Пітер усміхнувся. Одним реченням вона хутенько змила в унітаз тисячі років писемної комунікації, перед тим викинувши на смітник півтора століття телефонного зв’язку. А цей останній акорд — «Сподіваюся, я відповіла на ваше питання», — теж прегарний. Зухвало, нічого не скажеш.

Досі всміхаючись і малюючи в думках хлопчаче обличчя Ґрейнджер, Пітер перевірив, навіть особливо не сподіваючись, чи немає повідомлень від Беатріс. Довга сторінка тексту розгорнулася на екрані, а що з’явилася вона миттєво, без метушні й фанфар, то він не одразу усвідомив, що це таке. Екран заполонило словами. Пітер глянув у їхню хащу й розпізнав ім’я Джошуа. Сукупність шести літер, яка для більшості інших людей не означала нічого, увірвалася Пітерові в душу й викликала в ній до життя яскраві образи: лапки Джошуа з кумедним білим пушком між рожевими подушечками; Джошуа, вимащений у тиньку після ремонту в сусідів; Джошуа, що виконує свій смертельний номер — стрибок із холодильника на прасувальну дошку; Джошуа, що шкребеться по кухонному вікні, а його лагідного нявкання не чути за шумом машин у годину пік; Джошуа, що спить у кошику з випраною білизною; Джошуа на кухонному столі, що треться пухнастим писочком об череп’яний заварний чайник, який за призначенням ніколи й не використовувався; Джошуа, що спить у ліжку разом із ним та Беа. А потім він побачив Беа: Беа, лише наполовину вкриту жовтим пуховиком, Беа, що намагається не ворушитися, бо на її нозі спить кіт. Її ребра й перса, що проступають крізь зношену бавовняну тканину улюбленої футболки, яка була вже занадто пошарпаною, щоб надягати її на люди, але саме нормальною для ліжка. Шия Беа, довга й гладенька, за винятком двох блідих, схожих на шрами, зморщок. Рот Беа, її вуста.

«Дорогий Пітере», — починався її лист.

О, якими ж безцінними для нього були ці слова! Якби вона не написала більше нічого, йому вистачило б і цього. Він читав би знову й знову «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», — не через марнославство, а тому що ці слова вона написала йому.

Дорогий Пітере!

Я пишу ці слова й плачу з полегшенням. Відтоді як я дізналася, що ти живий, я вся тремчу, мене обіймає млість, немовби я затамувала дихання на весь місяць і лише зараз змогла видихнути. Хвала Господу нашому за те, що зберіг тебе.

Як виглядає те місце, де ти зараз? Я маю на увазі не кімнату, я кажу про те, що зовні, усе, що довкола тебе. Розкажи мені, будь ласка, мені страх як кортить знати. Ти сфотографував щось?

Що ж до мене, не турбуйся! Я не постаріла на п’ятдесят років, і в мене навіть не з’явилося нових зморщок відтоді, як ти востаннє мене бачив. Лише мішки під очима від недосипу (про це — пізніше).

Насправді ж останній місяць був дуже тяжкий: я не знала, чи ти неушкодженим дістався Оази, чи ти вже мертвий, а мені ніхто нічого не повідомив. Я все тинялася довкола цього пристрою, хоча й знала, що мине ще бозна-скільки часу, доки ним зможе надійти якесь повідомлення.

І ось, коли твій лист нарешті надійшов, мене не було вдома, щоб його прочитати. Я застрягла на роботі. У мене була ранкова зміна, усе йшло добре, і я вже збиралася додому, але за п’ятнадцять третя виявилося, що нам бракує трьох працівників: Лія і Овен, зателефонувавши, сказали, що захворіли, а Сюзанна просто не з’явилася на роботі. Керівництво не надто зраділо, і мене попросили залишитися на другу зміну, що я й зробила. Об одинадцятій же вечора вгадай, що сталося? Правильно, половина працівників теж не з’явилися на роботі. Тож мене змусили лишатися ще й на третю зміну! Незаконно далі нікуди, але хіба їх це хвилює?

