Там була ще одна представниця жіночої статі — висока жилава біла особа з рідким рудим волоссям, зібраним у хвостик. Її ноги звисали кілька дюймів над землею, коли вона витискалася на паралельних брусах. Вона всміхнулася Пітерові, але це була усмішка, мовляв: «Познайомимося як слід іншим разом, коли я не буду такою зайнятою». Двоє незнайомих чоловіків так само були зосереджені на своїх вправах. Один стояв на невисокому постаменті на обертовій основі й, прикипівши очима до своїх ніг, обертав стегнами. Інший сидів на павукоподібній конструкції з багатьма поперечками й торкався обличчям колін. Руки його було сплетено на потилиці в замок, такий міцний, як металеві поперечки, за які він зачепив свої ноги. Чоловік був наче замкнене коло напруги. Він різко кинув тулубом уперед, і здалося, що один із його вузлуватих хребців вискочив із-під шкіри і злетів у небо. Насправді ж то була комаха. Намет став пристановищем для жуків, схожих на коників-стрибунців, які подекуди спокійно сиділи на людях, але переважно просто повзали по парусиновому накриттю, зелені цятки на жовтому полотні.

Тренажерів під тентом стало б на десяток людей. Пітер замислився, чи не було поганим тоном з його боку не приєднатися. Можливо, йому належало вибрати собі пристрій і трохи повправлятися, лише кілька хвилин — достатньо, щоб не видалося, буцімто він прийшов сюди тільки повитріщатися. Але Пітер ніколи серйозно не тренувався й, удаючи, почувався би безглуздо. Хай там як, він був новачком, і люди, мабуть, мали б зрозуміти, що йому треба ознайомитися з місцем.

— Гарна днина, — зауважила Моро.

Вона припинила крутити педалі й переводила дух.

— Не просто гарна. Пречудова, — відказав Пітер.

— Авжеж, — погодилася Моро й відсьорбнула трохи води з пляшки.

Зелена комаха причепилася до її майки, наче брошка, просто межи грудьми. Моро не звертала уваги.

— Кава вивелася? — запитав Пітер.

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Яка кава?

— Кава, яку ви пролили через мене.

— А, це... — З виразу обличчя Моро можна було зрозуміти, що відтоді їй трапилося з десяток усіляких справ і випадків, і навряд чи варто сподіватися, щоб вона пам’ятала таку буденну подію.

— То була не кава.

— Білоквіт?

— Екстракт рису й цикорію. І так, дрібка білоквіту. Щоб згустити.

— Треба якось спробувати.

— Так, спробувати варто. Не сподівайтеся, що це буде найсмачніший напій у світі і ви не розчаруєтеся.

— Розсудливе мислення на всі випадки життя, — мовив Пітер.

І знову вона поглянула на нього так, ніби він змолов якусь нісенітницю. Він усміхнувся, помахав рукою й пішов геть. Є люди, з якими ніколи не вдається порозумітися, хоч скільки разів ти б не намагався, хоч скільки б вам не довелося пережити разом, і, можливо, Моро була саме такою людиною. Але це не важливо. Як нагадували йому за кожної нагоди аміківці, що проводили з ним співбесіду, сюди він прибув не заради неї.

Не бажаючи повертатися до аміківської бази, Пітер відходив усе далі й далі. Буде халепа, гадав він, якщо він зненацька втомиться або відчує себе кепсько, але він готовий був ризикнути. Однаково незабаром його здоров’я й витривалість будуть випробувані сповна, коли він вирушить до поселення оазян без жодних припасів, окрім Біблії й одягу, що на ньому.

Різко вимальовуючись на обрії, височіли чи то дві силосні вежі, чи то дві димові труби — Пітер не був певен. Судячи з форми, очевидно не Великий Нацицьник, але що саме це було, чоловік не міг сказати. Дим не йшов, тож, можливо, це все ж таки були силосні вежі. Може, Ґрейнджер йому вже розповідала про них, коли супроводжувала від зорельота? Ця начебто розмова між ними, яку Пітер так безглуздо забув, загрожувала набути фантастичних розмірів: велика екскурсія по всіх усюдах із заготовленими відповідями на всі можливі запитання. Варто йому пам’ятати, що має бути межа тому, що Ґрейнджер могла розповісти йому під час першої зустрічі.

