Генрі: Ми вже розрізали та з’їли весільний торт. Клер уже кинула свій букет (його впіймала Шаріс), а я вже жбурнув підв’язку Клер (її впіймав Бен). Оркестр грає «Їдьте потягом „А“», люди танцюють. Я потанцював із Клер, Кімі, Алісією та Шаріс. Зараз танцюю з Гелен, яка дуже навіть гарно танцює, а Клер танцює з Гомесом. Кружляю Гелен та бачу Селію Етлі, яка намагається вклинитися до Гомеса, а той своєю чергою – до мене. Коли він вихром несеться із Гелен, я приєднуюся до натовпу біля шинквасу й спостерігаю, як Клер танцює з Селією. До мене приєднується Бен. Він п’є газовану воду. Замовляю собі тонік із горілкою. Бен начепив підв’язку Клер собі на руку, наче перебуває у траурі.
– Хто це? – запитує мене.
– Селія Етлі. Дівчина Інґрід.
– Дивно.
– Ага.
– А що з тим хлопцем, Гомесом?
– Що ти маєш на увазі?
Бен зирить на мене, а потім відвертається.
– Та не зважай.
22:23Клер: Усе, кінець. Дорогою з клубу перецілувалися та наобіймалися з усіма, сіли та поїхали машиною, вимащеною кремом для гоління, за якою волочиться хвіст із консервних банок. Під’їхали до «Д’ю Дроп Ін» – маленького непоказного мотелю на Сілвер-Лейк. Генрі спить. Виходжу з авто, реєструюся, прошу чергового допомогти мені відвести Генрі до кімнати й кинути його на ліжко. Цей хлопець заносить наш багаж, витріщається на мою весільну сукню, на інертного Генрі та шкіриться до мене. Даю йому чайові, й він іде. Знімаю взуття з Генрі, послабляю його краватку. Знімаю свою сукню та розкладаю на кріслі.
Стою у ванній кімнаті, у нічній сорочці, тремчу від холоду. Чищу зуби. У дзеркалі бачу Генрі, який лежить на ліжку. Хропить. Випльовую зубну пасту та полощу рота. І раптом до мене доходить: це – щастя. Й усвідомлюю: ми одружилися. Що ж, у будь-якому разі, я – заміжня.
Вимкнувши світло, цілую Генрі на добраніч. Від нього тхне алкоголем і парфумами Гелен. Добраніч, добраніч, солодких тобі снів! І засинаю – без снів, проте щаслива.
Понеділок, 25 жовтня 1993 року (Генрі тридцять, Клер двадцять два)Генрі: У наступний після весілля понеділок ми з Клер у Чиказькій міській раді, суддя реєструє наш шлюб. Свідками виступають Гомес і Шаріс. Після того всі йдемо вечеряти в «Чарлі Тротерс» – ресторан, який настільки дорогий, що саме його оформлення нагадує салон першого класу в літаку, чи якусь мінімалістську скульптуру. На щастя, хоча їжа тут на вигляд, як витвір мистецтва, проте смачна. Тільки-но з’являється якась страва, Шаріс відразу її фотографує.
– То як воно: бути заміжньою? – цікавиться вона.
– Почуваюся дуже заміжньою, – відповідає Клер.
– А ви можете продовжувати одружуватися, – жартує Гомес. – Спробуйте усі церемонії, які тільки існують: буддистську, нудистську…
– Слухайте, а може я якась «двоємужниця»? – припускає Клер, куштуючи щось фісташкового кольору, з кількома великими креветками, викладеними так, що нагадують короткозорих старців, які читають газету.
– Думаю, що можна дозволити собі одружитися з тією самою людиною стільки разів, скільки сам забажаєш, – вставляє Шаріс.
– А ти є такою людиною? – запитує мене Гомес.
Те, що я їм, укрите тонкими шматочками сирого тунця, який аж тане у роті. Перед тим як відповісти, ще деякий час насолоджуюся цією смакотою.
– Так, навіть більше.
У Гомеса раптом зіпсувався настрій, і він почав щось мимрити про філософію Дзен, але Клер усміхається мені та підіймає келих. Чаркуюся з нею: звучить та губиться у шумі ресторану чиста кришталева нота.
Що ж, ми одружені.
Частина 2
Крапля крові у мисці молока
– Що це? Любий, що це?
– Як нам це пережити?
– Що пережити?
– Це. У нас так мало часу. Ми ж проспимо увесь наш час!
– Ми можемо усамітнитися та прикидатися – це ж лише початок, – що у нас іще сила-силенна часу.
– А з кожним днем його ставатиме все менше. А потім і зовсім не буде.
– А ти би краще хотіла, щоб узагалі ніколи нічого не було?
– Ні. Це – саме те місце, куди я завжди приходжу. Відколи почався відлік мого часу. І коли я піду звідси, це й буде отой меридіан, у напрямку якого все плинуло до того і від якого все продовжить свій рух. Проте зараз, люба, ми – тут, ми – зараз, а ті, інші часи кудись собі пливуть.
