Він відкрив чисту сторінку для повідомлення й написав: «Шановна Ґрейнджер». Потім видалив «Шановна» і замінив на «Привіт», відтак видалив і це, залишивши тільки «Ґрейнджер», потім знову набрав «Шановна», ще раз видалив. Недоречний офіціоз або необгрунтована безцеремонність... шквал недоладних рухів, перш ніж розпочати спілкування. Наскільки ж легше було писати листи за давніх часів, коли всі, навіть менеджер банку чи податковий інспектор, були «шановними».

Привіт, Ґрейнджер.

Ви мали рацію. Я втомився. Мені треба ще трохи поспати. Вибачте за незручності.

Усього найкращого

Пітер

Він роздягнувся, хоча йому це вдалося й нелегко. Кожен предмет одягу набряк вологою, наче Пітер потрапив під зливу. Шкарпетки, наче клапті брудного листя, злазили з його ніг, що взялися зморшками. Штани й куртка міцно пристали до тіла, вперто опираючись спробам їх стягнути. Усе, що Пітер знімав із себе, важко гепало додолу. Спершу йому здалося, що одяг розлізся і частини його розлетілися по підлозі, але, придивившись, він побачив, що це були мертві комахи. Пітер підібрав пальцями одне тільце. Крила комахи втратили сріблясту прозорість і взялися червоними плямами. Ніг уже не було. Власне кажучи, коштувало чималих зусиль пізнати в цій понівеченій шкаралупі комаху: і на вигляд, і на дотик вона схожа була на подрібнені залишки цигарки-самокрутки. Чому цим створінням закортіло проїхатися на Пітерових речах? Мабуть, він убив їх самим лише тертям одягу під час руху.

Згадавши про фотоапарат, Пітер виловив його з кишені куртки. Той був слизький від вологи. Пітер увімкнув його, маючи намір переглянути світлини, які зробив на аміківській базі, і клацнути ще декілька тут, щоб показати Беа свою кімнату, промоклий одяг, можливо, якусь із цих комах. Із фотоапарата вискочила іскра, вжаливши Пітера, і вогники у приладі згасли. Чоловік тримав його на своїй руці, дивлячись, наче на пташину, чиє крихітне сердечко розірвалося з переляку. Він знав, що цю річ уже не полагодити, втім, ще жевріла якась крихта надії, що, коли почекати трохи, фотоапарат здригнеться й оживе. Ще мить тому це було невеличке розумне сховище пам’ятних миттєвостей для Беа, скарбниця образів, що стали б йому у пригоді в найближчому майбутньому, картини якого вже оселилися в Пітеровій уяві. Ось він і Беа на ліжку, пристрій блимає між ними, вона показує, він стежить за її пальцем, запитує: «Це? О, це було... А це було... А це...» Тепер раптом не стало нічого. На його долоні лежав ні до чого не придатний невеличкий шматок заліза.

Згодом Пітер усвідомив, що його гола шкіра якось дивно пахне. Це був той самий легкий запах мускатної дині, який він зауважив у питній воді. Повітря, що вирувало зовні, не вдовольнилося лише тим, що облизало й попестило його шкіру, воно ще й зробило його пахучим і змусило рясно попітніти.

Пітер занадто втомився, щоб митися, а легке тремтіння прямої лінії плінтуса попереджало, що незабаром уся кімната може знову почати рухатися, якщо він не заплющить очі й не відпочине. Чоловік звалився на ліжко й проспав цілу вічність, яка, коли він прокинувся, тривала, як виявилося, сорок із чимось хвилин.

Пітер перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Нічого. Навіть від Ґрейнджер. Може, він справді не тямить, як користуватися цією машиною. Повідомлення, яке Пітер надіслав Ґрейнджер, не можна було вважати надійною перевіркою, адже він склав його так, що відповідь не була обов’язковою. Подумавши хвилинку, чоловік написав:

Ґрейнджер, привіт знову!

Вибачте, що турбую вас, але я не помітив ніде жодного телефону або якого іншого способу зв’язатися з кимось негайно. Це можливо?

