю назад, здивований, проте задоволений.

– Вдар мене ще раз.

Вона збентежилася, хитає головою.

– Будь ласка, Клер.

– Ні. Чому ти хочеш, щоб я тебе вдарила? Я ж хотіла зробити тобі боляче!

– Зроби мені боляче. Будь ласка, – нахиляю голову.

– Та що з тобою?

– Усе дуже погано. Здається, я не можу дати ради.

– Що саме «дуже погано»? Що відбувається?

– Не питай мене.

Клер підходить до мене, стає дуже близько та бере мою руку. Стягує ту кумедну голубу рукавицю, підносить мою долоню до рота та кусає. Біль – несамовитий. Перестає кусати, і я дивлюся на свою руку. Навколо сліду від укусу повільно виступає кров, дрібними краплями. У мене, ймовірно, буде зараження, але цієї миті мені байдуже.

– Скажи мені.

Її обличчя усього за кілька сантиметрів від мого. Цілую її, дуже грубо. Клер опирається. Відпускаю її, і вона обертається до мене спиною.

– Не дуже гарно з твого боку, – тихо промовляє вона.

Та що зі мною таке? Клер у свої п’ятнадцять – не та людина, що вже кілька місяців мучить мене, відмовляючись від припинення наших спроб народити дитину, ризикуючи життям, у повному відчаї, перетворюючи наші любовні пестощі на поле бою, завалене трупами дітей. Кладу голову їй на плечі.

– Вибач. Мені дуже шкода, Клер. Справа не в тобі. Будь ласка, вибач.

Вона відвертається. Плаче. Ущент пригнічена. Дивно, але в кишені пальта знаходжу вологі серветки «Клінекс». Прикладаю їй до лиця, вона бере серветку та сякає носа.

– Ти мене ще ніколи не цілував.

О, ні. У мене, мабуть, кумедний вигляд, бо Клер починає сміятися. Не можу повірити. Боже, який я ідіот.

– О, Клер. Просто… забудь про це, добре? Витри з пам’яті. Цього ніколи не було. Ходи до мене. Це лише між нами, правда? Клер?

Невпевнено підходить до мене. Обіймаю її, дивлюсь у вічі. Її очі почервоніли, ніс набрякнув – однозначно, у неї застуда. Прикриваю своїми руками її вуха, відхиляю голову та цілую. Намагаюся вкласти своє серце у її – на зберігання, на випадок якщо загублю знову.

П’ятниця, 9 червня 2000 року (Клер двадцять дев’ять, Генрі тридцять шість)

Клер: Увесь вечір Генрі був занадто спокійним, розгубленим та задумливим. Упродовж вечері він, здавалось, подумки нишпорив уявними стелажами в пошуках книги, яку читав десь так у році 1942-му. До того ж його права рука забинтована. Після вечері він пішов до спальні та завалився на ліжко, голова звисає з кінця ліжка, а ноги – на моїй подушці. Пішла до студії і почала вимивати формочки та лекальні рами. Попила кави, та щось мене мучило – ніяк не можу зрозуміти, що за проблема у Генрі. Зрештою повертаюся до будинку. А він досі лежить у цій самій позі. У темряві.

Лягаю на підлогу. Коли потягуюся, хрустить у спині.

– Клер?

– М-м-м?

– Ти пам’ятаєш той випадок, коли я тебе вперше поцілував?

– Дуже чітко.

– Вибач.

Генрі перевертається. Аж згораю від цікавості.

– А чим ти тоді був такий засмучений? Ти збирався щось зробити, але у тебе не вийшло; ти ще тоді сказав, що мені би це не сподобалося. Про що ти говорив?

– Як ти примудряєшся пам’ятати все це?

– Бо я – дитина справжнього слона. То ти мені розповіси?

– Ні.

– А якщо я вгадаю – ти скажеш?

– Радше – ні.

– Чому?

– Тому що я дуже виснажений і не хочу сьогодні сваритися.

І я не хочу сваритися. Мені подобається лежати отут, на підлозі. Трохи холоднувато і дуже твердо.

– Ти ходив на стерилізацію.

Генрі мовчить. Він так довго мовчить, що я аж захотіла прикласти дзеркальце до його рота, щоби подивитись, чи він іще дихає. І тут він озивається:

– Звідки ти дізналась?

– Насправді я не знала. Просто боялась, що це може статись. І сьогодні зранку я побачила папірець, на якому ти записав про свій прийом у цього лікаря.

– Я ж спалив той папірець!

– Той, що лежав під ним, зберіг відбиток тієї записки. Я його прочитала.

– Ну добре, Шерлоку, – зітхає Генрі. – Ти мене розкусила.

Продовжуємо миролюбно лежати на спині, у повній темряві.

– Давай, роби.

– Що?

– Стерилізацію. Якщо мусиш.

Генрі знову перекручується та дивиться на мене. Все, що можу бачити, – це його темна голова на фоні темної стелі.

– Ти не кричиш на мене.

– Ні. Більше не можу, також. Здаюся. Припиняю. Ти переміг. Ми припинимо наші спроби завести дитину.

– Я би не сказав, що це моя перемога. Просто це – необхідність.

– Та хай як це назви.

Генрі злазить з ліжка та сідає на підлогу біля мене.

– Дякую.

– Нема за що.

Цілує мене. Уявляю собі той похмурий листопадовий день у 1986 році, з якого Генрі щойно повернувся, пригадую той вітер, тепло його тіла у холодному саду. За якусь мить, уперше за багато місяців, ми кохаємося, не думаючи про наслідки. Генрі підхопив від мене застуду, тоді, шістнадцять років тому. Чотири тижні по тому Генрі таки зробив стерилізацію, а я зрозуміла, що вшосте завагітніла.

Сни про дітей

Вересень 2000 року (Клер двадцять дев’ять)

Клер: Сниться, що спускаюся сходами вниз у підвал моєї бабусі Ебшир. На стіні зліва усе ще видніється довга смужка сажі, що з’явилася тоді, коли ворона впала у комин. Сходи всі у пилюзі, на руці залишаються сірі сліди від перил, на які я спираюся, щоби не впасти. Спускаюся до кімнати, якої завжди боялася у дитинстві. У цій кімнаті глибокі полички з суцільними рядами консервованих продуктів: помідорів, огірків, кукурудзи та буряків. Вони якісь ніби забальзамовані. В одній з банок лежить качиний зародок. Акуратно відкриваю цю банку та виливаю це каченя з рідиною собі на руку. Воно жадібно ловить повітря дзьобиком та починає вибльовувати. Коли вже знову в змозі говорити, запитує:

– Чому ти залишила мене? Я ж на тебе чекав!

Сниться, що йдемо з мамою спокійною вулицею Саут-Гейвена, кругом житлові будинки. У моїх руках маля. Чим довше йдемо, тим важчою стає дитина, я вже ледве її несу. Повертаюсь до мами та кажу їй, що більше не можу нести цю дитину, вона з легкістю підіймає її, й ми продовжуємо прогулюватися. Приходимо до якогось будинку та маленькою алейкою заходимо до його заднього дворику. А там – два екрани та діапроектор. На газоні стоять крісла, у яких розмістилися люди. Вони дивляться слайди про дерева. На кожному екрані – по одній половинці дерева. Одна з них – літо, інша – зима. Це те саме дерево, просто різні пори року. Дитинка сміється та щось собі захоплено вигукує.