Жінка обернулася до Пітера, побачила його усміх і усміхнулася й собі.

— Скажіть мені ось що, Пітере. Чому ви вирішили прилетіти сюди й узятися до цієї роботи?

— Я не вирішував, — відказав він. — Це зробив Бог.

— Він надіслав вам мейл?

— Атож. — Пітер вишкірився ще ширше. — Прокидаєшся зранку, зазираєш до теки «Вхідні» у своєму серці, перевіряєш, чи нічого туди не завантажилося. Іноді там трапляється повідомлення.

— Доволі банальне пояснення.

Пітер уже не усміхався, не тому, що образився, а тому, що розмова починала зачіпати серйозні теми.

— Усе правдиве є доволі банальним, вам так не здається? Ми ж ускладнюємо все просто через нашу ніяковість. Прості істини вбираємо в шати складнощів. Єдина мета лінгвістичного вбрання — щоб люди, які зазирнуть до наших оголених сердець і розумів та побачать їхній вміст, не сказали: «Як безпонтово».

Грейнджер насупилася:

— Що значить «безпонтово»?

— Це жаргонне слово, означає «заяложено», «банально», але з додатковим відтінком... гм... нудності. Нецікавості. Обридливості.

— Отакої! Це вас у біблійній школі навчили жаргонних слів?

Пітер зробив кілька ковтків із пляшки з водою.

— Я ніколи не ходив до біблійної школи. Я відвідував університет «Безпросипної пиятики й наркотичної залежності». А диплом захистив на теми «Внутрішнє оздоблення унітазів» і... гм... «Травматологічне відділення як місце тимчасового притулку».

— А потім ви знайшли Бога?

— Потім я знайшов жінку на ім’я Беатріс, і ми покохали одне одного.

— Чоловіки нечасто так висловлюються.

— Що ви маєте на увазі?

— Чоловіки кажуть: «Ми почали зустрічатися», або «Про решту можете здогадатися самі», або щось подібне. Щось, що звучить не так...

— Безпонтово?

— Саме так.

— Отож, ми покохали одне одного, — повторив Пітер. — Я перестав пити й колотися, щоби вразити її.

— Сподіваюся, вразили?

— Вразив. — Він зробив останній ковток, закрив пляшку й поставив собі під ноги. — Хоча вона не казала мені про це, доки не минуло багато років. Ті, хто страждає від залежності, не дуже добре дають собі раду з похвалами. Прагнення виправдати добрі слова тисне на них і кидає знову до алкоголю й наркотиків.

— Ага.

— Ви мали подібний досвід у своєму житті?

— Ага.

— Не хочете поговорити про це?

— Не зараз.

Ґрейнджер умостилася на сидінні зручніше, натиснула на газ, і вони поїхали швидше. Рум’янець на обличчі додав їй більше жіночності, хоча й підкреслив білий шрам на чолі. Хустину жінка вільно зав’язала на шиї, а її коротко підстрижене м’яке волосся мишачого кольору гойдалося під струменем повітря з кондиціонера.

— Схоже, ваша подружка — розумна дівиця.

— Вона мені дружина. І так, вона розумна. Розумніша чи, принаймні, мудріша за мене, це вже напевно.

— Тоді чому ж для цієї місії обрали саме вас?

Пітер відкинув голову на спинку сидіння.

— Я й сам хотів би це знати. Гадаю, Господь має для Беа інші плани вдома.

Ґрейнджер нічого не відказала на це. Пітер глянув у бокове вікно. Небо стало трохи світлішим. А може, це йому лише здалося. Купка грибів, більша за попередні, затремтіла, коли вони пронеслися повз.

— Ви не відповіли на моє запитання, — промовив Пітер.

— Я ж сказала, що не хочу про це говорити.

— Ні-ні, я маю на увазі запитання про людей, до яких ми їдемо. Що ви знаєте про них?

— Вони... е-е... — Кілька секунд Ґрейнджер силкувалася підібрати правильні слова. — Вони не люблять, коли в їхнє життя втручаються.

— Про це можна здогадатися. Жодної світлини з ними у брошурах і звітах, які давали мені аміківці. Я сподівався побачити хоча б одне фото, де ваше начальство, усміхаючись, тисне руки тубільцям.

Ґрейнджер гмикнула.

— Це було б складно влаштувати.

— У них немає рук?

— Є, звичайно. Вони просто не люблять, коли їх торкаються.

— Отже, опишіть їх.

— Це непросто, — зітхнула Ґрейнджер. — Мені не надто вдаються описи. Ми побачимо їх на власні очі зовсім скоро.

