«Тут я нічого не дізнаюся», — подумав Пітер і обернувся, щоб іти геть. Однак цієї миті він помітив щось під вікном, якесь дрантя, але схоже на пелюстки квітки. Придивившись, Пітер побачив, що це подертий на десятки клаптиків лейкопластир. Так, наче Курцберг стояв біля вікна, дивився на бозна-що і пакетик за пакетиком дер лейкопластир, розриваючи на дрібнюсінькі шматочки й кидаючи їх собі під ноги.

Після візиту до Курцберґового номера в Пітера зникло бажання досліджувати далі аміківську базу. Шкода, тому що це була добра нагода надолужити все те, що йому розповідала Ґрейнджер, а він забув. Прогулянка, безперечно, була б також непоганою фізичною вправою, потрібного його м’язам, але... сказати щиро, це місце гнітило Пітера.

Він не знав напевне чому. Корпуси були просторі, чисті, стіни розмальовані веселими барвами, із купою вікон. Ну гаразд, кілька коридорів таки нагадували підземні тунелі, але ж усі вони не можуть виходити назовні, чи не так? І звісно, було б непогано, якби де-не-де стояли кілька горщиків із квітами. Утім недоречно звинувачувати АМІК, коли на ґрунті Оази не ростуть папороті й рододендрони. І не те щоб зовсім не було спроб якимось чином оживити внутрішній вигляд коридору. На стінах через однакові проміжки в гарному обрамленні висіли плакати, які, мабуть, мали б розважати перехожих. Пітер зауважив незмінно улюблені всіма зображення кошеняти зі стурбованим писочком, що звисає з гілки догори ногами, і з підписом: «От лайно...»; пса, що ділить свій кошик із двома качками; безпорадних Лорела й Гарді[18], що намагаються побудувати собі хатинку; слона, що балансує на м’ячі; мальованих чоловічків із коміксів Роберта Крамба[19], що вервечкою бадьоро крокують уперед; і нарешті — вражаючого розміру, від рівня грудей аж до стелі — відому чорно-білу світлину Чарлза Еббетса[20], на якій робітники-будівничі обідають, сидячи на залізній балці на паморочливій висоті над вулицями Мангеттена. Трохи далі висів пропагандистський малюнок сорокових років двадцятого століття з написом «Ми це можемо!», на якому було зображено Клепальницю Роузі[21], що, зігнувши свою мускулясту руку, напинає біцепс. Пітер замислився, чи плакат цей повісили зі щирим наміром надихнути працівників на звершення, чи з іронічним підсміхом. Хоч як, а якийсь насмішкуватий шанувальник графіті дописав фломастером: «ДЯКУЄМО РОУЗІ НЕ ТРЕБА».

На будівельні проекти чи тяжкі випробування натякали не всі малюнки; була тут і якась частка «мистецтва заради мистецтва». Пітер зауважив кілька репродукцій класичних творів Мухи й Тулуз-Лотрека, колаж Брака або когось подібного за стилем і гігантську світлину, підписану «Андреас Ґурскі: Рейн II», що здавалася ледве не абстракцією, адже зображала просто дві смуги: зеленого поля й синьої річки. Були тут і факсиміле старих кіноафіш із кумирами сцени з далекого-далекого минулого: Бінґом Кросбі, Бобом Гоупом, Марлен Дітріх і навіть Рудольфом Валентино. Кожен знайшов би тут для себе щось цікаве. Справді, навряд чи можна було охопити всі смаки ширше, хоча, як не дивно, не було жодного малюнка, який пробуджував би спогади про якийсь особливий куточок на Землі, що є й зараз, або про якесь пристрасне почуття.

Прагнучи свіжого повітря, Пітер попрямував до найближчих дверей, що вели назовні.

Це, звісно, ще питання, чи вологе повітря, яке океаном наринуло на Пітера, щойно той опинився на сонячному світлі, можна було назвати «свіжим». Затхлим воно не було, це точно. Віхтики повітря підіймали пасма Пітерового волосся й пестили йому шкіру голови, тимчасом як інші струминки прослизали до його одягу, шукаючи тіла, яке він намагався тримати прикритим. Цього разу, однак, було легше. Єдиним прошарком між ним і повітряним середовищем була дишдаша, і щойно натягнувшись вологи — а це сталося за кілька секунд, — простора одежина обвисла на Пітерові. Було трохи важко плечам, однак загалом зручно. Тонка тканина не парила, але водночас була досить цупка, щоб приховати те, що він не мав нічого під сподом, і досить жорстка, щоб не приставати до тіла. Дишдаша відразу добре порозумілася з повітрям.

