– За щасливу пару!

– За щасливу пару! – повторює Кімі, і ми всі чаркуємося та випиваємо. – Отже, Клер, Генрі каже, що ти – художниця. А яка спеціалізація?

– Я працюю з папером. Паперові скульптури.

– О, ти повинна якось показати мені, бо я взагалі про таке нічого не знаю. Щось на кшталт оріґамі?

– М-м, ні.

– Вони як у того німецького художника, роботи якого ми бачили в інституті мистецтв, Ансельма Кіфера. Великі темні страхітливі паперові скульптури.

– А чому такій гарненькій дівчині, як ти, займатися такими потворними речами? – дещо спантеличено запитує Кімі.

– Кімі, це мистецтво, – сміється Генрі. – Окрім того, вони красиві.

– Я використовую багато квітів, – розповідаю Кімі. – Якщо дасте мені свої висохлі троянди, я їх використаю у композиції, над якою зараз працюю.

– Добре, – погоджується вона. – А що це за композиція?

– Гігантська ворона, зроблена з троянд, волосся та волокон лілійника.

– Гм. А чому ворона? Ворони приносять невдачу.

– Хіба? А я їх вважаю розкішними.

Містер Детембл підіймає одну брову, і в цю секунду він – точна копія Генрі.

– У вас нестандартне розуміння краси.

Кімі підводиться, прибирає наші тарілки з-під салату та вносить миску з зеленими бобами й тацю із «запеченою качкою під малиново-трояндово-перцевим соусом», що парує. Смак – райський. Тепер розумію, від кого Генрі навчився так куховарити.

– Як вам? – цікавиться Кімі нашою думкою.

– Смакота, – хвалить містер Детембл, а я відлунням повторюю за ним.

– Може, трохи менше цукру? – пропонує Генрі.

– І я так вважаю, – погоджується Кімі.

– Хоча на смак дуже ніжна, – все-таки хвалить Генрі, і Кімі розпливається в усмішці. Протягую руку за склянкою вина. Містер Детембл киває мені та говорить:

– Вам дуже личить перстень Анет.

– Він прекрасний. Дякую, що дозволили подарувати його мені.

– З цим перснем пов’язано багато історій, і з весільною стрічкою, яка до нього додається. Його виготовили у Парижі для моєї прапрапрабабусі Джейн ще в 1823 році. До Америки його привезла моя бабуся Івет у 1920 році. З 1969 року, від смерті Анет, він мирно собі лежав у шухляді. Приємно, що перстень знову бачить білий день.

Дивлюся на нього та думаю: «Мама Генрі мала на собі цей перстень, коли помирала». Дивлюся на Генрі, а він, напевне, думає про це ж саме. Дивлюся на містера Детембла, а він їсть свою порцію качки.

– Розкажіть мені про Анет, – прошу його.

Він відкладає виделку вбік, спирається ліктями на стіл та прикладає руки до лоба. Дивиться на мене з-під долонь.

– Впевнений, що Генрі розповідав.

– Так. Трохи. Я росла, слухаючи її записи, мої батьки – її фанати.

– А. Тоді добре, – всміхається містер Детембл, – ви ж знаєте, що Анет мала найчарівніший голос… глибокий та чистий. Такий голос! Такий діапазон! Своїм голосом вона могла розкрити всю свою душу. Щоразу, коли я слухав її, розумів, що моє життя – щось більше, аніж просто фізіологія. Вона вміла чути по-справжньому, розуміла структуру та могла точно проаналізувати композицію, яку повинна була виконувати. Вона була дуже емоційною, моя Анет. І шукала цю емоційність у інших. Коли вона померла, не думаю, що у мене ще залишились хоч якісь відчуття.

Він замовкнув. Не можу глянути на містера Детембла, тому дивлюся на Генрі. Він дивиться на батька з таким невимовним сумом, що переводжу погляд на свою тарілку.

– Але ви запитували про Анет, не про мене. Вона була доброю, і прекрасною виконавицею. Нечасто можна зустріти всі ці якості в одній людині. Анет робила людей щасливими, бо й сама була щасливою. Вона насолоджувалася життям. Лише двічі я бачив її сльози: вперше – коли подарував їй цей перстень, востаннє – коли народила Генрі, – продовжує він.

Знову мовчимо. Врешті промовляю:

– Ви були дуже щасливі.

– Ну, і були, і не були, – всміхається він, усе ще прикриваючи своє обличчя долонями. – Якоїсь миті ми ще могли мати все, про що мріяли, а вже наступної – вона пошматована на автомагістралі.

– А хіба ви не вважаєте, – вперто продовжую, – що краще бути надзвичайно щасливою, хай навіть протягом короткого періоду, аніж усе життя просто проіснувати?

