Дівчина витягає з-під столу коробку для капелюха. Тут найбезпечніше місце, яке їй удалося вигадати, до того ж самій віщунці легко до нього дістатися. Часом вона навіть забуває, що там, під оксамитовими водоспадами, причаїлася коробка. Що її і відвідувачів завжди розділяє незрима присутність ще дечого.

Але зараз дівчина тягнеться під стіл і витягає звідти коробку з оксамитового затінку ближче до тремтливих свічкових вогників.

Це пласка кругла коробка, оздоблена чорним шовком, без жодних петель чи замочків. Чорна й біла стрічки, переплетені охайними вузликами, утримують кришку на місці.

Ізобель ставить коробку на стіл і витирає з кришки товстий шар пилюки, хоча дещо все одно чіпляється до стрічок і вузликів. Дівчина вагається якусь мить і вже майже вирішує, що краще повернути коробку на звичне місце й дати їй спокій. Але схоже, що її рішення вже не має жодного значення.

Вона повільно розв’язує стрічки, розплутуючи нігтями вузлики. А коли вони достатньо послаблені, щоб можна було підняти кришку, дівчина так боязко торкається її, наче нажахана тим, що можна побачити всередині.

Усередині коробки лежить капелюх.

Він анітрохи не змінився відтоді, як Ізобель поклала його туди. Старий котелок, із трохи потертими крисами. Він перев’язаний ще кількома чорними й білими стрічками, загорнутий, наче подарунок, у світлі й темні бантики. Під вузлом одного з них самотньо ховається карта таро, а між нею та капелюхом — складений білий мереживний носовичок, по краях прикрашений вигадливо закрученими чорними лозами.

Прості речі. Вузлики й наміри.

На уроках вона сміялася, бо надавала перевагу картам. У порівнянні зі стрічками вони здавалися такими однозначними, попри міріади тлумачень.

Це був лише запобіжний захід. За таких непередбачуваних обставин краще перестрахуватися. І нічого дивного, ми ж беремо на прогулянку парасолю в сонячний день, якщо нам здається, що буде злива.

Чесно кажучи, вона не певна, чи оберіг виконує ще якусь функцію, окрім збирання пилюки. Та й як тут можна бути впевненим — немає барометра, який вимірював би такі ілюзорні речі. Хаос не можна виміряти термометром. Ізобель здається, що всі її потуги були марними.

Вона обережно виймає капелюха з коробки, і навколо нього розливаються водоспади довжелезних стрічок. Усе має на диво гарний і майже святковий вигляд: старий капелюх, мереживна хустинка й карта, прив’язана потертою стрічкою.

— Найслабші чари можуть бути найефективнішими, — каже Ізобель і сама дивується, що в голосі бринять сльози.

Капелюх не відповідає.

— Не думаю, що ти взагалі на щось впливаєш, — каже далі дівчина.

Капелюх — ані пари з уст.

Їй хотілося лише зберегти цирк у рівновазі. Не дозволити суперникам нашкодити одне одному чи тим, хто поряд.

Аби терези не зламалися.

Знов і знов із пам’яті виринає картинка, де вони вдвох стоять посеред танцювальної зали.

Віщунка пригадує випадково почуті уривки сварки. Марко казав, що робив геть усе для неї. Тоді вона не зрозуміла, про що йдеться, а потім узагалі забула.

Але тепер усе ясно як божий день.

Бурхливі почуття, на які щоразу, коли вона ворожила на хлопця, вказували карти, стосувалися Селії.

І навіть цирк — для неї. І у відповідь на всі його надзвичайні намети вона зводила свої.

А Ізобель власними руками допомагала підтримувати рівновагу. Допомагала йому. Допомагала їм обом.

Вона опускає очі на капелюх, що тримає в руках.

Біле мереживо пестить чорну вовну, стрічки сплелися в єдине ціле. Нероздільне.

Дівочі сльози крапають на стрічки в пальцях, і в нападі люті Ізобель шматує бантики.

Хустинка, наче блідий привид, падає на землю. Серед вигадливо закручених лоз видніються ініціали С. Н. Б.

Карта таро теж летить на землю й падає картинкою догори. Під зображенням янгола написане одне-єдине слово Tempérance — терпіння.

