– Шаріс, ти вже заручена, – каже Гелен, – ти навіть не повинна пробувати його піймати.

– Підстраховуюся, – знизує плечима Шаріс. – З Гомесом може вийти будь-що.

13:48

Генрі: Сиджу на батареї в затхлій кімнаті, де повно коробок з молитовниками. Гомес, курячи, ходить туди-сюди. У смокінгу він має розкішний вигляд. Відчуття таке, наче я – ведучий ігрового шоу. Гомес продовжує вимірювати кроками кімнату, збиваючи попіл у чайну чашку. Через нього я ще більше нервую.

– Обручки маєш? – запитую у стоп’ятсотий раз.

– Так. Обручки маю.

– Хочеш випити? – зупинившись на мить, запитує мене.

– Ага.

Гомес витягує флягу та передає мені. Знімаю кришечку й відпиваю. Дуже м’який скотч. Відпиваю ще та повертаю флягу. Чую, як у передпокої розмовляють та сміються люди. Пітнію, починає боліти голова. У кімнаті дуже тепло. Встаю та відчиняю вікно; вистромлюю голову, дихаю. Усе ще падає дощ.

З кущів долинає якийсь шум. Ширше відчиняю вікно, вдивляюся. А там – я, сиджу під вікном, у грязюці, мокрий, як хлющ, важко дихаю. Отой я усміхається до мене та піднімає великий палець догори, показуючи «класно!».

13:55

Клер: Стоїмо у притворі церкви.

– Ну все, час здійснювати намічене, – рішуче промовляє тато і стукає у двері кімнати, в якій перевдягається Генрі.

Гомес висовує голову:

– Ще хвилинку.

Кидає на мене такий погляд, що мене аж шлунок хапає, забирає голову з дверей та зачиняє їх. Іду до дверей, аж тут вони знову відчиняються, і з’являється Генрі, застібаючи свої запонки. Він мокрий, брудний та неголений. На вигляд – років сорок. Але він тут, тріумфально усміхається до мене та проходить через церковні двері вздовж головного проходу.

Неділя, 13 червня 1976 року (Генрі тридцять)

Генрі: Лежу на підлозі у своїй старій спальні. Сам. Ідеальна літня ніч не знаю якого року. Лежу, проклинаючи все на світі й почуваючись ідіотом. Затим встаю і йду на кухню. Пригощаюся татовим пивом.

Субота, 23 жовтня 1993 року, 14:37 (Клер двадцять два, Генрі тридцять вісім і тридцять)

Клер: Стоїмо перед вівтарем. Генрі повертається до мене й промовляє:

– Я, Генрі, беру тебе, Клер, за свою дружину. Клянуся бути вірним у радості та горі, у хворобі та здоров’ї, любитиму та шануватиму тебе усе своє життя.

А я думаю: запам’ятай це. Повторюю цю клятву. Отець Комптон усміхається до нас та промовляє:

– …І нехай ніхто не роз’єднає тих, кого Бог з’єднав разом.

Та це, насправді, не проблема, – продовжую міркувати. Генрі надягає тонку срібну обручку на мій палець, поверх персня, який подарував мені на заручини. А я надягаю йому просту золоту обручку, – це єдиний раз, коли він її надягнув. Служба продовжується, а я собі міркую: лише це має значення – він тут, я тут, і не важливо як, доки він зі мною. Отець Комптон благословляє нас та завершує месу:

– Служба закінчилася. Ідіть із Богом!

Ми йдемо проходом, рука в руці, разом.

18:26

Генрі: Весільний прийом щойно розпочався. Офіціанти носяться туди й назад із металевими візочками та прикритими тацями. Люди продовжують прибувати та здавати свій верхній одяг. Дощ нарешті скінчився. Яхт-клуб Саут-Гейвена розташований на північному березі. Це – будівля двадцятих років, обшита панелями та шкірою, всередині – червоний килим та картини з кораблями. Зараз уже темно, але пірс освітлюється оцими мигаючими сигналами маяка. Стою біля вікна, попиваю «Ґленлівет», чекаю на Клер, яку чомусь кудись забрала мама. Мене не посвятили в це. Бачу відображення Гомеса та Бена, які прямують до мене. Обертаюся до них. У Бена якийсь стривожений вигляд.

– Як ти?

– Добре. Друзі, можете зробити мені послугу? – ствердно кивають. – Гомесе, повернись до церкви. Я там, чекаю у притворі. Забери мене та привези сюди. Тихенько проведи у чоловічу вбиральню на першому поверсі та залиш там. Бене, а ти приглядай за мною тут, – показую на свої груди. – А коли я скажу, хапай мій смокінг та неси в туалет. Добре?

