— Ви збираєтеся зникнути так само, як він? — цікавиться Прибамбас, киваючи на вікно.

— Щиро сподіваюся, що ні. Я готовий змиритися з невідворотним, навіть якщо існують методи його відкласти. Він прагнув безсмертя, а це найгірша річ, якої можна шукати. Насправді ти нічого не знаходиш, а намагаєшся уникнути неминучого. Гектор зненавидить свій стан, якщо досі не зненавидів. Сподіваюся, що моєму учню й твоєму вчителеві пощастило більше.

— Ви маєте на увазі... гадаєте, вони можуть померти? — не вірить своїм вухам Прибамбас.

— Я маю на увазі надію, що вони зможуть знайти рай або темряву й не боятися цього. — Чоловік на мить змовкає, а потім додає: — Сподіваюся також, що те саме станеться з тобою й усіма твоїми співвітчизниками.

— Дякую, — відповідає Прибамбас, хоча не певен, що поділяє цю думку.

— Коли ви народилися, я надіслав у подарунок колиску, щоб привітати тебе й твою сестру в цьому світі. Найменше, що я можу зробити, — це побажати вам легкого відходу звідси, оскільки я навряд чи буду тут і зможу провести вас в останню путь. Чесно кажучи, я сподіваюся, що мене тут не буде.

— Хіба магія не вартує того, аби заради неї жити? — дивується хлопець.

— Магія, — зі сміхом повторює чоловік у сірому костюмі. — Це не магія. Це — саме життя, от лише мало хто зупиняється й помічає це. Озирнись, — каже він, змахуючи рукою в напрямку сусідніх столиків, — жоден із них навіть не здогадується про речі, які можливі на цьому світі. А найгірше те, що, якщо ти намагатимешся просвітити їх, жоден тебе не слухатиме. Вони хочуть вірити, що магія — це лише хитромудра омана, бо якщо вона виявиться справжньою, вони не зможуть спати вночі й боятимуться власної тіні.

— Але декого можна просвітити, — заперечує Прибамбас.

— Не сперечатимусь, цього можна навчити. Але легше працювати з допитливим розумом, молодшим, ніж у них. Звісно ж, є свої хитрощі. Не дурниці на кшталт кроликів у циліндрі, а можливості зробити всесвіт податливішим. На жаль, нині дуже мало людей витрачають час, аби вивчити ці можливості, і ще менше мають природні здібності. Ви з сестрою маєте — такий собі непередбачуваний результат відкриття вашого цирку. Як ти використовуєш свій талант? Якій меті він служить?

Прибамбас, замислившись, не відповідає. За межами цирку його вмінням непросто скористатися, мабуть, саме це й має на увазі чоловік у сірому костюмі.

— Я розповідаю історії, — каже хлопець. Це найправдивіша відповідь.

— Ти розповідаєш історії? — дивується чоловік, і на обличчі з’являється зацікавленість, яку важко із чимось сплутати.

— Історії, легенди, середньовічні балади, — пояснює Прибамбас. — Називайте, як хочете. Історії на зразок тих, які ми обговорювали раніше, що стають складнішими, ніж були колись. Я беру фрагменти побаченого минулого й складаю з них оповідання. Це не так важливо, і я тут зовсім не для цього...

— Це важливо, — уриває його чоловік у сірому костюмі. — Хтось мусить розповідати легенди. Коли битви закінчуються, хтось перемагає, а хтось програє, коли пірати знаходять скарби, а дракони снідають недругами, посьорбуючи Лапсан Соучун[30], хтось мусить складати про них сплетіння історій. У цьому є своя магія. Вона в тому, що кожен слухач почує власну казку і на кожного казка справить інше, непередбачуване, враження. На землі чи у воді. Ти можеш розповісти легенду, котра оселиться в чийомусь серці, стане його сутністю і кров’ю й наповнить сенсом життя. Легенда рухатиме слухача вперед, скеровуватиме його, і хтозна, що він зможе завдяки їй, завдяки твоїм словам. У цьому твоє покликання, твій дар. Твоя сестра може бачити майбутнє, а ти можеш створювати його, хлопче. Не забувай це. — Чоловік відпиває ще трохи вина. — Зрештою, на світі є різні види магії.

Прибамбас не озивається, здивований зміною в погляді чоловіка, коли той дивиться на нього. Розмірковує, чи всі пишні слова про те, що історії вже не ті, що раніше, не були лише окозамилюванням, у яке чоловік у сірому костюмі сам не вірить.

Спочатку він дивився на Прибамбаса майже байдуже, а тепер — як дитина на нову іграшку. Чи як вовк, що облизується на особливо ласу здобич у червоній шапочці чи якійсь іншій.