Містер Детембл уважно розглядає мене з-під лоба. Потім прибирає руки, дивиться просто у вічі та зізнається:

– Часто думав про це. Вірите?

Думаю про своє дитинство, усі свої очікування, хвилювання, радість від того, що бачу Генрі, якого не бачила вже декілька тижнів чи місяців, а він простує собі галявиною. Розмірковую над тим, що відчувала, коли не бачила його впродовж двох років, а потім зустріла в читальному залі бібліотеки Ньюбері: оця радість – від того, що доторкаюся до нього, розкіш – знати, де він, знати, що він кохає мене.

– Так, – відповідаю. – Вірю, – зустрічаюся поглядом з Генрі та усміхаюся.

– Генрі зробив хороший вибір, – киває головою містер Детембл.

Кімі встає, щоб принести кави. Поки вона на кухні, містер Детембл продовжує:

– Він не створений для того, щоб привносити в чиєсь життя спокій. Насправді, багато в чому він – повна протилежність матері: ненадійний, непостійний, не надто переймається кимось, окрім своєї персони. Поясніть мені, Клер: якого біса така мила дівчина, як ви, хоче вийти заміж за Генрі?

Усе в кімнаті, здається, затамувало подих. Генрі кам’яніє, проте мовчить. Нахиляюся до містера Детембла, посміхаюся та охоче відповідаю, наче він запитав мене, який смак морозива мені найбільше подобається:

– Тому що він дуже, дуже класний у ліжку.

Усі аж котяться зі сміху. Містер Детембл дивиться на Генрі, а той підіймає брови та розпливається в усмішці. Нарешті навіть містер Детембл усміхається й промовляє:

– Touché[41], голубко.

Пізніше ми пили каву та частувались смачнючим мигдальним тортом, який приготувала Кімі. Потім вона показала мені безліч фотографій Генрі: ті, на яких він ще немовля, ті, на яких він робить перші кроки, а потім ті, де він уже старшокласник (він надзвичайно ніяковів). Після цього вона витягнула з мене усю інформацію про мою сім’ю («Скільки кімнат? Так багато! Гей, друже, а чому це ти мені не розповів, що вона не лише красива, а ще й багата?»). Відтак стоїмо біля вхідних дверей, і я дякую Кімі за вечерю та прощаюся з містером Детемблом.

– Було приємно, Клер, – каже він. – Але називайте мене Річардом.

– Дякую… Річарде.

Він бере мою руку і в ту мить я бачу його таким, яким колись, мабуть, бачила його Анет, багато років тому, – потім це відчуття зникає. Якось незграбно киває він до Генрі, що цілує Кімі на прощання, і ми спускаємося в літній вечір. Здається, відколи ми зайшли всередину, промайнуло багато років.

– Ху, – видихає Генрі. – Я вже встиг тисячу разів померти, спостерігаючи за цим усім.

– Я добре поводилася?

– Добре? Блискуче! Він тебе полюбив!

Спускаємось вулицею, тримаючись за руки. В кінці кварталу бачимо ігровий майданчик. Підбігаю до гойдалки та видираюся на неї. Генрі сідає на сусідню, обличчям у інший бік.

Ми гойдаємося, все вище та вище, минаємо одне одного, деколи – синхронно, а деколи проносячись одне повз одного з такою швидкістю, що здається, зараз зіткнемося. І сміємося, сміємося, і здається, що не буде більше смутку, ніхто не зникне, не помре та не поїде у далечінь. Зараз – ми тут, і ніщо не зіпсує цієї ідеальної миті, ніхто не вкраде радості цього досконалого моменту.

Клер: Сиджу наодинці з собою за крихітним столиком біля вікна у кафе «Переґолізі» – солідній маленькій щурячій нірці з чудовою кавою. Я повинна опрацьовувати твір «Аліса в Країні Чудес», готуючись до заняття з історії гротеску, з якого матиму екзамен влітку; але замість цього витаю у хмарах, ліниво спостерігаючи за містянами, що копошаться на Галстед-стрит цієї непізньої ще вечірньої години. Нечасто приходжу в район Бойзтаун[42]. Здається, що більше встигну зробити, якщо буду там, де точно знаю, мене ніхто не шукатиме. Генрі зник. Його немає вдома, і на роботу він сьогодні не вийшов. Намагаюсь не хвилюватися. Намагаюсь розвинути в собі безпечне та безтурботне ставлення. Генрі може й сам піклуватися про себе. Лише те, що й гадки не маю, де він може бути, не означає, що щось трапилося погане. Хто знає? А може, він зараз зі мною.

41

Влучний постріл (фр.).

42

Популярний район для геїв.