Пітер ішов до веж десять хвилин, ішов двадцять, а ті нітрохи не наближалися. Вибрики зорової перспективи. У містах будинки й вулиці дають тобі точніше уявлення того, як близько чи далеко лежить горизонт. Посеред природної, незайманої місцевості ти не маєш жодної зачіпки. Те, що видається одну милю завдальшки, може бути на відстані кількох днів переходу.

Належить берегти сили. Треба повертатися назад, до бази. Одначе, щойно Пітер це вирішив, як помітив машину, котра їхала в напрямку від силосних веж. Це був джип, такий самісінький, як у Ґрейнджер, але коли машина під’їхала ближче, Пітер побачив, що за кермом не вона, а дебела, мужикувата жінка, та, що розмовляла з Бі-Джи в їдальні. Вона плавно зупинила авто просто біля нього й опустила вікно.

— Утікаєте з дому?

Пітер усміхнувся.

— Просто вивчаю місцевість.

Жінка зиркнула на нього.

— Вивчили?

Пітер засміявся.

— Вивчив.

Жінка мотнула головою — мовляв, залазь, що Пітер і зробив. У салоні був безлад: на задньому сидінні місця для нього не знайшлося би. Повітря було вогке — кондиціонер не працював. На відміну від Ґрейнджер, ця жінка очевидно не відчувала потреби уникати оазяного повітря. Шкіра її блищала від поту, а кінчики висвітленого волосся, що злиплися докупи, обважніло повисли.

— Час обідати, — мовила жінка.

— Здається, ми вже щойно обідали, — сказав Пітер. — Чи то був сніданок?

— Я росту, і мені треба добре харчуватися.

Жінка натякала, що цілком усвідомлює, що здоровенна, і її це турбувало найменше. Вона мала мускулясті руки й пишні, наче у справжньої матрони, перса, упаковані в бюстгальтер, контури якого вимальовувалися крізь тканину її білої футболки.

— Цікаво, що то таке? — промовив Пітер, показуючи на вежі.

Вона глянула в дзеркало заднього огляду, коли машина рушила.

— То? То бурові вишки.

— Нафтові?

— Не зовсім. Те, що вони качають, схоже на нафту.

— Але його можна переробити на пальне?

Жінка сумно зітхнула.

— Ну ось... це питання, від відповіді на яке залежать відповіді на чимало інших питань. Я маю на увазі те, що перед нами вибір. Розробляти нові двигуни, які працювали б на новому пальному, чи стрибати довкола пального, щоб пристосувати його до старих двигунів? Кілька років ми мали щодо цього багато... дискусій.

Те, як жінка вимовила слово «дискусій», вказувало, що їй не байдуже вирішення цього питання і що вона була до певної міри роздратованою.

— І хто переміг?

Вона звела очі вгору.

— Хіміки. Вони домізкували, як переробити пальне. Це ніби... змінювати форму дупи, щоб вона підійшла до стільця. Але слухай-но, хто я така, щоб сперечатися?

Вони проминули жовтий намет. Моро вже пішла, але решта четверо далі впрівали там.

— Ви тренуєтеся тут? — поцікавився Пітер.

Жінка досі не назвала йому свого імені, а запитувати зараз йому було ніяково.

— Інколи, — відказала вона. — Але моя праця фізично тяжча, ніж у інших, тож...

— Ви товаришуєте з Бі-Джи? — запитав Пітер.

Вони вже під’їжджали до бази, за кілька секунд буде все, по розмові.

— Він кумедний хлопчина, — відповіла жінка. — Його треба було назвати Бре-Бре. Ніколи не вгадаєш, що йому зараз на язик наверзеться. Цікаво з ним.

— І яка була його думка стосовно палива?

Моро чмихнула.

— Утримався! У цьому весь Бі-Джи. Це ж треба стільки м’язів, щоб бути таким слабаком! — Жінка сповільнила машину й акуратно припаркувалася в затінку головної будівлі. — Але він чудовий хлопчина, — додала вона. — Ми з ним прекрасно ладнаємо. Тут усі добре ладнають одне з одним. Ми — чудова команда.

— За винятком тих випадків, коли розбігаєтеся в поглядах.

Жінка нахилилася вперед, щоб вийняти ключ запалювання. На її передпліччі виставилося напоказ татуювання. Хоча, можливо, «напоказ» було неправильним словом, адже на шкірі виднілися залишки якогось імені, нерозбірливі й затерті пізнішим малюнком змії, що розчавлює гризуна.