Ізобель стихає й затримує дихання, боязко очікуючи якогось ефекту від своїх дій. Але навколо лише абсолютна тиша та тремтіння свічок. Намистини на завісі висять спокійно й незворушно. Дівчина раптом почувається дурепою, що самотньо сидить у наметі з оберемком сплутаних стрічок і старим капелюхом. Як вона могла бути такою недоумкуватою і вважати, що має на все хоч якийсь вплив? Що те, що вона робить, має хоч якесь значення?

Віщунка нахиляється, щоб підняти карту, але рука ціпеніє, коли дівчина чує якийсь звук. Щось схоже на те, як скрегоче гальмами потяг.

І лише за мить вона розуміє, що насправді на вулиці біля намету кричить Крихітка Мюррей.

Найтемніша ніч перед світанком

Конкорд, Массачусетс, 31 жовтня 1902

Крихітка з Прибамбасом стоять біля циркових воріт, розташувавшись так, аби не загороджувати прохід до квиткових кас, хоча о цій пізній годині черги вже майже немає. Зоряний тунель уже розібрали й замість нього залишили саму лише смугасту завісу. За спинами тричі б’є годинник-Wunschtraum. Прибамбас плямкає попкорном, укритим шоколадом.

— Фо ти йому фкасала? — цікавиться він із набитим ротом.

— Намагалася пояснити все якомога краще, — каже дівчинка. — Здається, порівнювала все з тортом.

— Тоді мало б спрацювати, — схвально відгукується брат. — Хто ж не любить добрячої аналогії з тортом?

— Невпевнена, що вдалося все пояснити. А ще, здається, він засмутився, коли я попросила не приходити сьогодні вночі, якщо вирішить не приєднуватися до нас. Я не знала, що ще маю сказати, лише хотіла, аби він зрозумів, як це важливо, — веде далі Крихітка, обіпершись на металевий паркан. — І я поцілувала його, — додає дівчинка.

— Знаю, — не приховує Прибамбас.

Сестра кидає на нього погляд, і рум’янець на обличчі стає майже таким само червоним, як волосся.

— Я не хотів, — здвигає плечима брат. — Ти недостатньо добре це приховуєш. Якщо не хочеш, щоб я бачив якісь речі, тобі варто більше тренуватися. Хіба Селія не навчила тебе, як це робити?

— Чому ти бачиш щодня краще, а я гірше? — питає Крихітка.

— Мені пощастило?

Сестра закочує очі.

— Ти розмовляв із Селією? — питає вона.

— Так. Розповів їй, що ти сказала, наче Бейлі мусить вирушити з нами. А вона лише відповіла, що не чинитиме нічого, аби зашкодити цьому.

— Гаразд, не так уже й погано.

— Вона засмучена, — зауважує Прибамбас, трясучи пакетиком із попкорном. — Не хотіла нічого мені розповідати й майже не слухала, коли я намагався пояснити, про що ми просимо. Я міг би сказати, що ми хочемо тримати вдома літаючого гіпопотама, і вона б погодилася. Але Бейлі приходить сюди не просто так, заради веселощів, як гадаєш?

— Не знаю, — зізнається Крихітка.

— А що знаєш?

Дівчинка переводить погляд на зоряне небо. Майже всі зірки сховалися за темними хмарами, але поодинокі м’яко блимають у просвітах.

— Пам’ятаєш, як ми були на Звіздарі, і я побачила щось яскраве, але не могла сказати, що саме?

Прибамбас киває.

— Це був внутрішній дворик. Не лише вогнище, а все довкола. А вогонь був яскравим, гарячим і весело танцював. А тоді... не знаю, що сталося, але раптом там з’явився Бейлі. У цьому я впевнена.

— І так скоро станеться? — з надією цікавиться Прибамбас.

— Гадаю, зовсім скоро.

— Може, викрадемо його?

— Бамбасе, будь серйозним.

— Ні, насправді. Ми могли б. Ми можемо залізти до його будинку, ударити Бейлі чимсь важким і притягти його сюди так обережно, як тільки вдасться. Візьмемо його під руки, щоб люди гадали, що він звичайний міський пияк. Перш ніж оговтатися, Бейлі опиниться в потязі, а там не матиме вибору. Швидко й безболісно. Тобто для нас безболісно. Хоча таки доведеться тягти чималеньку вагу.

— Не думаю, що це дійсно гарна ідея, Бамбасе, — відрубує дівчинка.

— Ой годі тобі, усе буде гаразд, — стогне брат.

— Я так не думаю. Мені здається, ми вже зробили все, що мали, і тепер залишається тільки чекати.