— Цього разу я спробую надто не запалюватися.

— Я про інопланетянина, — Ґрейнджер вимовила це слово, наче й не було Пітерової короткої лекції.

— Я думаю, він не мав наміру вас бентежити.

Ґрейнджер стенула плечима.

— Від них у мене наче мурахи по тілу бігають. Завжди це відчуваю. Навіть коли вони зовсім мовчать і не підходять близько.

Пітер наважився вийти зі затінку, і Ґрейнджер відступила в бік від машини, пропускаючи до вже відчиненого для нього багажника. Двигун вуркотів, готовий рушати.

— Гадаєте, вони хочуть завдати вам шкоди? — запитав Пітер.

— Та ні, це лише через їхній вигляд, — відказала Ґрейнджер, дивлячись кудись за обрій. — Змушуєш себе подивитися на їхні обличчя, а бачиш ніби купу кишок.

— Я собі уявляю ембріони.

Вона здригнулася.

— Я вас благаю!

— Що ж, гаразд, — весело мовив Пітер, приступаючи до машини. — Бо щось ми знову починаємо розмову не з того.

Знімаючи з плечей рюкзак, він крайока помітив, що Ґрейнджер оцінювально поглядає на нього. Зауваживши, що це весь Пітерів багаж, вона придивилася знову.

— Ви наче на прогулянку за місто зібралися. Зі своїм рюкзаком на спині[27].

Пітер вишкірився й закинув рюкзак до багажника.

— Вал-ді-рі-і-і! — затягнув чоловік, жартома вдаючи оперний баритон. — Вал-ді-ра-а! Вал-ді-рі-і-і! Вал-ді-ра-ха-ха-ха-ха!

— Ну ось, тепер ви глузуєте з одного з моїх кумирів, — упершись руками в боки, мовила Ґрейнджер.

— Вибачте, не зрозумів.

— Із Бінга Кросбі.

Пітер спантеличено глянув на жінку. Сонце досі було низько над землею, і на його тлі силует Ґрейнджер із трикутниками зігнутих рук вимальовувався в ореолі рожевого сяйва.

— Гм... — сказав Пітер. — Хіба Бінг Кросбі також виконував «Щасливого подорожнього»?

— Я думала, це його пісня, — відповіла Ґрейнджер.

— Це старовинна німецька народна пісенька, — сказав чоловік.

— Не знала цього, — мовила жінка. — Я гадала, Бінг — перший, хто її заспівав. Торік її постійно крутили по радіо.

Пітер почухав потилицю, насолоджуючись дивиною, що оточувала його сьогодні звідусіль: безкрає небо з непомірним сонцем, спортивний майданчик під наметом, його дивні нові віряни, що прагнуть зажити плодів Євангелія, і ця суперечка щодо авторства «Щасливого подорожнього». Повітря, скориставшись тим, що чоловік підняв руку, миттєво знайшло новий вхід під його одяг. Повітряні язички торкалися спітнілої западини між лопатками Пітера, звивалися довкола сосків, перелічували ребра.

— Не знав, що Бінг Кросбі знову в моді, — зауважив Пітер.

— Такі артисти поза модою, — палко виголосила Ґрейнджер. — Бездумна танцювальна музика чи дешевий, низькопробний рок нікому більше не потрібні.

Жінка спародіювала чванькуватого рок-музиканта, що смикає струни своєї фалічної гітари. Хоч і зневажливий, жест цей видався Пітерові привабливим: коли тонка рука Ґрейнджер вдаряла по невидимих гітарних струнах, її перса випнулися, і це нагадало чоловікові, якою м’якою й податливою є плоть жіночих грудей.

— Людям це все набридло, — промовила Ґрейнджер. — Вони хочуть щось, у чому відчувається якість, що витримало випробування часом.

— Цілком згоден, — відказав Пітер.

Щойно вони герметично зачинилися в машині й рушили вперед, у дике поле, Пітер знову заговорив про спілкування.

— Ви написали моїй дружині, — сказав він.

— Так, я надіслала їй листа ввічливості. Повідомити, що ви щасливо прибули.

— Дякую. Я теж пишу їй завжди, щойно є змога.

— Це добре. — Вона дивилася на пустинну коричневу місцевість, аж до обрію.

— Ви певні, що немає жодної можливості встановити «постріл» у поселенні оазян?

— Я ж казала, у них немає електрики.

— А «постріл» не може працювати від акумулятора?

— Певно, що може. Писати на ньому можна будь-де. Можете написати цілу книжку, якщо захочете. Але щоб надіслати повідомлення, вам не досить одного пристрою, екран якого спалахує, коли його вмикаєш. Вам треба бути під’єднаним до аміківської мережі.