Сусід Тоні заходив нагодувати Джошуа, хоча, коли я телефонувала йому, він видався не надто щасливим з того. «У кожного свої клопоти», — сказав він. Тим паче, варто допомагати одне одному, ледь не відповіла я. Але він видався мені знервованим. Якщо таке трапиться ще раз, мабуть, доведеться просити наших інших сусідів, студентів. Напевно, треба буде вчити їх користуватися консервним ножем.

До речі, про Джошуа. Він не надто добре сприйняв твою відсутність. Будить мене о четвертій ранку, нявкаючи на вухо, а потім демонстративно гепається на твою частину ліжка. Після цього я лежу без сну, доки вже треба збиратися на роботу. Ох ці радощі життя самотньої матусі!

Я наче навіжена постійно переглядаю новини в телефоні — ну ж бо натраплю на якесь повідомлення про тебе. Я знаю, що це безглуздя. АМІК — не та організація, чию діяльність широко висвітлюють ЗМІ, еге ж? Ми про неї навіть не чули, доки вони самі не вийшли на тебе. І все-таки...

Та хай там як, із тобою все гаразд — і я відчуваю невимовну полегкість. Я вже нарешті не тремчу, і млість трохи відступила. Я читала й перечитувала знову й знову твої два листи! І так, ти мав рацію, коли вирішив, що краще написати мені, хоч і думки твої досі поплутані, аніж не написати зовсім. Не нам прагнути досконалості.

У зв’язку з цим я згадала ось про що: припини непокоїтися про той останній раз, коли ми кохалися. Я сказала тобі, що все гаразд, і так воно й було (і є). Оргазм — це не основне, чого я тоді прагнула, повір мені.

А ще припини непокоїтися про те, що ці хлопці (Северин та інші) думають про тебе. Це не важливо. Ти вирушив на Оазу не для того, щоб справляти на них враження. Ти вирушив на Оазу, щоб свідкувати про Ісуса Христа душам, які ніколи не чули про нього. Хай там як, у цих хлопців із АМІК не бракує своєї роботи, і ти, мабуть, нечасто зустрічатимешся з ними.

Мені ніяк не вдається уявити собі дощ на Оазі з твого опису, але зелена вода трохи непокоїть. Відтоді як ти поїхав, погода тут геть зіпсувалася. Щодня сильні зливи. Вода ллється на голову як із відра. Деякі містечка в Центральній Англії затопило, машини пливуть вулицями тощо. У нас усе гаразд, тільки в унітазі вода сходить повільно після зливання, і те саме в душі. Не знаю, в чому причина. А розібратися ніколи.

У церкві справ сила-силенна. Міра (?Мирра) та її чоловік дійшли до критичної точки. Жінка нарешті зізналася чоловікові, що відвідує нашу церкву, і йому порвало дах. А точніше, чоловік порвав Мірин одяг і вдарив її. Кілька разів. Її обличчя — суцільне місиво, воно так набрякло, що жінка ледве бачить. Вона каже, що хоче піти від чоловіка, і їй потрібна наша (моя) допомога з юридичними питаннями: будинком, роботою, соціальними пільгами тощо. Я вже зробила кілька попередніх телефонних дзвінків (тобто провела за цим поки що кілька годин), але переважно я просто піклуюся про неї. Самій їй буде тяжко. Жінка ледь говорить англійською, не має жодного фаху і, щиро кажучи, мені здається, розумом не вражає. Свою роль я бачу в тому, щоб підтримати сердешну емоційно, доки обличчя її не загоїться й вона не повернеться до чоловіка. А тим часом я сподіваюся, що наш дім не стане місцем арабського вбивства честі<a name="read_n_11_back" href="#read_n_11" class="note">[11]</a>. Це травмувало б Джошуа остаточно.

Знаю, це прозвучить зарозуміло, але загалом я не думаю, що Міра (?Мирра — мені треба дізнатися, як точно пишеться її ім’я в разі, якщо доведеться заповнювати для неї заявку на кризовий кредит чи ще на щось) готова прийняти підмогу й підпору, які вона отримала б, якби віддала своє серце Христові. Мені здається, її вабить дружній толерантний настрій, що панує в нашій церкві, а також принадна думка бути вільною жінкою. Для неї християнська віра — ніби спортивний клуб, до якого можна вступити.

11

Вбивство честі — вбивство члена родини, найчастіше (але не обов’язково) жіночої статі, вчинене родичами за накликане на сім’ю «безчестя».