Пацієнти тепер усі бідні. Жодного освіченого представника середнього класу. Мойра каже, що всі, в кого є бодай трохи грошей, у наших державних лікарнях більше не лікуються. Багатії переїхали до Франції чи Катару, а пересічні люди шукають собі затишні платні клініки без попереднього запису (таких тепер з’явилося дуже багато — довкола них навіть створюються цілі нові громади). А нашому шпиталю залишаються самі покидьки. Так їх назвала Мойра, але, сказати щиро, вони і є покидьками. Дурні, невиховані, горласті, бридкі й дуже-дуже налякані. Тут уже не до милосердя — ти ледве стримуєшся, коли п’яний мугиряка, весь синій від татуювань, горлопанить тобі просто в обличчя, ще й штрикає у плече своїм прокуреним нігтем. Це просто нескінченний коловорот червоних очей, прищів, розбитих носів, відшмаганих пик, ошпарених немовлят, невдалих самогубств. Так, знаю, я раніше скаржилася, що Ґудмен хотів би, щоб ми лікувати тільки легкі випадки, але ж є різниця між тим, щоб забезпечити всім верствам населення доступ до медичних послуг, і тим, щоб віддати лікарню на поталу неосвіченому бидлу.

Я поспішаю, уже пів на сьому, час на роботу. А я ще навіть не розповіла тобі про те, що остаточно мене зламало, але мені самій тяжко про це згадувати, а писати так довго, і я не думала, що напишу тобі настільки багато про все решта. Я гадала, що відразу перейду до головного, але тобі буде дуже боляче, а я так хотіла б ніколи не завдавати тобі цього болю. Зараз я мушу бігти.

Кохаю

Беа

Пітер відповів миттю:

Дорога Беа!

Я страшенно хвилююся за тебе, але чути твій «голос» — для мене величезне полегшення. Це правда, що всі ми, буває, не розуміємо один одного — лише Бог розуміє все, — але це не означає, що, засмучені й розчаровані через це, ми маємо припинити спроби порозумітися. Моя праця серед оазян знову й знову це підтверджує.

Звісно, страшенно прикро чути таке про Джеффа та нашу громаду, але наша церква — це не Джефф, і не скарбівнича, і не якась конкретна будівля. Це нещастя насправді може виявитися прихованим благословенням. Якщо ми винні комусь гроші — заплатимо, а якщо навіть не зможемо, то це тільки гроші. Значно важливіше те, що відбувається в людських душах і серцях. Те, що наші віряни хочуть будувати громаду заново, дуже підбадьорює. Зазвичай люди бояться змін, тож це дивовижний приклад відваги й позитивного мислення. Чому б нам не почати збиратися простим товариством у когось удома? Будемо як перші християни. Зручне приміщення — це розкіш, справжні ж цінності — це любов і молитва. І це просто чудово, що тобі запропонували бути пастором. Не сердься, але я думаю, що ти прекрасно впоралася б.

У змінах у лікарні, про які ти розповідаєш, немає нічого дивного, зважаючи на те, як зросла напруга в суспільстві, але вони лише підтверджують мою думку, що зараз, можливо, не час тобі працювати. Адже ти носиш під серцем наше дитя. Я сподіваюся, що носиш — у тебе ж не сталося викидня, адже ж ні? Чи не це так похитнуло твою віру в Бога? Я тривожуся до нестями. Будь ласка, розкажи мені.

Хай що б це було, воно затягнуло тебе в духовну прірву. «Неосвічене бидло», яке юрмиться у твоїй лікарні, — це все цінні душі. Богові однаково, чи в когось із нас прищі, чи погані зуби, чи немає освіти. Пригадай, будь ласка, що, коли ти вперше зустріла мене, я був алкоголіком, який лише даремно псував повітря. Дармоїдом. Якби ти поставилася до мене зі зневагою, на яку я тоді заслуговував, я ніколи не врятувався б. Я ставав би дедалі гіршим і зрештою перетворився на ще один «доказ» того, що такі, як я, не мають спасіння. І хтозна, може, котрась із тих жінок, яких ти бачиш у палаті, зазнали сімейних травм, подібних до тих, що їх зазнала ти. Тому, прошу тебе, хоч як це важко, не втрачай здатності співчувати. У твоїй лікарні Бог спроможний творити дива. Ти сама кажеш, що ці люди налякані. Глибоко в душі вони знають, що вкрай потребують чогось такого, чого медицина дати їм не може.

Напиши мені, щойно матимеш змогу.

