«Як же чудово притулитися губами до твоїх губ», — поєдналися Бінґ і Джуді в цілковитій гармонії.

За п’ять хвилин тарілка Пітера була вже порожньою, а крижана кава Гейз стояла неторкнута й забута. Інженерка схилилася над книжкою, поглинута своєю справою. Її рот трохи розтулився, а опущені донизу очі було облямовано ніжними пухнастими віями. Пітер був вражений тим, що жінка виявилася значно вродливішою й чуйнішою, ніж здавалася йому раніше. Його зненацька глибоко зворушила і схвилювала її альтруїстична праця.

— Ви така турботлива, — почув він власний голос.

— Прошу?

— Думаєте про інших.

Не зрозумівши, жінка втупилася очима в Пітера.

— Ви стираєте позначки олівцем, — пояснив він, уже шкодуючи, що завів про це мову. — Отже, після вас ці загадки може розгадувати ще хтось.

Гейз насупила чоло.

— Я стираю не для інших. Я збираюся сама розгадувати ці загадки ще раз, — сказала вона й повернулася до своєї роботи.

Пітер відкинувся на спинку стільця і почав пити свій чай. Спокійна зосередженість Гейз більше не видавалася йому привабливою. Натомість у ній з’явилося щось моторошне. Ну гаразд, сам він ніколи не був прихильником крутиголовок, тому не міг зрозуміти навіть самого бажання замальовувати щось там у цих квадратиках, хоч і визнавав, що для когось іншого це може бути цікавим випробуванням для мозку. Але розгадувати одну й ту саму загадку знову й знову...

Вибух реготу в іншому кутку їдальні анітрохи не потурбував зосереджену Гейз. Веселилися Туска, Манілі й той хлопчина, що привіз Пітера від оазян — як це його звати? — а, Конвей. Схоже, вони розважалися примітивним чаклунством — грою в наперстки з трьома чашками і заклепкою. «Як ти це робиш? Як ти це робиш?» — раз по раз на втіху Тусці повторював Конвей. Деінде інші аміківці, зручно вмостившись у кріслах, гортали «Рибальство на мушку», «Класичні мультфільми», «Воґ» та «Інженер-хімік». Пітер пригадав розповідь Туски про Іноземний легіон: «Краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які зможуть витримати те, що їх назавжди забуто й покинуто. Які не збожеволіють». Напевно, Гейз була яскравим прикладом такої людини, що не збожеволіє. Що виконує свою роботу, не завдає нікому жодних клопотів, окрім хіба що кількох видертих сторінок із лесбійського порножурналу, а коли повертається до себе в номер, то може перебути там цілі години, дні й навіть місяці, розгадуючи математичні загадки, стираючи відповіді й розгадуючи заново.

«...про легендарну скромність Кросбі, який міг настільки довершений витвір мистецтва охарактеризувати як „легенький“ і „дріб’язковий“, — із інтонацією розповідав ведучий. — Зараз ми почуємо ще одну версію, яка ніколи офіційно не випускалася. Ви зауважите, як Бінґ затинається на слові „рента“, помітите й інші свідчення невдалої репетиції. Однак воно того варте, тому що Ґарленд стоїть трохи ближче до мікрофона, і можна уявити, що вона десь поряд із нами в кімнаті...»

— Вибачте, що потурбую вас знову, — промовив Пітер.

— Жодних проблем, — відказала Гейз і витерла ще одну цифру, перш ніж підвела погляд.

— Я хотів спитати про ці музичні передачі. Вони старі?

Гейз закліпала, а тоді наставила вуха, щоб прислухатися.

— Дуже старі, — сказала вона. — Ці співаки, я гадаю, вже повмирали.

— Ні, я маю на увазі оці шоу, з розповідями, поясненнями і всім решта, — їх робить хтось із АМІК чи їх давно вже було записано?

Гейз окинула оком їдальню.

— Роузен робить їх, — відказала жінка. — Зараз його тут немає. Він топограф і кресляр. Ви, може, бачили його креслення Центрифужно-енергетичної станції, які висять у залі проектування. Неймовірно точна робота. Я бува досі зупиняюся й милуюся ними, — вона стенула плечима. — Я не звертаю уваги на цю його музику.. Вона для мене просто фоновий шум. Радію, що він її так любить. Кожен повинен щось любити, я думаю, — але голос її звучав невпевнено.