А. С. Байєтт. Possession (Одержимість)Сімейне життя
Березень 1994 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)Клер: Отож ми одружилися. Перший час живемо у двокімнатній квартирі в будинку на дві сім’ї в Рейвенсвуді. Наша квартира сонячна; на підлозі пофарбований олійною фарбою паркет, на кухні – повно старезних ящичків та допотопних приборів. Ми купуємо безліч дрібниць, проводимо недільний час у «Крейт енд Барел», обмінюючи наші весільні подарунки. Замовляємо диван, та він не пролазить крізь двері, тож доводиться повертати його назад. Наша квартира – це лабораторія, у якій ми проводимо експерименти та дослідження один над одним. З’ясовуємо, що Генрі ненавидить, коли я, читаючи за сніданком газету, замислююсь і починаю собі постукувати ложкою об зуби. Доходимо спільного консенсусу: я можу слухати Джоні Мітчела, а Генрі – «Shaggs», але тільки наодинці. За Генрі закріплено обов’язок приготування їжі, я ж відповідаю за прання. Ніхто не виявляє бажання прибирати квартиру, тож наймаємо людину, яка те робить за нас.
Нас поглинає рутина. У Ньюбері Генрі працює від вівторка по суботу. Він прокидається о пів на восьму та готує собі каву. Потім натягує спортивний одяг та вирушає на пробіжку. Коли повертається – одразу ж іде в душ та одягається на роботу; я ж викочуюся з ліжка та теревеню з ним, поки він готує нам сніданок. Поснідавши, він чистить зуби та вибігає, щоб устигнути на метро. А я знов лягаю та ще десь годину дрімаю.
Коли знову прокидаюся – у квартирі тихо. Приймаю ванну, розчісуюсь та надягаю свою робу. Наливаю ще кави, йду до віддаленої спальні, яка слугує мені студією, та зачиняю за собою двері.
На зорі мого заміжнього життя мені доводиться сутужно в цій крихітній студії. Той простір, який можу назвати своїм, який не просякнутий Генрі, настільки тісний, що навіть ідеї мої стали дрібними. Я – мовби гусінь у паперовому коконі: скрізь ескізи скульптур, невеличкі рисунки видаються мушками, що пурхають біля вікна, розбивають свої крила лише для того, щоб вибратися з цього крихітного місця. Створюю макети, маленькі скульптури, ніби репетицію великих. З кожним днем нові ідеї виникають усе з більшим скреготом, ніби знають, що й так зависнуть, зачахнуть у своєму розвитку. Вночі мені сняться фарби, бачу вві сні, як занурюю руки у чан із целюлозним волокном. Мені сняться мініатюрні сади, але я – гігантського розміру, тому не можу там навіть кроку ступити.
Вважаю, найзахопливішим моментом у створенні мистецтва, та й у створенні будь-чого, є та мить, коли примарна, ілюзорна ідея стає чимось реальним, матеріальним, субстанцією у світі субстанцій. Цирцея, Ніоба, Артеміда, Атена, усі прадавні чародійки, – їм, мабуть, знайоме оце відчуття, коли вони перетворювали звичайних людей на фантастичних істот; цупили секрети чаклунів, знешкоджували цілі армії: о, дивіться, ось воно, це нове створіння! Можете називати його свинею, армією, лавром. Назвіть його мистецтвом. Та магія, яку я створюю зараз, – ще невеличка магія, дещо загальмована магія. Працюю щодня, але нічого не матеріалізується. Почуваюся Пенелопою, яка тче та розпускає.
А що ж Генрі, мій Одісей? Генрі – художник іншого штибу, художник, який щезає. Наше спільне життя у цій занадто малій квартирці відзначене короткочасними відлучками Генрі. Інколи він зникає якось непомітно: дорогою з кухні до коридору можу побачити одяг, який лежить купкою на підлозі. Можу зранку вставати з ліжка й побачити, що тече вода у душі, а у ньому ніхто не миється. Деколи це лякає. Якогось дня працюю собі у студії, коли раптом чую якийсь стогін за дверима, відчиняю їх, а там – Генрі, навкарачки, голий, у коридорі, з голови юшить кров. Він розплющує очі, бачить мене та зникає. Інколи я прокидаюсь посеред ночі, а Генрі немає. Зранку він розповідає про свої походеньки, як інші чоловіки розповідають своїм жінкам про свої сни: «Вночі був у бібліотеці Зельцер, у 1989 році», або: «У якомусь дворі тікав від німецької вівчарки, довелося вилізти на дерево», чи ж: «Стояв під дощем біля квартири моїх батьків, слухав, як мама співає». Чекаю, коли Генрі скаже, що бачив мене у моєму дитинстві, але поки що цього не стається. Ще дитиною я з нетерпінням очікувала приходу Генрі. Кожен його візит був для мене подією. А зараз кожна його відсутність – подія сумнівної важливості, його вилучення з нашого життя, пригода, про яку я почую лише тоді, коли мій шукач пригод матеріалізується, з нього або юшить кров, або він насвистує собі, або всміхається, або весь труситься. Тепер мені страшно, коли він не поруч.