Кохаю

Пітер

Слова ці, хоча й щирі, здавалися трохи неприродними. Тобто без підготовки Пітер сказав би все те саме, якби Беа лежала в його обіймах, притиснувши голівку до його плеча, але... писати ці слова на екрані комп’ютера й надсилати їх у космос — то було зовсім інше. Змінювалися відтінок та інтонація почуттів, подібно до того як ксерокопія зі світлини втрачає теплоту й важливі дрібниці оригіналу. Його кохання до дружини перетворювалося на карикатуру, і Пітерові бракувало хисту, щоб змалювати його як слід, яскраво й виразно.

Він відкрив третього листа Беа, маючи намір одразу настрочити відповідь на нього, але вже читаючи: «Дорогий Пітере», — і уявляючи, як надрукує: «Дорога Беа», — Пітер занепокоївся, щоб Беатріс було не подумала, ніби він намагається вислужитися перед нею. Ще більше його розхвилювало те, що це справді могло бути так. Він переглянув листа дружини, доволі довгого. У другому абзаці промайнуло щось про пошту, яка надійшла нещодавно, зокрема про якийсь лист від міської ради, у якому Пітера повідомляли, що йому належить перереєструватися у списку виборців. Заповнити якусь анкету, тому що «ваше місцезнаходження змінилося». Звідки вони довідалися? Беа не знала, чи це була просто звична передвиборча підготовка у дещо настирливішій формі, чи справжня погроза, що могла спричинити негативні наслідки. Але що він мав робити? І яка різниця? Невже Беа гадає, що його так тривожить втрата права голосу на наступних виборах? Що Пітер непокоїться через те, що у владу пролізе черговий брехливий і безликий бюрократ? Навіщо вона розповідає йому це все?

«Кохана, пиши про що тобі хочеться», — щойно переконував він дружину. Мабуть, треба було дописати: «Окрім того, із чим я не хочу мати справи».

Пітер рвучко підвівся зі стільця, опустився навколішки, стулив долоні й почав молитися:

— Господи, будь ласка, допоможи мені. Я втомився й заплутався, і випроби, які випали мені, поза моїми силами на цю мить. Укріпи мене, Господи, дай зрозуміти чітко свою мету і... допоможи зберегти самовладання. Моя прекрасна Беа самотня й заклопотана: дай і їй сили, вкажи їй мету. Дякую Тобі, Господи, за те, що її рука гоїться. Дякую Тобі також за те, що Ти явив себе Обожнювачці Ісуса Номер Чотирнадцять в її годину скрути. Я сподіваюся, тепер із нею все буде гаразд. Я молюся за Обожнювача Ісуса Номер Тридцять Сім, брат якого досі цурається його за віру в Тебе. Дай йому втіху. Я молюся, щоб у належний час його брат також прийшов до нас. Будь ласка, Господи, загостри мій розум, коли я буду наступного разу спілкуватися з Обожнювачем Ісуса Номер Вісім. Він чогось хоче від мене, але занадто сором’язливий, щоб сказати це, а я надто нетямущий, щоб зрозуміти. Я молюся за Шейлу, Рейчел та Біллі Фреймів — найпаче за Біллі, який далі страждає через розлучення батьків. Я молюся за Рея Шервуда, бо його хвороба Паркінсона прогресує.

Він завагався. Може, Рей уже помер. Пітер давно нічого не чув про нього. Багато років він згадував Рея та його хворобу у своїх молитвах тільки тому, що йому здавалося бездушним припиняти це робити лише через те, що вони давно не бачилися. До того ж Пітерові було небайдуже. У його пам’яті досі чітко поставало Реєве обличчя, усміхнене, однак пройняте страхом перед похмурим майбутнім, куди він прямував разом зі своїм зрадливим тілом.

— Я молюся за Чарлі Ґрейнджера, — далі промовляв Пітер. — Я молюся за те, щоб одного дня він побачив свою доньку. Я молюся за Ґрейнджер. Я відчуваю, що вона в небезпеці, що гіркота затруює їй душу. Молюся і за Туску: життя, сповнене розчарувань, наділило його грубою шкірою. Пом’якши його, Господи, коли буде на те воля Твоя. Я молюся за Манілі. Молюся за те, щоб той спалах, коли на мить вона відчула потребу в Тобі, виявився чимось більшим за скороминущий порив. Будь ласка, нехай він розів’ється у глибокий пошук Христа. Я молюся за Коретту, яка дала ймення цьому місцю і мала великі надії на те, що нічого поганого з нею не трапиться, що все піде на краще. Нехай її життя стане кращим, Господи!

