– Клер? – звертаюсь до її спини. – Клер, вибач. Я щось не те зробив? Що сталось? Я…

– Це не через тебе, – відповідає спідлоба, через густу вуаль з волосся не видно очей. Так і сидимо ще кілька хвилин.

– Що ж тоді не так?

Клер мотає головою, а я сиджу та пильно дивлюсь на неї. Зрештою набираюся мужності й доторкаюся до неї. Куйовджу волосся, крізь густі хвилясті пасма відчуваючи її шию та спину. Вона обертається до мене, і я незграбно, через розділені сидіння, обіймаю її. А Клер уже голосно ридає, тремтячи всім тілом. Відтак заспокоюється й промовляє:

– Та ну її до біса, ту мою маму.

Пізніше стоїмо у заторі на автостраді Ден Раян та слухаємо Ірму Томас.

– Генрі, тобі дуже не сподобалася?

– Не сподобалася – що? – запитую, але сам міркую над тим, чому ж Клер плакала.

– Моя родина. Вона… вона була…

– Вони всі класні, Клер. І дуже мені сподобалися. Особливо Алісія.

– Деколи мені хочеться запхати їх у озеро Мічиґан та спостерігати, як вони тонутимуть.

– Гм, знайоме відчуття. А знаєш, здається, твій тато з братом мене вже бачили. Та й Алісія перед самим нашим від’їздом говорила щось дивне.

– Колись я бачила тебе з татом та Марком. І Алісія однозначно бачила тебе в підвалі, їй тоді було дванадцять років.

– Через це можуть виникнути якісь проблеми?

– Та ні, пояснення занадто чудернацьке, щоб у нього можна було повірити.

Обоє сміємося, і та напруга, що заволоділа нами впродовж усієї дороги до Чикаґо, розвіялась. Потік машин поволі починає рухатись. Невдовзі Клер спиняє авто перед нашим будинком. Забираю сумку з багажника й стежу, як авто Клер від’їжджає та ковзає униз по Дірборн. Відчуваю грудку в горлі. Кілька годин по тому усвідомлюю: те, що відчував, – то є самотність. Цьогорічне Різдво офіційно завершилося.

Дім – там, де можна прихилити голову

Генрі: Вирішив, що найкраща стратегія – спитати напряму: або він скаже «так», або «ні». Сідаю на лінію метро «Рейвенсвуд» та їду до татової квартири – дому моєї юності. Останнім часом я у ньому не частий гість: тато рідко мене запрошує до себе, а я не приходжу без запрошення, як оце тепер збираюся вчинити. Але якщо він ніколи не піднімає слухавку, то чого ж очікує? Сходжу на станції «Західна» та прямую на захід по Лоуренс-стрит. Його будинок на дві сім’ї розташований на Вірджинія-стрит, із заднього ґанку відкривається вид на річку Чикаґо. Стою у передпокої, намацуючи ключі. Місіс Кім виглядає зі своїх дверей та змовницьки махає мені, щоб я зайшов. Насторожуюсь: Кімі зазвичай дуже сердечна людина, шумна та велелюбна. Хоча вона й знає все, що можна лише знати про нас, утім, ніколи не втручається. Ну, майже ніколи. Власне, вона відіграє не останню роль у нашому житті, і нам це подобається. Відчуваю, що вона дуже засмучена.

– Любиш колу? – запитує, простуючи до кухні.

– Звісно.

Кладу свій наплічник біля вхідних дверей та прямую за нею. На кухні вона розламує металевий важіль старомодної формочки для льоду. Завжди дивуюся силі Кімі. Їй уже близько сімдесяти, проте відколи ще я був дитиною, вона не змінюється. Багато часу я тут провів, допомагаючи їй готувати вечерю для містера Кіма (він помер п’ять років тому), читаючи, виконуючи своє домашнє завдання, дивлячись телевізор. Сідаю за кухонний стіл, а вона ставить переді мною склянку з колою, по вінця наповнену льодом. Сама вона тримає одне з отих горняток з англійської порцеляни, де довкруж обідка намальовані колібрі, розчинна кава у ньому вже наполовину випита. Пригадую, як вона вперше дозволила мені спробувати кави з такого горнятка, мені тоді було тринадцять. Почував себе дорослим.

– Давно не бачилися, друже.

Ех.

– Знаю. Мені прикро… Останнім часом життя минає якось так швидко.