— А там немає... я не знаю точно, як це називається... релейна станція? Сигнальна вежа?

Слова ці ще не злетіли з його губ, а Пітер уже розумів, як безглуздо вони звучать. Місцевість, що простяглася перед ними, була голою й порожньою.

— Ні, — відказала Ґрейнджер. — У нас ніколи не було потреби в чомусь такому. Ви ж пригадуєте, спершу поселення було просто біля бази.

Пітер зітхнув і відкинув голову, міцно притиснувшись потилицею до сидіння.

— Мені бракуватиме листування з Беа, — промовив він, радше до себе.

— Ніхто ж не наполягає, щоб ви жили з цими... людьми, — нагадала йому Ґрейнджер. — Це ваш вибір.

Пітер змовчав, але невисловлене заперечення було очевидне, неначе хтось виписав його великими червоними літерами на склі перед ними: ТАКІ РЕЧІ ВИРІШУЄ ГОСПОДЬ.

— Мені подобається їздити, — за якусь хвилину додала Ґрейнджер. — За кермом я розслабляюся. Я могла б возити вас туди й назад кожні дванадцять годин, запросто.

Пітер кивнув.

— Ви мали б змогу щодня листуватися з вашою дружиною, — провадила жінка далі. — Могли б митися, їсти...

— Я певен, що ці люди не дадуть мені померти з голоду чи вкритися брудом, — промовив Пітер. — Той, що виходив нас зустріти, видався мені цілком чистим.

— Воля ваша, — сказала Ґрейнджер і натиснула на педаль газу. Машина стрибнула вперед, наче підстьобнута батогом, а з-під коліс грудками полетіла волога земля.

— Це не моя воля, — відказав чоловік. — Була б моя воля, я пристав би на вашу шляхетну пропозицію. Але я мушу зважати на те, як буде краще для цих людей.

— Бог його знає, як для них краще, — пробурмотіла жінка, а потім, усвідомивши, що сказала, нагородила Пітера широкою ніяковою усмішкою.

Тепер, коли сонце зійшло високо, краєвид уже не був різнобарвним, але зберігав стриману красу, подібну до тієї, яку мають усі безкрайні простори: чи то море, чи небо, чи пустеля. Ні гір, ні пагорбів не було, але поверхня плавно опускалася й підіймалася, побрижена візерунками, схожими на ті, які навіює вітер у пустелях. Грибуваті суцвіття — мабуть, це й були ті білоквіти — яскраво виблискували.

— Прекрасна днина сьогодні, — мовив Пітер.

— Угу, — байдуже погодилася Ґрейнджер.

Барви неба вислизали від ока, відтінки були надто тонкі, щоб уловити їх. Хмарин не було, однак час від часу клаптик повітря мерехтів і туманився на кілька секунд, перш ніж знову розчинитися у прозорості. Перші кілька разів, коли Пітер помічав це явище, він уважно видивлявся, силкуючись зрозуміти його, або, можливо, розгадати його суть. Але натомість йому лише здавалося, що очі підводять його, і він швидко навчився відводити погляд куди-інде, щойно починалося таке мерехтіння. Невторована земля, темна й волога, помережана блідим цвітом — таке видовище неабияк заспокоювало. Справжній відпочинок для очей.

Загалом Пітер, однак, мусив визнати, що йому доводилося бачити й мальовничіші краєвиди. Він очікував паморочливих пейзажів: каньйонів, огорнутих звоями туману, тропічних боліт, що кишіли б незвіданими екзотичними тваринами. Нараз йому спало на думку, що світ цей доволі прісний, якщо порівняти з його власним. Гіркота цієї думки викликала в нього приплив любові до тих людей, що живуть тут і не відають нічого кращого.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив! — звернувся Пітер до Ґрейнджер. — Я ніде не бачив жодного звіра. Лише кілька комах.

— Ага, у нас тут фауна не надто різноманітна, так би мовити, — відповіла жінка. — Зоопарк не відкриєш.

— Це ж великий світ. Може, ми просто в тому куточку, де мало що живе.

Ґрейнджер кивнула.

— Можу заприсягтися, що, коли я приїжджаю до Сі-2, комах там більше, ніж на базі. Мають бути також пташки. Сама я жодної не бачила. А ось Тартальйоне — він постійно вештався довкола Сі-2 — казав мені, що одного разу бачив пташок. Може, йому примарилося. На самоті, у диких умовах із мозком кояться страшні речі.

27

«Із моїм ранцем на спині» — слова з приспіву пісні «Щасливий подорожній» («The Happy Wanderer»).