— Намагатимуся тримати свій мозок у межах розумного, — пообіцяв Пітер. — Але, якщо серйозно, як ви гадаєте, що з ним сталося насправді? Із Курцберґом?

— Не маю гадки, — відказала жінка. — Обидва просто пішли в «самохід».

— А звідки ви знаєте, що вони живі?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Вони зникли не зненацька. Це сталося поступово, чи що. Вони поверталися до бази дедалі рідше й рідше. Вони... віддалялися. Не хотіли лишатися на базі. Тартальйоне був товариським хлопчиною. Базікалом, може, але мені він подобався. Курцберґ теж поводився приязно. Військовий капелан. Усе пригадував свою жінку, розповідав мені. Він був одним із тих сентиментальних старих удівців, які ніколи не одружуються вдруге. Сорок років тому для нього було однаково що вчора. Наче його дружина ніколи й не помирала. Буцімто вона забарилася, одягаючись, і буде з хвилини на хвилину. Дещо сумно, але так романтично.

Спостерігаючи мрійливий рум’янець, що заграв на щоках Ґрейнджер, змінюючи все її обличчя, Пітер відчув напад ревнощів. Хай це й було по-дитячому, але йому закортіло, щоб ця жінка захоплювалася ним так само, як Курцберґом. Навіть більше.

— А як він вам за пастора?

— Тобто?

— Яким він був духовним наставником?

— Не знаю. Він тут був із самого початку, ще до мене. Давав... поради тим працівникам, що мали проблеми зі звиканням. Спершу тут працювали люди, для яких цей світ був чужим. Мабуть, Курцберґ намагався розмовами допомогти їм. Та марно, вони однаково вшилися звідси. Тоді АМІК почав відбирати кандидатів ретельніше, щоб зменшити втрати серед персоналу.

Мрійливий рум’янець зник, а вираз обличчя жінки знову став безпристрасним.

— Напевно, він почувався поганим духівником, — припустив Пітер.

— Таке йому на думку не спадало. Це була життєрадісна людина. І поява Тартальйоне збадьорила його ще більше. Ці двоє зійшлися дуже добре, розуміли одне одного з півслова. Вони успішно ладнали з інопланетянами, чи тубільцями, чи як ви там хочете їх називати. Досягли неабияких успіхів. Тубільці вивчали англійську, Тартальйоне вчив... те, що там він вчив.

Кілька комах зіткнулися на льоту з машиною, тільця їхні розірвало від удару. Коричнева рідина карлючками поповзла по склу.

— А потім на них щось найшло.

— Може, вони підхопили якусь хворобу?

— Не знаю. Я фармацевт, а не лікар.

— До речі... — сказав Пітер. — Ви знову везете оазянам ліки?

Ґрейнджер спохмурніла.

— Ні, ніколи було забігти в аптеку. Для таких речей потрібний дозвіл.

— Для таких речей, як морфій?

Вона глибоко вдихнула.

— Це не те, про що ви подумали.

— А я вам не казав, про що подумав.

— Ви гадаєте, що ми там роздаємо наркотики. Це не так. Ми даємо їм тільки ліки. Антибіотики, протизапальні засоби, прості анальгетики. Я переконана, що тубільці застосовують їх із правильною метою.

— Я не звинувачую вас ні в чому, — відказав Пітер. — Я просто намагаюся з’ясувати, що ці люди мають, а чого ні. Отже, лікарень вони не мають?

— Гадаю, ні. Із технологіями в них сутужно, — жінка сказала «технольоґіями», наче зумисне додаючи акценту, щоб поглузувати над вимовою іншомовного слова.

— Хочете сказати, вони на первісному щаблі розвитку?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Гадаю, так.

Пітер відкинув голову на спинку сидіння і взявся пригадувати, що йому на цю мить відомо про свою паству. Він зустрічався лише з одним оазянином, а це за будь-якими стандартами було замалою вибіркою. Ця особа мала на собі сукню-балахон із відлогою, нібито ручної роботи. Рукавиці, черевики..? Знову ж таки, робота, схоже, ручна, однак майстерна. Щоб так акуратно зшити шкіру, необхідна швейна машинка, еге ж? Або, може, просто дуже міцні пальці.

Чоловік пригадав будівлі, які бачив у поселенні. Вони були складніші за глиняні мазанки чи дольмени[28], але й високотехнологічними спорудами їх заледве чи можна було назвати. Пітер уявляв собі, як кожна цеглина виліплюється рукою, обпікається в примітивній печі й укладається на місце лише людським — чи нелюдським — зусиллям. Може, всередині їхніх осель заховано від погляду таких, як Ґрейнджер, усілякі механічні дивовижі. А може, й ні. Але одне було відомо напевне: електрики вони не мали, і «постріл» ні до чого не ввімкнеш.