Пітер бадьорим кроком пішов по асфальту вздовж зовнішньої стіни аміківської будівлі, користаючись із затінку, який відкидало бетонне озіїще. Завдяки сандаліям ноги дихали, піт між пальцями випаровувався, щойно утворившись. Повітря лоскотало гомілки й кісточки, і, замість бути неприємним, це виявилося справжньою насолодою. Настрій Пітера значно покращився, тривогу, яку він відчував у приміщенні, уже було забуто.

Повернувши за ріг, він усвідомив, що простує вздовж вікна-стіни їдальні. Сонце зблискувало на склі, і через це не можна було чітко розгледіти, що всередині, але чоловікові здалося, що він побачив невиразні обриси столів, стільців і людей, які зібралися там. Наосліп він помахав рукою імлистому мареву на випадок, якщо хтось помітив і махає йому. Пітерові не хотілося, щоб аміківці подумали, нібито він ставиться до них зневажливо.

Відвівши очі від вилисків сонця, Пітер помітив дещо неочікуване: великий тент, напнутий за кілька сотень метрів від головної будівлі. Його накриття, жовтогаряче, зроблене з брезенту чи парусини, розтягнуте між стояками, мляво провисло. Одного разу Пітер відправляв весільну церемонію під такою спорудою; він також бачив їх на пляжах і в громадських парках. Такі намети захищали від сонця й дощу і легко розбиралися, хоча саме цей, видавалося, поставили на триваліший час. У затінку намету хтось метушився, тож Пітер повагом рушив туди на розвідини.

Четверо — ні, п’ятеро — людей танцювали під напиналом. Але не парами, а поодинці. Власне, може й ні, можливо, вони й не танцювали, а вправлялись у тайцзи[22].

Наблизившись іще, Пітер побачив, що люди справді тренувалися. Це було щось на кшталт тренажерної зали на свіжому повітрі, облаштованої не високотехнологічними електричними біговими доріжками й ергометрами, а простими дерев’яними й металевими конструкціями, схожими на обладнання для дитячого майданчика. Там була Моро, що качала ноги, витискаючи педалі обважненого колеса. Був там і Бі-Джи, що підіймав мішки з піском, підчеплені до блока. Трьох інших Пітер не знав. Мокрі від поту, усі п’ятеро налягали на свої яскраво розфарбовані тренажери, розтягуючись, крокуючи, скручуючись і нахиляючись.

— Крутяк, Пітере! — гукнув Бі-Джи, не сповільнюючи ритму своєї вправи.

Коли він згинав руку, підіймаючи й опускаючи мішки, передпліччя його ставало завтовшки як Пітерова нога, а вузли м’язів надималися, наче їх накачували помпою. Чоловік був одягнений у мішкуваті шорти, що сягали йому аж до литок, і обтислу, коротку бавовняну майку, крізь яку, наче заклепки, стриміли його соски.

— Ти наче на тяжкій роботі, Бі-Джи, — промовив Пітер.

— А мені все однаково: що робота, що забавка, — відказав йому Бі-Джи.

Моро не зауважила Пітерового приходу, але ж у позиції, в якій вона перебувала, — лежачи навзнак і педалюючи піднятими ногами — це, мабуть, було нелегко. Одягнена вона була в білі жіночі шаровари, що сповзли їй аж на талію, і безрукавку, яка лишала живіт оголеним. Тканина просякла потом, ставши напівпрозорою, дихала ж Моро голосно й ритмічно. Краєвид перед Бі-Джи відкривався безперешкодний.

— Усе торчком, старий, усе торчком! — вигукнув він.

Спершу Пітер сприйняв ці слова за сороміцький каламбур. Це скидалося на ті його масні жарти, якими Бі-Джи сипав іще на кораблі, та й узагалі, відповідало його образові веселого здоровила. Але коли Пітер поглянув на його обличчя, то побачив, що Бі-Джи відсторонено дивиться в нікуди, зосереджений на своїй вправі. Підсвідомо він, може, й відзначав (а може, й ні) Моро як розмиті обриси чогось, що рухається, але як жінку Бі-Джи її не розглядав.

18

Стен Лорел (1890—1965) та Олівер Гарді (1892—1957) — американські кіноактори, коміки, одна з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно.

19

Роберт Денніс Крамб (нар. 1943) — американський художник-ілюстратор, карикатурист, засновник андеґраундного комікс-руху.

20

Чарлз Клайд Еббетс — американський фотограф XX століття, один із можливих авторів фотографії «Обід на хмарочосі», зробленої під час будівництва Рокфеллерівського центру на Мангеттені. (Прим, ред.).

21

Клепальниця Роузі — культурна ікона США, що уособлює американських жінок, які працювали на заводах під час Другої світової війни.

22

Тайцзи (або тайцзіцюань) — китайське внутрішнє бойове мистецтво, один із видів ушу. Популярне як оздоровча гімнастика.