– Ні, – починає Генрі, відсовуючись у кріслі. – Звичайно, дехто, в тому числі і я, вважають панків просто сучасним проявом цього… розумієте… цього духу, відчуття; ніби усе неправильно, насправді навіть настільки неправильно, що єдине, що можна сказати: «Та пішло воно!», знову і знову, голосно, так голосно, щоби нас почали заспокоювати.

– Так, – тихо промовляє Боббі, його лице світиться майже релігійним запалом під тією ірокезкою. – Так.

– Ти псуєш неповнолітнього, – кажу Генрі.

– О, та він би й без мене туди пробрався. Правда?

– Та я намагався, але це не так легко.

– Ціную, – каже Генрі та продовжує складати список.

Дивлюсь через його плече. «Sex Pistols», «The Clash», «Gang of Four», «Buzzcocks», «Dead Kennedys», «X», «The Mekons», «The Raincoats», «The Dead Boys», «New Order», «The Smiths», Лора Лоджик, «The Au Pairs», «Big Black», «PIL», «The Pixies», «The Breeders», «Sonic Youth»…

– Генрі, тут із цього списку вони нічого не дістануть.

Він погоджується та швидко записує телефонний номер та адресу «Вінтедж-Вініл» на звороті.

– Ви ж маєте магнітофон?

– Батьки мають, – каже Боббі.

Генрі зморщується.

– А що тобі насправді подобається? – запитую у Джоді. Таке відчуття, наче вона геть чисто випала з розмови, поки Генрі та Боббі зав’язують свою чоловічу дружбу.

– Прінс, – зізнається вона.

– Ого! – в один голос викрикуємо ми з Генрі, і я починаю наспівувати «1999», настільки голосно, наскільки це можливо. Генрі підривається, і ми починаємо танцювати посеред кухні. Нас чує Лаура, швидко біжить, щоб увімкнути цю пісню, відтак починається танцювальна вечірка.

Генрі: Повертаємося з Лауриної вечірки до будинку батьків Клер.

– Ти страшенно спокійний, – зауважує Клер.

– Та думав про тих дітей. Юних панків.

– О, так. А що з ними?

– Та намагався зрозуміти, що таке могло статися, що той малий…

– Боббі.

– …що Боббі навернувся, підсів на музику, яка була створена у рік його народження.

– А мені дуже подобалися «Бітлз», – зауважує Клер. – Вони розійшлися за рік до того, як я народилася.

– Так, і про що це все свідчить? Тобі слід було мліти від «Depeche Mode», чи Стінґа, чи ще від когось. А Боббі та Джоді мали би слухати «Cure», якщо хочуть так одягатися. Але замість цього вони вчепилися в ось це, в панк, про який вони нічого до пуття не знають.

– Упевнена, лише для того, щоби позлити батьків. Лаура якось казала, що їхній тато не дозволяє Джоді вийти з дому в такому вигляді. Тому вона кладе одяг у наплічник і перевдягається у шкільній вбиральні, – розповідає Клер.

– От колись саме так усі й чинили. Тобто, якщо це проголошує твою індивідуальність, я це розумію. Але вони відстоюють індивідуальність 1977 року? Тоді їм слід одягати фланелеві штани в клітинку.

– А тобі що до того? – цікавиться Клер.

– Це мене пригнічує. Це нагадує, що період, до якого я колись належав, помер. Навіть не помер, – про нього просто забули. Жодну з цих композицій більше не крутитимуть на радіо. Не можу зрозуміти, чому. Наче їх ніколи й не було. Ось чому так тішуся, коли бачу дітей, які уявляють себе панками. Не хочу, щоби все це просто зникло.

– Але, – продовжує сперечатися Клер, – ти ж завжди можеш повернутися. Більшість людей приклеєні до теперішнього, а ти маєш змогу повертатися туди знову і знову.

– Це сумно, Клер, – обдумуючи, промовляю. – Навіть коли маю намір зробити щось приємне, як ото піти на концерт, який колись пропустив, чи на виступ гурту, що розпався, чи хтось із його учасників помер, – мені завжди сумно, бо я знаю, що станеться.

– Але наскільки це відрізняється від решти твого життя?

– Ніяк.

Ми вже доїхали до приватної дороги, що веде до будинку Клер. Повертаємо.

– Генрі?

– Що?

– А якби ти міг зупинитися, зараз… якби ти більше не подорожував у часі, і не було ніяких наслідків, ти би спинився?

– Якби я міг це зараз припинити, але й далі зустрічався з тобою?

– Ти вже зі мною познайомився.