Пітер замислився: а що, коли б він зараз, просто в машині, оголосив, що йому вкрай треба дізнатися, чи Беа написала йому, а отже, Ґрейнджер мусить розвернути машину й відвезти його назад на базу.

Цікаво, як Бог поставився б до такого? Щодо Ґрейнджер, то вона подумає, що в Пітера нервовий зрив. А може, жінка буде зворушена палкістю його кохання. І знову ж таки: можливо, те, що здається кроком назад, насправді є рухом уперед під проводом Господа. Чи не хоче Бог затримати чоловіка, щоб він потрапив у потрібне місце в потрібний час. Чи, може, це він сам просто намагається знайти теологічне виправдання браку мужності в себе? Пітера випробовують, це цілком очевидно, але в чому ж суть випробування? Чи стане йому покори не побоятися видатися слабким в очах Ґрейнджер? Або чи не забракне йому сили їхати далі вперед?

«Господи Боже, — почав молитися Пітер. — Я розумію, це неможливо, але мені так хотілося б знати, чи Беа вже відповіла на мого листа. Якби ж я міг заплющити очі й побачити її слова переді мною просто тут, у машині!»

— Що ж, Пітере, це ваша остання можливість, — промовила Ґрейнджер.

— Остання можливість зробити що?

— Перевірити, чи немає листа від вашої дружини.

— Я не розумію.

— У машині є «постріл». Ми поки що в зоні досяжності аміківської мережі. Ще хвилин п’ять-десять, і ми виїдемо за її межі.

Пітер відчув, як обличчя йому паленіє, а уста розтягуються в дурнуватій усмішці, такій широченній, що йому аж заболіли щоки. Йому захотілося стиснути Ґрейнджер в обіймах.

— Так, так, будь ласочка!

Ґрейнджер зупинила машину, але не вимкнула двигун. Вона відклацнула заслінку в приладовій панелі й вийняла звідти якусь тонюсіньку хитромудру штукенцію, яка, розгорнувшись, виявилася монітором з мініатюрною клавіатурою. У Пітера вирвався невиразний звук здивування й захоплення, як і належало за таких обставин. На якусь мить вони збентежилися, не розібравшись, хто ввімкне пристрій, і пальці їхні зустрілися на пульті керування.

— Можете не поспішати, — сказала Ґрейнджер.

Жінка відкинулася на сидінні й обернулася до вікна, виказуючи повагу до його особистого життя.

Майже цілу хвилину — шістдесят нестерпних секунд — «постріл» не показував нічого, окрім автоматичної обіцянки, що пошук триває. Потім екран заповнився від верху до низу незнайомими словами: словами Беа. Благослови її Господь, вона відповіла.

Дорогий Пітере , — писала дружина. — Я нагорі в нашому кабінеті. Зараз шоста година вечора, надворі ще досі видно, приємніше навіть, ніж було весь день. Сонце вже стоїть на схилку, лагідно-тепле й жовте, наче масло, і світить крізь вікно просто на настінний колаж, який зробили колись для мене Рейчел, Біллі й Кейко. Ці дітки тепер уже виросли, але їхнє чудове зображення ковчега з тваринками в ньому таке саме миле й незвичайне, як і тоді, коли я його вперше побачила. Те вміння, з яким Рейчел використала клаптики помаранчевої вовни для лев’ячої гриви, ніколи не перестане зачаровувати мене, особливо тоді, коли вечірнє сонце, як зараз, кидає на гриву своє проміння. Але в одного з жирафів звисає шия, треба буде приклеїти її на місце.

Я щойно повернулася з роботи додому — яке ж це блаженство нарешті присісти! Я ще навіть не помилася під душем, така втомлена. Поквапилася нагору до «пострілу», а там уже на мене чекав твій лист.

Я розумію твоє прагнення якнайскоріше вирушити до оазян і лишитися жити з ними. Звісно, з тобою Господь, і не варто зволікати без потреби. Намагайся, однак, не жертвувати здоровим глуздом! Пригадуєш того божевільного шведа, який присвятив себе Ісусові на наших біблійних читаннях? Він заявив, що його віра в Господа така міцна, що рішенням міської ради про виселення можна просто знехтувати, а останньої миті Бог влаштує диво й організує відтермінування. Через два дні він стояв біля нашого порога з мішками, в яких були його пожитки... Я не маю на увазі, що ти так само, як він, без клепки в голові, лише нагадую, що практичність не твоя сильна сторона і що негаразди можуть трапитися з погано підготовленими християнами так само, як і з усіма іншими. Нам треба вірити, що Господь обереже нас, але й не забувати належним чином шанувати Його дар життя і цього тіла, яке було надано нам до користування.

28

Дольмен — доісторична споруда у вигляді двох або більше величезних брил, поставлених вертикально й перекритих зверху кам’яною плитою.