– Скільки в нас часу? – запитує Гомес.

– Небагато.

З розумінням киває головою та йде. Підходить Шаріс, Гомес цілує її в чоло та лишає. Повертаюся до Бена – він має дуже втомлений вигляд.

– Як ти? – запитую його.

– Трохи змучився, – зітхає він. – Е-е, Генрі…

– Що?

– З якого ти зараз року?

– Із 2002-го.

– А ти можеш… подивитися… Знаю, ти такого не любиш, але…

– Що? Все нормально, Бене. Все, що завгодно. Це особливий день.

– Скажи мені: я досі живий? – запитує Бен, не дивлячись на мене, його погляд спрямований на оркестр, що налаштовує свої інструменти у бальній залі.

– Так, у тебе все добре. Якраз пару днів тому зустрічався з тобою, грали більярд.

– Дякую, – різко видихає він.

– Без проблем.

На Бенові очі накочуються сльози. Пропоную свій носовичок, він бере його, але відразу ж повертає, не використовуючи; йде у пошуках чоловічої вбиральні.

19:04

Клер: Усі вже сидять за святковим столом, але ніхто не може знайти Генрі. Запитую Гомеса, чи не бачив його, а він просто дивиться на мене отим своїм поглядом та запевняє, що Генрі буде тут з хвилини на хвилину. До нас підходить Кімі, дуже тендітна у своїй рожевій шовковій сукні, проте якась стурбована.

– Де Генрі? – запитує мене.

– Не знаю, Кімі.

Вона притягує мене до себе та шепоче:

– Я бачила, як його юний друг Бен волочить купу одягу з передпокою.

О, ні! Якщо Генрі рвонув назад у своє теперішнє, то це буде складно пояснити. Може, сказати, що у нього якась непередбачувана ситуація? Щось на кшталк термінового виклику в бібліотеку, і Генрі необхідно негайно бути там? Але всі його колеги тут. Може, сказати, що в Генрі амнезія і він десь побрів?

– А, от він, – каже Кімі, тиснучи мою руку.

У дверях стоїть Генрі та оглядає юрбу, помічає нас. Підбігає.

– Привіт, незнайомцю! – цілую його.

Він повернувся у теперішнє, мій молодший Генрі, і його життя тепер – тут. Бере мою руку та руку Кімі й проводить нас до столу. Кімі радісно хихоче та щось каже Генрі, не можу розібрати, що саме.

– Що вона сказала? – запитую, коли ми вже сідаємо за стіл.

– Запитала, чи не плануємо у нашу шлюбну ніч секс утрьох.

Червонію, наче рак. Кімі мені підморгує.

19:16

Генрі: Завис у бібліотеці клубу, їм канапе та читаю перше видання «Серця темряви».

Книга у розкішній палітурці, та, мабуть, ніхто й ніколи її ще не розгортав. Краєм ока бачу менеджера клубу, що поспішає до мене. Закриваю книгу й ставлю її назад на поличку.

– Перепрошую, сер, та, мабуть, мені доведеться попросити вас залишити цей кабінет.

Немає сорочки, немає взуття, та й обслуги немає.

– Добре, – кажу, підводячись.

Коли менеджер повертається до мене спиною, кров гупає мені у голову, і я зникаю. Приходжу до тями на підлозі нашої кухні. Дата – 2 березня 2002 року. Сміюся: завжди хотів так зробити.

19:21

Клер: Гомес проголошує промову:

– Любі Клер та Генрі, родичі та друзі, шановні присяжні… стривайте, викресліть це. Любі мої, у цей вечір ми зібралися тут, на берегах холостяцької землі, щоби помахати нашими хусточками до Клер та Генрі, які підіймаються на борт корабля «Сімейний Союз» та вирушають у довгу подорож. А поки що ми з сумом спостерігаємо, як вони прощаються з радощами холостяцького життя. Але ми впевнені, що ця розхвалена країна Шлюбного Благословення стане їхньою повноцінною адресою. Дехто з нас може навіть приєднатися до них у швидкому майбутньому, якщо не придумаємо спосіб, як цього уникнути. Отож тост: за Клер Ебшир Детембл, прекрасну мисткиню, що заслуговує на кожну дрібку щастя, котра випаде на її долю у цьому новому для неї світі! І за Генрі Детембла, збіса класного хлопця і везучого сучого сина! Нехай життєве море простягнеться перед вами гладке, наче скло! Попутного вам вітру! За щасливу пару! – і з цими словами Гомес перехиляється через стіл та цілує мене в губи. На якусь мить ловлю його погляд, але потім ця мить обривається.