Вона розглядає мене. У Кімі колючі чорні очі, які, здається, бачать самий спід моїх думок. Її пласке корейське лице вдало ховає всі емоції, якщо вона не хоче, щоб їх помітили. Вона – прекрасний гравець у бридж.

– Подорожуєш у часі?

– Ні. Вже кілька місяців ніде не був. І це класно.

– Маєш дівчину?

Шкірю зуби.

– Хо-хо! Добре, хочу знати все. Як її звати? Чому не приводиш сюди?

– Її звати Клер. Уже кілька разів пропонував запросити її сюди, але тато постійно відмовляється.

– Мені ти не пропонував. Приходьте, і Річард також прийде. Приготую качку з мигдалем.

Як завжди, вражений своєю тупістю. Місіс Кім – саме та людина, яка знає, як ідеально розв’язати усі соціальні негаразди. У тата переді мною ніколи не виникає докорів сумління коли він поводиться, як остання наволоч, проте заради місіс Кім він зробить над собою зусилля. Вона ж виховала його дитину і, скоріш за все, не бере з нього повної вартості за оренду житла.

– Ти – геній.

– Так. Як це я досі не отримала стипендію Мак-Артура? Питаю тебе?

– Не знаю. Може, ти не достатньо виходиш у люди? Не думаю, що особи, які видають стипендію Мак-Артура, зависають у ігрових залах.

– Ні, вони мають достатньо грошей. То коли одружуєшся?

Починаю голосно сміятися, і раптом захлинаюсь колою. Кімі різко підіймається та починає плескати мене по спині. Кашель минає; вона сідає на своє місце, розсерджена.

– А що такого смішного? Я лише запитала. Можу я запитати, га?

– Ні, не через це. Це не абсурдне запитання, я не з цього сміюся. А з того, що ти читаєш мої думки. Я прийшов до тата, щоби попросити мамині персні.

– О! Хлопче, навіть не знаю. Ого, ти одружуєшся! Слухай, це ж чудово! А вона погодиться?

– Думаю, так. Впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків.

– Ну, тоді добре. Хоча, не певна стосовно перснів твоєї мами. Розумієш, що хочу тобі сказати… – дивиться на стелю, – твій тато, справи у нього не дуже добрі. Він постійно зчиняє лемент, розкидає речі і більше не грає.

– Загалом я не дивуюся. Але це погано. Ти була там останнім часом?

Кімі часто буває в татовій квартирі. Гадаю, вона тишком там прибирає. Бачив, як вона демонстративно прасувала його сорочки під смокінг, очікуючи моєї реакції.

– Він мене не впускає! – мало не плаче вона.

О, це вже погано. У тата однозначно якісь проблеми, але з його боку жорстоко дозволяти, щоб це засмучувало Кімі.

– А коли його немає вдома?

Зазвичай вдаю, ніби не знаю, що Кім заходить до татового помешкання без його відому, а вона вдає, що ніколи цього не робить. Та насправді я їй вдячний, особливо тепер, коли вже тут не мешкаю. Хтось повинен за ним наглядати.

Коли питаю про це, у неї дещо винуватий, лукавий та стривожений вигляд.

– Добре. Так, одного разу я там була, тому що хвилююся за нього. Всюди сміття, скоро у нас заведуться якісь паразити, якщо так триватиме й надалі. У холодильнику, окрім пива та лимонів, нічого немає. На ліжку валяються купи одягу! Мені здається, він там навіть і не спить. Не знаю, чим він займається. Від маминої смерті, таким він ще не був.

– Боже. І що думаєш про це все?

Над нашими головами чути якийсь гуркіт. Тато щось впустив на підлогу. Мабуть, він лише прокинувся.

– Думаю, мені краще піти наверх.

– Так, – сумно промовляє Кімі. – Він такий хороший чоловік, твій тато. Не знаю, чому він опускається до такого.

– Він – алкоголік. Усі алкоголіки такі. Так сказано в їхніх професійних обов’язках: скочуватися на дно, а тоді продовжувати скочуватися на дно.

– До речі, робота… – спрямовує на мене спустошливий погляд.

– Так?

От чорт.

– Не думаю, що він ходить на роботу.

– Ну, сезон закінчився. Він не працює у травні.

– Їхній оркестр поїхав у турне Європою, а він – тут. Останні два місяці він не платить за оренду.

Чорт, чорт, чорт.

– Кімі, чому ж ти мені не подзвонила? Це жахливо. Нічого собі!

Зриваюся та виходжу в коридор, хапаю наплічник та повертаюсь до кухні. Нишпорю в ньому та знаходжу свою чекову книжку.