Усього найкращого

Пітер

Чоловік помився під душем, сяк-так витерся й знову ліг до ліжка, так і не вдягнувшись. Якщо його повідомлення не дійшло до Ґрейнджер і жінка з’явиться тут за кілька хвилин, він загорнеться у простирадло й побалакає з нею крізь двері. За умови, що вона не ввійде до кімнати без стуку. Вона ж не ввійде, мабуть? Хіба можуть норми поведінки на аміківській базі відрізнятися від загальноприйнятих норм настільки? Пітер оглянув кімнату, шукаючи очима якийсь предмет, щоб підперти двері, але нічого підхожого не знайшов.

Якось, багато років тому, виконуючи складну процедуру замикання церкви (засуви, колодки, різні замки, навіть ланцюг), Пітер запропонував Беатріс запровадити «політику відчинених дверей».

— Але ж вона в нас і так є, — збентежено відказала Беа.

— Ні-ні, я маю на увазі жодних замків, узагалі. Щоб двері були відчинені для будь-кого, будь-коли. Мовиться ж у Святому Письмі: «Деякі, не відаючи, гостинно були прийняли Алголів»[10].

Вона погладила його по голові, наче дитину:

— Мій милий!

— Я серйозно.

— Наркомани теж не жартуватимуть.

— Але ж у нас тут немає наркотиків. І нічого такого, що можна було б продати заради наркотиків. — Пітер обвів рукою стіни з розвішеними на них дитячими малюнками, лавиці з їхніми зручними старими подушками, хитку кафедру, стоси пошарпаних Біблій. Ані срібних ставників, ані античних скульптур, ані коштовної оздоби там не було.

Беа зітхнула.

— Заради наркотиків продати можна все. Чи, принаймні, спробувати продати. У крайньому розпачі. — І вона глянула на нього, немов запитуючи: «Ти ж усе це знаєш, хіба ж ні?»

Справді, він усе це знав. Просто волів забути.

Попри своє тверде рішення не спати доти, доки не мине час, протягом якого Ґрейнджер могла з’явитися, якщо не отримала повідомлення, Пітер заснув. За дві години, коли він прокинувся, кімната вже не рухалася, а краєвид за вікном не змінився: самотній простір темряви, помережаної острівцями похмурого світла ліхтарів.

Чоловік зачовгав від ліжка, й нога його копнула по підлозі щось безформне: одна з його шкарпеток, висохнувши й зашкарубнувши, перетворилася з бавовняної на картонну. Пітер сів за «постріл» і взявся читати свіжу відповідь Ґрейнджер на його перевірче повідомлення зі словами «вибачте, що турбую вас», яке причепилося наприкінці листа.

Телефонним дзвінком ви потурбували б мене значно більше, — писала вона, — особливо якби я спала. Ні, телефонів тут немає. На початку АМІК намагався налагодити телефонний зв’язок, але сигналу або не було, або він був геть паршивий. Атмосфера тут не підходить, занадто щільна абощо. Тож ми відмовилися від цієї ідеї. І чудово обходимося без телефонів. Сказати по правді, у будь-якому разі телефонні розмови — це здебільшого марна витрата часу. У нас усюди є червоні кнопки для надзвичайних ситуацій (ніколи ними не користувалися!). Наші робочі графіки надруковано й роздано кожному, тож ми знаємо, де нам бути і що робити. Що ж до спілкування, ми балакаємо віч-на-віч, коли не надто зайняті. Коли ж працюємо, нам не до балачок. Якщо треба оголосити щось особливе, ми передаємо це системою гучного зв’язку. Також можна користуватися «пострілом», але ми переважно чекаємо, доки не зможемо обговорити все віч-на-віч. Тут кожен є експертом, і дискусії можуть бути перенасиченими технічними деталями, тому обговорювати й вирішувати проблему краще на місці. Розписувати все, щоб інший міг тебе зрозуміти, а потім сидіти чекати на відповідь — це справжній жах. Сподіваюся, я відповіла на ваше питання. Ґрейнджер.

10

Послання святого Апостола Павла до Євреїв, 13:2.