Хтось з іншого боку вулиці махає мені рукою. Примружуюся, вдивляюся та впізнаю ту низеньку чорношкіру жінку, що тієї ночі була з Інґрід у «Араґоні». Селія. Махаю у відповідь, вона переходить дорогу. І от, вона переді мною. Селія настільки маленька, що її обличчя нарівні з моїм, хоча я сиджу, а вона стоїть.

– Привіт, Клер, – вітається. Голос у неї – наче олія, хочеться огорнутися ним і заснути.

– Привіт, Селіє. Сідай.

Сідає навпроти мене. Мені спадає на думку, що її низький зріст – через короткі ноги: у сидячому положенні вона має нормальний вигляд.

– Кажуть, ти заручилася.

Підіймаю свою ліву руку та показую перстень, подарований мені на заручини.

Офіціант низько нахиляється, щоб узяти замовлення, і Селія замовляє каву по-турецьки. Вона дивиться на мене та хитро посміхається. Зуби у неї білі, довгі та криві. Очі – великі, а повіки наполовину прикриті, наче вона засинає. Дреди зібрані у високий хвіст та пришпилені рожевими паличками, підібраними під її блискуче рожеве плаття.

– Ти або дуже смілива, або божевільна, – додає вона.

– Мені таке часто кажуть.

– Ну, до сьогоднішнього дня ти мала б це знати напевне.

Всміхаюся, знизую плечима, відсьорбую каву, занадто солодку, до того ж – схололу.

– Ти знаєш, де зараз Генрі? – запитує Селія.

– Ні. А ти знаєш, де зараз Інґрід?

– Угу, – тішиться своєю обізнаністю. – Сидить за шинквасом у «Берліні», чекає на мене, – дивиться на годинник. – Я вже спізнююся.

Під вуличним освітленням її шкіра кольору паленої землі стає синього, а потім фіолетового відтінку. У неї вигляд гламурного марсіянина.

– Генрі зараз біжить Бродвеєм, у чому мама народила, з купою скінхедів на хвості, – усміхаючись, повідає вона.

О, ні.

Офіціант приносить Селії каву, а я вказую йому на своє горня. Він доливає мені ще кави, я акуратно сиплю туди ложку цукру та помішую. Селія кладе ложечку в крихітне горнятко з кавою по-турецьки. Вона чорна та густа, як чорна меляса. Колись давно жили собі три сестрички … І жили вони на дні криниці. … А чому вони жили на дні криниці?… Бо то була мелясна криниця[43].

Селія чекає, щоби я щось сказала. Поки збираєш думки – роби реверанс, це затягує час[44].

– Справді?

О, чудово, Клер.

– Ти, наче, не надто переживаєш. Якби мій хлопець бігав отак, голяка, я, власне кажучи, трохи би розхвилювалася.

– Ну, Генрі, насправді, не зовсім ординарна людина.

– Ану, повтори! – сміється Селія.

Що саме вона знає? А Інґрід знає? Селія нахиляється до мене, відсьорбує з горняти, широко розплющує очі, підіймає брови та скривлює губи.

– Ти насправді хочеш за нього заміж?

– Якщо не віриш, можеш поспостерігати, як я це зроблю. Приходь на весілля. – Якийсь злий імпульс спонукав мене випалити.

– Я? Ти ж знаєш, Генрі терпіти мене не може. Зовсім.

– Ну, ти також від нього не у захваті.

– Зараз – так, – шкіриться Селія. – Він дуже грубо повівся з міс Інґрід Кармайкл. А мені доводиться збирати докупи її уламки, – знову дивиться на годинник. – Власне, щодо неї: я спізнююся на побачення, – підводиться. – А чому би тобі не піти зі мною?

– О, ні, дякую.

– Ну, ходімо. Ви з Інґрід повинні краще взнати одне одного. У вас стільки спільного. У нас буде такий собі маленький дівич-вечір.

– У Берліні?

– Ні, у місті. В барі, – сміється Селія.

У неї карамельний сміх, що мав би виходити з набагато огряднішого тіла. Не хочу, щоб вона йшла, але…

– Не думаю, що це хороша ідея, – дивлюся Селії прямо у вічі. – Це підло.

Її погляд гіпнотизує, і я думаю про змій, котів. Чи їдять коти кротів? …Чи їдять кроти котів?[45]

– Окрім того, мушу закінчити ось це.

Селія глипає на мій зошит.

– Що, домашнє завдання? О, вже пізно, завтра до школи! А тепер послухай свою старшу сестру Селію, яка краще знає, що краще для маленьких школярочок. Гей, а тобі можна алкоголь? Не замала?

– Можна, – гордо відповідаю. – Можна вже три тижні.