У животі загурчало. Але Пітер знав, що Господь іще не отримав від нього всієї тієї оголеної щирості, яку має отримувати. Якщо він покине молитву на цьому місці, вона буде якоюсь наче завченою, навіть трохи поверховою.

— Я молюся за людей на Мальдівах, у Північній Кореї і... е-е... Гватемалі. Вони не існують для мене як особистості, і мені дуже соромно через це. Але вони існують для Тебе. Пробач мені, Господи, убогість та себелюбство мого розуму. Амінь.

Однаково незадоволений, Пітер потягнувся за Біблією і розгорнув її навмання, лишаючи Богові вирішувати, яка сторінка має потрапити на очі. Він робив так тисячі разів, розшарпавши, мабуть, корінці кількох Біблій. Цього разу Всевишній обрав сторінку тисяча двісті шістдесят сьому, і перші слова, які Пітер прочитав, були: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу»[51]. Це було напучування апостола Павла, яке він написав Тимофію в шістдесят восьмому році нашої ери, але також це була порада, яку Бог давав Пітерові просто зараз. Сповняти свою службу? Хіба він не сповняє? Хіба він не робить усього можливого? Очевидно ні, інакше Бог не скерував би його погляд на цей рядок. Але що ще Пітер має робити? У пошуках підказки він переглянув решту сторінки. Перед очима промайнули слова «навчено», «навчився», «навчання». Пітер поглянув на сторінку тисяча двісті шістдесят шосту. Ще один рядок упав йому в очі: «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди»[52]. Навчати правди? Навчати Біблії? Але ж він уже присвятив цьому не одну годину. Може... Бог каже йому навчитися чогось самому?

Він підійшов до вікна й поглянув крізь скло. Сонце зійшло, але стояло ще досить низько на небі, засліплюючи Пітера сяйвом. Він приклав долоню до чола дашком і побачив надворі, на голому асфальті, зорову оману: полчища людських тіл, що просувалися вперед із дальнього крила бази. Пітер кліпнув, щоб мана зникла. Але вона зосталася.

За кілька хвилин він уже був надворі, доганяючи натовп аміківців. Здавалося, всі мешканці бази полишили її й усім гуртом прямували в бік дикого поля, де закінчувалося асфальтобетонне покриття. Спершу Пітер подумав, що це, мабуть, пожежна тривога, або що сталася якась аварія і будівлю наповнив отруйний газ. Але всі здавалися спокійними, у доброму гуморі. Дехто досі тримав у руках чашки з кавою. Чорношкірий чоловік усміхнувся до Пітера й кивнув йому; це був той аміківець, що поділився з ним мафіном першого дня Пітера на базі, але чийого імені (чи то Руд, чи то Руні) він не міг до пуття пригадати. Дві жінки, з якими він не був знайомий, також помахали йому. Натовпом ширився жвавий гомін. Це було схоже на чергу на концерт чи до парку розваг.

Пітер порівнявся з найближчою до нього людиною, яку він знав на ім’я. Нею виявилася Гейз, та педантична інженерка, що виголошувала промову на офіційному відкритті Центрифужно-енергетичної станції. Після того Пітер декілька разів спілкувався з нею і згодом навіть почав отримувати задоволення від того, якою занудою вона була. Її занудність була такою чудесною, що переходила вже в таке собі дивацтво, а те, що вона сама цього не усвідомлювала, було кумедно і трохи навіть зворушливо. Пітер помітив, що інші аміківці ставилися до неї так само. Коли жінка починала бубоніти, в очах у тих, хто її слухав, спалахував веселий вогник.

— Що ми всі тут робимо? — запитав її Пітер.

— Я не знаю, що ви тут робите, — відказала жінка. — Я можу тільки сказати, що ми тут робимо.

Почуті від когось іншого, ці слова могли б видатися грубими або насмішкуватими. Але Гейз просто висловлювала щирий намір залишатися в межах того, про що вона могла говорити впевнено.

51

Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4:5.

52

Там само, 2:15.