Машина Ґрейнджер була припаркована просто коло виходу з бази, освітлена сяйвом ліхтаря, що виступав із бетонного фасаду. Це був здоровенний автомобіль, схожий на військовий, очевидно значно потужніший за ту невеличку малолітражку, яку мали Пітер і Беа.

— Я вам вельми вдячний за машину, — сказав Пітер. — Напевно, у вас їх обмежена кількість. Пальне треба економити, все решта.

— Краще, щоб машини були в русі, — відповіла Ґрейнджер. — Інакше вони накриються. У технічному розумінні цього слова. Вологість їх убиває. Ну ж бо, покажу вам дещо.

Жінка підійшла до машини і з клацанням підняла капот, щоб показати двигун. Пітер слухняно нахилився й заглянув туди, хоч і нітрохи не тямив, як працюють автомобілі й що в них усередині. Він не зумів опанувати навіть найпростіших речей, на відміну від Беа, що знала, як заливати мастило, застосовувати антифриз чи під’єднувати до акумулятора стартер-кабелі. І попри все це, навіть Пітер побачив, що щось тут не так.

— Це... бридко, — сказав він і засміявся через власну нетактовність.

Але то була правда: увесь двигун було перемащено якоюсь глеюватою гиддю, від якої тхнуло, наче від зіпсованого котячого корму.

— Авжеж, — погодилася Ґрейнджер, — але я сподіваюся, ви розумієте, що це не пошкодження, це лагодження. Запобіжний засіб.

— Он як.

Жінка штовхнула капот, доклавши саме стільки сили, щоб той став на місце й заклацнувся.

— Щоб змастити таке авто, треба цілу годину. Змасти кілька — і ти смердиш увесь день.

Мимоволі Пітер спробував відчути її запах або ж, принаймні, відновити в пам’яті, як вона пахла до того, як ступила в тепле й вологе повітря. Запах Ґрейнджер був нейтральний. Навіть приємний.

— Це одне з ваших завдань? Змащувати машини?

Жінка жестом показала йому, щоб сідав усередину.

— Кожному з нас час від часу доводиться щось змащувати.

— Дуже демократично. І ніхто не нарікає?

— Тут не місце тим, хто полюбляє нарікати, — відказала вона, застрибуючи на водійське сидіння.

Пітер відчинив дверцята з пасажирського боку й приєднався до неї. Він ще не встиг усістися, як Ґрейнджер увімкнула запалювання. Двигун заревів.

— А як щодо тих, хто нагорі? — запитав Пітер. — Їм також доводиться щось змащувати?

— Тих, хто нагорі?

— Ну... адміністрація. Керівники. Чи як ви їх тут називаєте?

Ґрейнджер закліпала очима, неначе її запитали про приборкувачів левів чи циркових клоунів.

— У нас немає жодних керівників, — відказала жінка, вивертаючи кермо й перемикаючи передачу. — Ми всі робимо свій внесок, працюємо почергово. Що треба робити, цілком очевидно. У разі незгоди ми голосуємо. Здебільшого ж ми просто дотримуємося аміківських інструкцій.

— Звучить занадто добре, щоб бути правдою.

— Занадто добре, щоб бути правдою? — Ґрейнджер похитала головою. — Не ображайтеся, але те ж саме можна сказати і про релігію. А тут ідеться лише про звичайний розподіл обов’язків, який потрібен, щоб двигуни не заіржавіли.

Говорила Ґрейнджер переконливо, але щось у її голосі змусило Пітера запідозрити, що сама вона не надто вірить у те, що каже. Він, наче радаром, непогано вловлював сумніви, які люди ховають під бравадою.

— Але ж мусить бути хтось, — наполіг Пітер, — відповідальний за проект загалом?

— Певно, що мусить, — погодилася жінка.

Машина тепер набирала швидкість, і вогні будівлі швидко відступали в темряву.

— Але ці люди далеко звідси. Не можемо ж ми сподіватися, що вони вестимуть нас за ручку, правда ж?

Їдучи крізь ніч до невидимого обрію, вони жували булку з родзинками. Ґрейнджер поклала між передніми сидіннями велику свіжу хлібину, сперши її на ручку перемикання передач, і вони обоє брали собі скибку за скибкою.

— Смачно, — промовив Пітер.

— Тут спечено, — з гордістю в голосі відказала Ґрейнджер.

— І родзинки тутешні?