Кохаю тебе

Пітер

  нарешті стало до схилку, заллявши край неба золотавою карамеллю. Попереду неквапливий захід із його ледь не стомливою красою, а потім довга-предовга ніч. Пітер укинув напівзігнилі рештки оазянської їжі собі в рюкзак і вийшов із будівлі.

Він пройшов близько милі, сподіваючись, що аміківська база зникне з очей або ж, радше, що він сам зникне з очей будь-кого, хто міг помітити його відхід. Але місцевість була пласка і гола, і будівлі ніяк не зникали з поля зору, а через якийсь вибрик перспективи ще й видавалися ближчими, ніж були насправді. Розмірковуючи логічно, Пітер розумів: дуже малоймовірно, що за ним хтось стежить, але мимоволі почувався наче під постійним наглядом. Він простував далі.

Обраний ним напрямок вів на захід, у дике поле, тобто не до поселення оазян і не до Великого Нацицьника. Пітер уявляв собі, що, коли йтиме довго-довго, то врешті-решт дійде до гір, струмків або принаймні до якихось кам’янистих пагорків чи багнистих мочарів, які дадуть йому знати, що він прийшов куди-інде. Але тундра не закінчувалася. Рівна коричнева місцевість, де-не-де пожвавлена острівцями білоквіту, що світився у призахідному промінні.

Коли ж Пітер обертався, чудернацька бетонна примара аміківської бази невідступно бовваніла позаду. Утомившись, він сів на землю і чекав, доки  зайде за обрій.

Як довго він чекав, Пітер не міг сказати. Може, години дві. А може, й шість. Його свідомість відділилася від тіла і злинула над ним, кудись у . Він забув, навіщо прийшов сюди. Мабуть, вирішив, що не зможе провести ніч у чотирьох стінах свого номера, і натомість захотів поспати просто неба. Рюкзак слугуватиме йому подушкою.

Коли вже майже стемніло, Пітер відчув, що він більше не один. Він примружився, видивляючись у темряву, і розгледів тьмяні обриси якоїсь невеличкої істоти метрів за п’ять від нього. Це був один із тих птахоподібних шкідників, які знищили врожай білоквіту й покусали Пітера. Лише один, без усієї своєї рідні. Він, погойдуючись, обережно дибуляв довкола Пітера широкими колами, киваючи головою. За якийсь час Пітер збагнув, що звір не киває головою, а нюшить: він зачув своїм рилом запах їжі.

Пітерові пригадалася та мить, коли з його руки бризнула кров, згадався нудотний біль в укушеній нозі. Його зсудомило від люті, що пробудила Пітера від тужливого оціпеніння. У нього промайнула думка: вбити цю капосну тварюку, розтоптати її, розчавити її маленький зубатий череп своїм підбором, не через бажання помститися, а захищаючись — принаймні так він себе переконував. Але ж ні. Істота мала жалюгідний і кумедний вигляд, вона нерішуче кружляла в темряві довкола, вразлива через свою самотність. І їжа, запах якої вона почула, була не Пітеровою плоттю.

Повільно і без різких рухів Пітер дістав із рюкзака гостинець. Тварина завмерла на місці. Він поклав пластиковий пакет на землю й відсунувся назад. Тварина підійшла й прогризла пакет, із якого потягнуло солодкавим смородом. Потім глитнула все, разом із пластиком. Цікаво, подумав Пітер, а що як через це тварина помре лютішою смертю, ніж якби він потоптав її? Може, саме це індуси й називають кармою.

Після того як тварина наїлася й пішла геть, Пітер сидів і дивився на далекі вогні бази, його «дім не вдома», як сказала Ґрейнджер. Він дивився, доки вогники не розпливлися перед його очима, і тоді уявив собі, як сонце сходить над Англією, як Беа поспішає через лікарняне парковання на зупинку. Ось Беа сідає в автобус, знаходить собі місце поміж різнорідного і розмаїтого люду: шоколадно-коричневого, жовтого, бежевого, блідо-рожевого. Вона іде в автобусі по дорозі, заповненій машинами, виходить на зупинці перед крамничкою, де по дев’яносто дев’ять пенсів продається всіляке господарське начиння, дешеві іграшки та інші дрібнички. Біля пральні завертає за ріг і йде півтори сотні метрів до двоквартирного будинку без фіранок на вікнах, які виходять на вулицю. Ось вона підіймається сходами, застеленими пошарпаним килимком темно-бордового кольору, і заходить до кімнати, де стоїть пристрій, на якому Беа, коли буде готова, надрукує «Дорогий Пітере».