— Ви намагаєтеся збити мене з пантелику, — урешті каже хлопець.

Чоловік у сірому костюмі тільки п’є вино й поглядає на Прибамбаса над вінцями келиха.

— То що, гра закінчилася? — питає рудий.

— Так і ні. — Чоловік ставить келих на стіл і веде далі: — Фактично гравці використали непередбачуваний викрутас. Змагання не завершилося згідно з правилами.

— А як щодо цирку?

— Гадаю, саме через це ти й хотів зі мною побалакати.

Прибамбас киває.

— Обидва суперники передали свої повноваження Бейлі. Моя сестра владнала юридичні питання з Чандрешем. На папері та по суті цирк належить нам. Але я визвався владнати кілька останніх дрібниць.

— Я сам не люблю, коли у справ залишаються хвости, але, боюся, це не так-то й легко.

— Я не казав, що легко, — погоджується хлопець.

Обидва змовкають, і регіт, що доноситься від сусіднього столика, порушує тишу, а потім стихає, поки зовсім не зникає у звичному галасі розмов і дзеньканні склянок.

— Ти й гадки не маєш, у що втручаєшся, хлопчику мій, — тихо каже чоловік у сірому костюмі. — Не розумієш, наскільки все крихке. Наскільки можуть бути непередбачуваними наслідки. Ким був би твій Бейлі, якби його не прихистив цирк? Ніким, просто мрійником, що тужить за чимось, чого навіть не розуміє.

— Не думаю, що є щось погане в тому, щоб бути мрійником.

— Нема. Але навіть найсолодші сни обертаються нічними жахіттями. Гадаю, мосьє Лефевр може тобі розповісти про це детальніше. Краще відступися, нехай ця примха піде в забуття й перетвориться на міф. Кінець кінцем зникають усі імперії. Так улаштоване життя. Можливо, настав час і для цієї.

— Боюся, я не хочу відступатися, — зізнається Прибамбас.

— Ти ще дуже юний.

— Закладаюся, що, хоча ми з Бейлі та Крихіткою відносно юні, як ви кажете, загальний вік усіх, хто стоїть за моєю пропозицією, більший за ваш.

— Можливо.

— І я точно не знаю, які там правила у вашої гри, але підозрюю, що ви — наш боржник, оскільки через ваше парі ми всі ризикували життям.

Чоловік у сірому костюмі зітхає. Він кидає швидкий погляд на вікно, але тінь Гектора Бовна кудись зникла.

Якщо Чарівник Просперо і думає щось із цього приводу, свої думки він залишає при собі.

— Гадаю, це вагомий аргумент, — трохи подумавши, каже чоловік у сірому костюмі. — Але я не ваш боржник, юначе.

— То чому ви тут? — цікавиться Прибамбас.

Чоловік усміхається, але мовчить.

— По суті, мова йде про використане поле для гри, — веде далі хлопець. — Вам воно більше не знадобиться, а для мене — дуже важливе. Я не відмовлюся від своєї мети. Називайте ціну.

Усмішка чоловіка в сірому костюмі стає ще ширшою.

— Хочу почути історію, — каже він.

— Історію?

— Так, хочу почути її. Твою історію. Легенду про те, як ми опинилися тут, у цих кріслах, із цим вином. Мені не потрібна історія, якути вигадаєш цим. — Він постукує пальцем по скроні. — Я чекаю на історію звідси. — І чоловік торкається серця, перш ніж знову відкинутися на стільці.

Прибамбас якусь мить роздумує над почутим.

— І якщо я розповім вам історію, ви віддасте мені цирк? — перепитує він.

— Я передам тобі ту незначну частину, котру ще можу віддати. Коли ми встанемо з-за столу, я не матиму жодних прав на ваш цирк і жодного з ним зв’язку. Коли пляшка вина спорожніє, у змаганні, що почалося ще до твого народження, офіційно буде оголошено пат. Цього буде достатньо. То як, ми домовилися, містере Мюррей?

— Домовилися, — погоджується Прибамбас.

Чоловік у сірому костюмі виливає собі залишки вина. Коли він ставить порожню пляшку на стіл, у ній віддзеркалюються й вигинаються вогники свічок.

Хлопець крутить келих із вином у руках. «Вино — це поезія в пляшці», — думає він. Уперше Прибамбас почув ці слова від гера Тіссена, але знає, що насправді вони належать іншому письменнику, хоча зараз не може згадати, кому саме[31].

30

Лапсан Соучун — один із найвідоміших сортів чаю з Південного Китаю, славиться своїм копченим смаком і ароматом.

31

Насправді ці слова написав Р. Л. Стівенсон у дорожніх нотатках «Поселенці Сильверадо».