– Ходімо, ходімо, ходімо! – дуже близько нахиляється до мене Селія. Вона пахне корицею. – Ти повинна трохи пожити для себе перед тим, як осядеш зі своїм містером Бібліотекарем. Ну, дава-а-ай, Клер! До того, як ти отямишся, будеш уже по вуха у його дітях, які постійно випорожняються у памперси, та його бібліотечній десятковій системі Д’юї.

– Не думаю…

– Тоді нічого не кажи, просто ходімо, – Селія вже спаковує мої книги. Примудряється розлити маленький молочник. Починаю витирати розлите молоко, проте Селія вже виходить з кафе, тримаючи мої книги. Поспішаю за нею.

– Селіє, не треба, мені потрібно ті… – Для людини з такими короткими ногами та в туфлях на дванадцяти сантиметрових каблуках вона рухається дуже швидко.

– Е-е, не віддам, поки не пообіцяєш, що підеш зі мною.

– Інґрід це не сподобається.

Зараз ми вже йдемо синхронно, направляємося на південь по Голстед у напрямку Белмонт-стрит. Не хочу зустрічатися з Інґрід. Я її бачила на концерті «Violent Femmes» вперше та востаннє. Цього мені достатньо.

– Звичайно, сподобається. Інґрід дуже цікавиться тобою.

Звертаємо на Белмонт, проходимо повз тату салони, індійські ресторани, магазини шкіряного одягу та церкви, що розташовані у приміщеннях колишніх магазинів. Проходимо під залізничним мостом, і от він, – «Берлін». Зовнішній вигляд не дуже заманливий: вікна пофарбовані у чорний; худорлявий хлопець у ластовинні перевіряє документи, але чомусь лише в мене, а в Селії – ні. Чутно музику диско, що пульсує з темряви. Він ставить штампи на наші руки та дозволяє нам увійти у цей хаос.

Коли очі звикають до темряви, бачу лише жінок. Вони скупчились біля невеличкої сцени, на якій поважною ходою розгулює стриптизерка у червоних розшитих паєтками стринґах та наклейках на сосках. Жінки у барі сміються та фліртують. Це – дівич-вечір. Селія тягне мене до столу. Там сидить Інґрід, перед нею – висока склянка з якоюсь рідиною небесно-блакитного кольору. Вона підіймає голову: вираз її обличчя свідчить про те, що вона не дуже рада мене бачити. Селія цілує Інґрід та вказує мені на крісло. Втім, продовжую стояти.

– Привіт, мила, – вітається з Інґрід Селія.

– Ти, мабуть, жартуєш, – претензійно промовляє та. – Ти для чого її привела?

На мене ніхто не звертає уваги. Селія все ще тримає мої книги.

– Та все нормально, Інґрід, вона непогана. Я подумала, що вам би краще познайомитися. Всього лиш, – вибачливим тоном пояснює Селія, але навіть мені зрозуміло, що їй подобається спостерігати за цим незручним становищем, у якому опинилася Інґрід.

– Для чого ти прийшла? – люто дивиться Інґрід на мене. – Позловтішатися?

Інґрід відкидається у своєму кріслі та гордо задирає підборіддя. У своєму оксамитовому жакеті та у криваво-червоній помаді вона схожа на вампіра-блондинку. Вона зачаровує. Почуваюся маленькою сільською школяркою. Протягую руки до Селії, і вона повертає мені книжки.

– Мене змусили. Я вже йду, – розвертаюся, але Інґрід хапає мене за руку.

– Стривай… – шарпає мене за ліву руку, я втрачаю рівновагу, і всі мої книжки летять шкереберть. Висмикую руку, Інґрід тим часом продовжує: – …ви заручилися? – до мене доходить, що вона дивилася на перстень, який мені подарував Генрі. Мовчу. Тоді вона звертається до Селії. – Ти знала, так? – Селія потупила погляд та мовчить. – Ти привела її сюди, щоб познущатися з мене? Ах ти, сучко! – шипить Інґрід ледь чутним голосом. Гучна музика приглушує її слова.

– Ні, Інґі, я лише…

– Та пішла ти, Селіє, – підводиться Інґрід. Якусь мить її лице дуже близько від мого; уявляю, як Генрі цілує її губи. Інґрід розглядає мене, відтак каже:

– А ти передай Генрі, що він може забиратися до біса. І скажеш, що я почекаю його в пеклі.

І йде геть.

Селія залишається на місці, обличчя затулене руками. Починаю збирати свої книжки. Коли збираюся йти, Селія мене затримує:

43

Цитата з «Аліси в Країні Чудес» (пер. В. Корнієнко).

44

Цитата з «Аліси в Задзеркаллі» (пер. В. Корнієнко).

45

Цитата з «Аліси в Країні Чудес» (пер. В. Корнієнко).