— Спробуйте все-таки, — закліпав він. — Я був би вам дуже вдячний.

— Ну... вони ходять у довгих балахонах із каптурами. Як монахи, либонь.

— То вони мають людську подобу?

— Мабуть. Тяжко сказати, знаєте.

— Але ж у них є дві руки, дві ноги, тулуб...

— Звісно.

Пітер похитав головою.

— Мене дивує це. Увесь час я переконував себе, що не повинен вважати, ніби будова тіла людини є якимось усезагальним стандартом. Тож я намагався уявити собі... гм... якихось великих павукоподібних істот, чи очі на стеблинах, чи гігантських безволосих опосумів...

— Гігантських безволосих опосумів? — Усмішка просяяла на її обличчі. — Це мені подобається. Справжня наукова фантастика.

— Але ж чому з усіх мислимих форм, Ґрейнджер, вони повинні мати людську? Хіба не саме цього ми очікуємо від наукової фантастики?

— Мабуть, цього... А ще, може, від релігії. Хіба Бог не створив чоловіка за власного подобою?

— Я б не вживав слова «чоловік». Івритом «адам» — це «людина», і я ладен сперечатися, що значення це охоплює обидві статі.

— Приємно це чути, — відказала Ґрейнджер незворушно.

Знову кілька хвилин вони їхали мовчки. Пітер був певен, що бачить, як на обрії починає займатися. Межу неба й землі оповило ніжним серпанком сяйва, що перемінював кольори з темно-аквамаринового проти чорного на зелений проти коричневого. Коли дивитися занадто довго, з’являлася думка, а чи все це не зорова омана, не марево, не безуспішне прагнення побачити кінець ночі?

А всередині цього несміливого сяйва... що це? Так, на обрії виднілося ще щось. Якісь вивищення. Гори? Камінні брили? Будинки? Селище? Місто? Ґрейнджер казала, що «поселення» розташоване миль за п’ятдесят від бази. Половину цієї відстані вони вже напевне подолали.

— Вони мають стать? — урешті порушив мовчанку Пітер.

— Хто? — перепитала Ґрейнджер.

— Люди, до яких ми їдемо.

Жінка, схоже, розсердилася.

— Чому б вам не сказати прямо — «інопланетяни»?

— Тому що інопланетяни тут ми.

Вона зайшлася реготом.

— Це мені подобається! Політично коректний місіонер! Пробачте мені мої слова, але тут, схоже, очевидна суперечність.

— Я пробачаю вам, Ґрейнджер. — Пітер підморгнув. — А мої переконання нехай не здаються вам суперечливими. Бог любить усі створіння однаково.

Усмішка на її обличчі поблякла.

— Зважаючи на свій досвід, я б так не сказала, — промовила жінка.

У салоні знову запанувала тиша. Розваживши, Пітер вирішив не тиснути. Принаймні, не в цьому напрямку. І не зараз.

— Отож, — безтурботно повернувся він до розмови, — є в них стать?

— Гадки не маю, — відказала Ґрейнджер рівним діловим тоном. — Доведеться вам задерти їм балахони й поглянути.

Хвилин десять-п’ятнадцять вони їхали не розмовляючи. Верхня скибка булки зачерствіла. Серпанкове сяйво на обрії стало виразнішим. Таємничі споруди попереду очевидно були якимись архітектурними витворами, але їхні чіткі форми й деталі Пітер роздивитися не міг: небо ще було занадто темним.

Зрештою він сказав:

— Мені треба до вітру.

— Не проблема, — відповіла Ґрейнджер і зупинила машину.

Електронний лічильник на приладовій панелі, що визначав витрату пального на милю, замиготів цифрами й зупинився на абстрактному символі.

Пітер відчинив дверцята, і, щойно ступив на землю, його відразу ж огорнуло вологе шепітке повітря. Він уже відвик від нього, провівши так багато часу в кондиціонованому середовищі бульбашки, що утворилася в салоні машини. Це була несподівана й приємна розкіш: відчувати повітря довкола себе, але воно негайно ж кинулося на приступ: побігло попід рукавами сорочки, виціловувало повіки й вуха, зволожило груди. Чоловік підтягнув поділ дишдаші до живота і почав мочитися просто на землю перед собою, адже місцевість не надавала можливості сховатися за якимось деревом чи брилою. Ґрунт уже був вологий і темно-коричневий, тож Пітерова сеча практично не змінила його кольору чи щільності. Земля увібрала її миттєво.