— Ні, родзинки не тутешні. І яйця. А ось борошно, і кулінарні жири, і підсолоджувані, і соду виготовлено тут. І спечено хліб тут. У нас є пекарня.

— Дуже смачно, — Пітер пожував ще кусень, проковтнув.

Вони виїхали за територію бази п’ятнадцять хвилин тому.

Поки що не сталося нічого вартого уваги. У променях фар — єдиному світлі на багато миль довкола — побачити можна було небагато. Уже не вперше чоловік подумав про те, яку велику частину свого життя ми проводимо, усамітнившись у невеличких клаптиках яскравого електричного сяйва, сліпі до всього, що відбувається за межами цих крихких колб.

— А коли світанок? — запитав він.

— Години за три-чотири, — відповіла Ґрейнджер. — А може, навіть дві. Я не певна, на мене посилатися не треба. Це поступовий процес. Не надто вражаючий.

Вони їхали просто по необробленій цілинній землі. Не було ні дороги, ні сліду, ні бодай якоїсь ознаки, що хтось колись раніше тут їздив чи ходив, хоча Ґрейнджер запевняла, що їздила тут постійно. Через те, що не було ні дороги, ні світла, іноді здавалося, що вони не рухаються, хоча корпус машини і вібрував легенько. Краєвид усюди був однаковий. Жінка зрідка кидала погляд на приладову панель, де комп’ютеризована навігаційна система повідомляла їй, коли вони відхилялися від правильного курсу.

Місцевість — та її незначна частина, яку Пітерові вдалося розгледіти в темряві — була на диво голою, зважаючи на клімат. Земля — шоколадно-коричневого кольору і так щільно втрамбована, що колеса гладенько котили по ній, а підвіску не трясло. Де-не-де траплялися острівці білястих грибів або клаптики землі, затягнуті паволокою чогось зеленого, можливо моху. Ні дерев, ані кущів, ані навіть трави. Темна вогка тундра.

Він узяв ще одну скибку хліба з родзинками. Булка вже втрачала свою принаду, але Пітер був голодний.

— Ніколи б не подумав, — зауважив він, — що яйце може лишитися неушкодженим після «стрибка». З мене самого наче яєчня зробилася.

— Яєчний порошок, — відказала Ґрейнджер. — Ми використовуємо яєчний порошок.

— А, ну звісно.

Крізь бокове вікно Пітер помітив самотню круговерть дощу на порожньому небі: вигинистий блиск дощових крапель, що чортовим колесом неслися по землі. Їхня машина рухалася в іншому напрямку, і Ґрейнджер довелося б зробити гак, щоб проїхати крізь дощ. Пітер хотів було попросити її зробити це заради розваги, подібно як діти, що біжать за садовим поливальним апаратом, який рухається. Але жінка зосереджено вела машину, пильно вдивляючись у бездоріжжя попереду, обома руками міцно стиснувши кермо. Мерехтіння виру-дощу потьмяніло, коли промені фар проминули його, а потім зникло зовсім, затягнуте в темряву, що плинула за машиною.

— Отож, — промовив Пітер, — розкажіть мені, що ви знаєте.

— Знаю про що? — Її розслабленість зникла блискавично.

— Про людей, до котрих ми ідемо.

— Вони не люди.

— Ну... — Він глибоко вдихнув. — Ось що, Ґрейнджер. Чому б нам не домовитися використовувати термін «люди» в його ширшому значенні? У значенні «жителі»? Етимологія слова «люди» не надто зрозуміла, тож — хтозна? — може, воно і так означає «жителі». Звичайно, ми могли б замість «люди» послуговуватися словом «істоти», але тут може виникнути проблема, ви не згодні? Тобто особисто я залюбки застосовував би це слово, адже його значення — «той, хто існує». А ми ж усі існуємо, чи не так? Але з плином століть слово це дещо занепало. Аж до того, що для більшості людей воно тепер означає «чудовисько» або принаймні «тварина». Що наштовхує на думку: а чи не варто слово «тварина» застосовувати до всіх нас? Зрештою, нас же всіх було «створено»? А отже, це слово доволі добре підходить нам, чи не так?

У салоні запала мовчанка. Ґрейнджер кермувала, не відриваючи, як і раніше, очей від променів фар перед машиною. Через приблизно півхвилини, що, зважаючи на обставини, було досить тривалим часом, вона промовила:

— Що ж, тепер зрозуміло, що неосвіченим отченашником із якогось глухого закутка вас очевидно не назвеш.

— А я такого про себе ніколи й не стверджував.