Пітерові вистачило його знань оазянської мови, щоб зрозуміти, що це означає: «Завдання досі спить». Або ж: «Нумо до роботи!»

Номер Один пробудився від заціпеніння й прийняв свою роль офіційного представника. Він обернувся до джипа, збираючись привітати посланця АМІК, закутану в хустку жінку на ім’я Ґрейнджер, що відчувала відразу до нього й до всього його роду.

Із автівки вийшла медсестра Флорес. Коли вона підійшла до оазян, стало видно, що вони не суттєво відрізняються за зростом. Крім того, їхній одяг — медсестринський халат і балахони оазян — був майже однакового кольору.

Така неочікувана подібність очевидно збила Номера Один з пантелику. Він розглядав Флорес на кілька секунд довше, ніж дозволяла ввічливість, але медсестра не відвела погляду.

— Ти і я, — промовив Номер Один. — Ніколи доі.

Він простягнув руку й легенько торкнувся до зап’ястка медсестри кінчиками своїх пальців у рукавичці.

— Він каже: «Привіт, ми раніше не зустрічалися», — пояснив Пітер.

— Приємно познайомитися, — відповіла Флорес.

Хоча медсестра, може, й перебільшувала, але, на відміну від Ґрейнджер, вона, здається, зовсім не знітилася.

— Ти привезла ліки? — запитав Номер Один.

— Звісно, — відказала Флорес і пішла по них до багажника.

Декілька оазян ризикнули вийти зі своїх сховків, згодом іще кілька. Це було незвично: зі свого досвіду Пітер знав, що раніше більше ніж двоє-троє тубільців не виходили під час обміну.

Флорес повернулася, принісши у своїх жилавих руках коробку з ліками. Коробка здавалася більшою та повнішою, ніж минулого разу, можливо, через те, що Флорес була меншою за Ґрейнджер. Однак тримала її медсестра без надзусиль і зі спокійною впевненістю передала одному з оазян.

— Кому мені пояснювати? — запитала жінка.

— Я розумію білье за іних, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Отже, тобі, — промовила Флорес дружнім, але діловим тоном.

Коробка, як завжди, була заповнена мішаниною оригінальних і генеричних лікарських препаратів. Флорес діставала кожну пластикову пляшечку, кожен пакетик чи тюбик, підіймала їх, наче молоток на аукціоні, пояснювала їхнє призначення і клала назад на місце.

— Я не фармацевт, — сказала жінка. — Але однаково все написано на етикетках і в інструкціях. Ваше завдання — розповісти нам, які ліки допомагають, а які ні. Вибачте, що кажу це, але між нами досі було забагато таємниць. Нумо позбавлятися їх, спробуймо науковіший підхід. Як гадаєте, вам це до снаги?

Декілька секунд Номер Один мовчав, лише зосереджено розглядаючи особу, що стояла обличчя до обличчя з ним.

— Ми вдяні за ліки, — нарешті промовив оазянин.

— Це прекрасно, — рішуче заявила Флорес. — Але послухайте-но: ось пакетик суміцину. Це антибіотик. Він допомагає проти інфекції сечових шляхів або шлунка. Але якщо ви вже раніше вживали багато суміцину, він може не подіяти. Тоді вам краще взяти ось цей антибіотик, амоксицилін. Ось два пакетики. Амоксицилін — це генерик...

— Назва, з якої ві іні назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Правильно. Отож, амоксицилін помічний, якщо ви раніше його не вживали. Утім, якщо ваш організм до нього вже звик, то краще взяти ось цей фіолетовий, ауґментин. Він у своєму складі має додаткові речовини, які допомагають проти такого звикання, — Флорес поклала оґментін назад у коробку й пошкребла ніс мавпячим пальцем. — Слухайте-но, ми можемо так стояти тут цілісінький день, обговорюючи переваги й недоліки кожного-кожнісінького антибіотика, що лежить у цій коробці. Але що нам насправді потрібно, то це зіставити конкретні ліки з конкретними хворобами. Ось, наприклад, ти! Ти хворий?

— Дякувати Богові, ні, — відказав Номер Один.

— Ну, тоді приведіть до мене когось, хто хворий, і ми поговоримо.

Запала мовчанка.

— Ми вдяні за ліки, — сказав Номер Один. — Ми маємо їжу для ва. — Тон його був нейтральний, однак у голосі чулася впертість і навіть погроза.