– Так. Я би зупинив це, – відповідаю, дивлячись на обриси Клер у темряві салону.

– Було би кумедно, – уявляє вона. – У мене були би всі ті спогади, яких позбавлений ти. Наче живеш із кимось, у кого амнезія. В мене саме таке відчуття, відколи ми сюди приїхали.

– Отож, у майбутньому, – сміюся, – ти спостерігаєш, як я розбиратиму кожен спогад, поки не матиму всю колекцію. Зберу їх усі.

– Думаю, так, – усміхається Клер, повертаючи авто до фасаду будинку. – Дім, рідний дім.

Пізніше, після того як ми прокралися до наших кімнат, і я надягнув піжаму, почистив зуби та прокрався до кімнати Клер, і навіть не забув зачинити двері на ключ, ми гріємося у теплому ліжку, а вона шепоче:

– Я би не хотіла, щоби ти це пропустив.

– Пропустив що?

– Усе, що сталося. Коли я була дитиною. Ну, розумієш, поки що ці спогади були лише наполовину спогадами, бо тебе ще там немає. А коли вони стануть твоїми, тоді це вже насправді.

– Я вже до них наближаюся.

Проводжу рукою по її животику, і нижче, між ногами. Клер пищить.

– Ш-ш-ш.

– Твоя рука холодна.

– Вибач.

Кохаємося обережно, мовчки. Коли закінчую, чомусь так напружуюсь, аж болить голова. Якусь мить непокоюся, що зараз щезну. Але не щезаю. Натомість – лежу в обіймах Клер, від болю аж тисне очі. Клер похропує, тихенько похропує, але почуваюся, наче по моїй голові їде бульдозер. Дім, рідний дім. Немає кращого місця, аніж рідна домівка. Сільські дороги, заведіть мене додому. Дім там, де твоє серце. А моє серце – тут. Мабуть, це і є мій дім. Клер зітхає, повертає голову, така спокійна. Привіт, кохана, я вдома. Я – вдома.

Клер: Ясний холодний ранок. Усі вже поснідали. Речі спаковані в автівці. Марк, Шерон і тато поїхали до аеропорту в Каламазу. Генрі прощається з Алісією у коридорі. Піднімаюся до маминої кімнати.

– О, вже так пізно? – запитує вона, побачивши мене в пальто та черевичках. – Думала, ти залишишся на обід, – продовжує вона, сидячи за столом, який, як завжди, завалений різними аркушами паперу, повністю списаними її екстравагантним почерком.

– Над чим ти зараз працюєш?

Що би то не було, але воно вщент списане якимись викресленими словами та закарлючками.

Мама перегортає листок текстом додолу. Її писанина – завжди секретна.

– Нічого. Вірш про сад, припорошений снігом. Щось він мені не дуже добре йде, – відповідає вона, підводячись та прямуючи до вікна. – Кумедно, чому вірші не такі гарні, як реальний сад. Принаймні, мої вірші.

Нічого не можу на те відповісти: мама ніколи не давала мені почитати свої вірші. Тож просто кажу:

– Сад справді прекрасний.

Вона відмахується від мого компліменту. Для неї похвала нічого не важить, вона ніколи їй не вірить. Лише критика у змозі запалити її щоки та привернути увагу. Якби я мала необережність сказати щось зневажливе, вона би запам’ятала це на все життя. Зависає незграбна пауза. Розумію, що мама чекає, щоб я пішла – хоче продовжити писати.

– До побачення, мамо! – кажу. Цілую її прохолодне лице та втікаю.

Генрі: Ми їдемо вже десь годину. Безліч кілометрів уздовж дороги тягнулися сосни, а тепер ми на рівнинній дорозі, де повно парканів з колючим дротом. Увесь цей час ніхто з нас не промовив ані слова, аж поки не помічаю, що така тиша – дивна. Отож, кажу щось, аби її порушити:

– Було не так уже й погано, – для такої маленької автівки мій голос зазвучав занадто бадьоро та гучно.

Клер не відповідає. Дивлюсь на неї, а вона плаче: щоками стікають сльози, проте вона вдає, наче цього не відбувається. Ніколи ще не бачив, щоби Клер плакала. Щось у цих мовчазних мужніх сльозах бентежить мене.

– Клер, Клер, може… може, пригальмуй на деякий час?

Навіть не глянувши на мене, вона натискає на гальма та звертає авто на узбіччя. Ми десь у Індіані. Небо нависає блакиттю; збоку від дороги, в полі – безліч вороння. Клер схиляє голову на кермо й схлипує.