— Чудово, дякую за їжу, ми візьмемося за неї через декілька хвилин, — непоступливо правила своєї Флорес. — Але спершу я хочу поговорити з кимось, хто вважає, що йому потрібні антибіотики. Як я вже сказала, я не фармацевт. І не лікар. Я просто хотіла би трохи краще пізнати вас.

Доки ці двоє стояли на своєму, дедалі більше оазян виходило зі своїх криївок. Пітер усвідомив, що вони були там і раніше, під час попередніх обмінів, але їм бракувало сміливості показатися. Що ж такого було у Флорес? Може, вона пахнула якось особливо? Пітер обернувся до Туски. Той підморгнув.

— Корися могутній Флорес, — сказав він насмішкувато. — А то начувайся.

Коли стало зрозуміло, що обмін затягнеться, Пітер перепросив і вирушив через тундрову місцевість до своєї церкви. Було доволі вітряно, і дишдаша ляскала його по гомілках, але вітерець був корисний тим, що зменшував вологість і створював враження припливу свіжого повітря. Пітерові ноги в сандаліях уже були слизькими від поту. Не зупиняючись, він поглянув на них і пригадав, як одного холодного й вогкого зимового ранку бігав у чоботах на товстій підошві по пухкому снігу в Ричмонд-парку, а батько, який нещодавно розлучився з матір’ю, стояв поруч і курив цигарку. Ледве з’явившись, образ зник.

Простуючи рівниною до храму, який він та його паства звели, Пітер час від часу озирався через плече, чи не йде за ним Номер Один. Але оазянин не йшов, а крихітні фігурки біля аміківської машини невдовзі стали розпливчастими й непомітними крізь повітряні течії, що накладалися одна на одну.

Діставшись до церкви, Пітер простягнув руки й розчахнув двері, гадаючи, що всередині нікого не буде. Ба ні. У храмі зібралося п’ять чи шість десятків душ у різнобарвному вбранні, що вже порозсідалися, немовби заздалегідь запрошені на визначену годину. Це була не вся громада, але чимала її частина — особливо коли зважити на те, що вони зібралися молитися самі, без пастора. Багато з них працювало в полі того дня, коли Пітер зазнав нападу, вони спостерігали, як зуби тварин шматували його тіло, бачили, як його було понівечено так сильно, що надії на порятунок не залишалося, навіть із «методом Ісуса». Можливо, вони зібралися, щоб пом’янути отя Пітера, аж ось і він сам, непроханим гостем.

Натовпом пронісся здивований шепіт. А тоді вибух спільного надпориву пішов хвилею у повітрі, заповнюючи простір, впираючись у стіни, ледве не підіймаючи стелю. Якби Пітер захотів, він міг би зробити з ними цієї миті будь-що, повести їх за собою будь-куди. Вони належали йому.

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — загукали оазяни, спочатку поодинці, а потім усі разом.

Кожен голос додавав Пітерові трохи смутку в душу. Їхня віра злинула аж до небес, а він прийшов, щоб опустити їх додолу.

Двері з глухим стукотом зачинилися за його спиною, піштовхнуті вітром, що допоміг їхньому гладенькому, наче по маслу, ходу. Крізь вікна струменіло рясне світло, падаючи на вкриті каптурами голови Обожнювачів Ісуса, що палахкотіли, наче пломінчики свічок у церковному свічнику. Коли Пітер ішов поміж рядами оазян, над ним тяжким гнітом нависали сюрреалістично змонтовані на стелі картини. Яскраво-рожевий Ісус попідруч із блискучо-сірим Лазарем Обожнювача Номер Дванадцять, блакитно-жовта сцена Різдва Номера Чотирнадцять, намальована Номером Двадцять Марія Магдалина, що вивергає ектоплазмічних демонів, Фома Невіра Номера Шістдесят Три... і, звісно ж, воскреслий Ісус поруч із жінками — малюнок Номера П’ять, надійно й особливо ретельно закріплений на своєму місці після того випадку, коли картина скалічила художницю. Схожа на опудало постать у настегенній пов’язці, така відмінна від образу «доброї людини» у християнському звичаї, зненацька пройняла острахом. Спалах світла на місці Його голови та дірки у формі ока в Його долонях із розчепіреними, наче промені морської зірки, пальцями, колись здавалися Пітерові свідченням того, що зображення Господа не можна обмежувати іконографічними традиціями якоїсь однієї раси. Тепер же ці деталі вразили його як доказ неподоланної прірви.