Новий спалах болі пройняв Пітера: він знову згадав про листа від Беа.

— Мати, — промовив він, намагаючись опанувати себе.

— Прошу?

— Назва, яку ви запропонували для Центрифужно-аналітичної станції.

— Енергетичної, — з усмішкою виправила його Гейз. Потім згорнула книжку з крутиголовками й поклала гумку в кишеню. — Ніхто не називає її Мати. Я знаю. Усі й далі кличуть її Великий Нацицьник. Або ж ВН, — вона притулила книгу до грудей, збираючись іти. — Засмучуватися нема сенсу. Як казала моя мама, не слід сушити собі голову всякими дрібницями.

«Лихом не переймайся, на Бога здавайся». Девіз Беа. Власне кажучи, їхній спільний девіз.

— Ви сумуєте за матір’ю?

Гейз, замислившись, притиснула книжку міцніше.

— Мабуть. Вона давно померла. Вона пишалася б, що мене вибрали для цієї місії, я певна. Але в мене й на той час, коли вона померла, уже була хороша робота. Дармоїдкою я не була.

— А я колись був дармоїдом, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — Алкоголіком. І наркоманом.

Пітер знав, що Гейз була не найкращою особою для таких відвертостей, але не міг стриматися. Він запізно зрозумів, що був не в тому стані, щоб зараз сидіти тут, із цими людьми. Він мав би лежати непритомний або бути разом із .

— Це не злочин, — мовила Гейз своїм невиразним монотонним голосом. — Я нікого не засуджую.

— Я й злочини вчиняв, — сказав Пітер. — Дрібні.

— Дехто має пройти через це, перш ніж стати на пряму дорогу. Це не означає, що вони погані люди.

— Мій батько був страшенно розчарований у мені, — правив своєї Пітер. — Він так і помер, зломлений і пригнічений.

Гейз кивнула головою.

— Буває. Коли ви трохи попрацюєте тут, то дізнаєтеся, що багато аміківців мають по-справжньому сумні історії на душі. А декотрі не мають. Жодна історія не схожа на іншу. Але це не важливо. Ми всі йдемо до однієї мети.

— І до якої?

Інженерка здійняла кулак у тріумфальному жесті, якщо тільки можна було назвати «тріумфальним» жест кулачком, який був так мляво стиснутий, приязно здійнятий і такий малопомітний серед веселої метушні, що панувала в їдальні.

— Працювати заради майбутнього.

Дорогий Пітере , — нарешті писала йому Беа, коли минула, здавалося б, вічність, яку він провів у молитві й тривозі. — Вибач, що не відповідала так довго. Мені не хочеться говорити про те, що сталося, але я все ж мушу тобі пояснити. Дякую, що написав мені. Хоч це нічого не змінює і я не думаю, що ти розумієш моє становище, але я це справді ціную.

Багато всього трапилося. Нашу громаду спіткала невдача, м’яко кажучи. Джефф зник із церковними грошима. Він злигався зі скарбівничею, і вони накивали п’ятами разом; ніхто не знає, де вони зараз. Вимели всі рахунки дочиста. Забрали навіть скриньки для пожертв. Пам’ятаєш, як ми молилися, щоб Бог настановив нас вибрати пастора замість тебе? Ну, ось і настановив. Розумій це як хочеш.

Стосовно того, що робити далі, думки розділилися. Частина вірян хотіла б уладнати негаразди і спробувати врятувати громаду. Інші ж уважають, що треба будувати нову громаду з чистого аркуша. Мені навіть запропонували стати пастором! Саме вчасно.

За два дні до цього краху я повернулася на роботу. Я гадала, що, доки Ґудмена немає, працювати буде суцільна втіха. Але лікарню наче підмінили. Почати б із того, що скрізь брудно. Брудні стіни, підлога, загиджені вбиральні. Прибиральниць немає й не буде. Я взяла швабру й заходилася мити один із санвузлів, але Мойра накинулася на мене як собака. Мовляв, ми медсестри і тут не для того, щоб драїти підлогу. «А стафілокок? А відкриті рани?» — запитала я. Вона тільки пильно подивилася, так, що я не витримала й відвела очі. І, мабуть, вона має рацію: роботи в нас і без того по саму зав’язку. У відділенні травматології справжній шарварок. Люди бігають повсюди без жодного контролю, кричать, сперечаються із санітарами, вдираються до палат зі своїми хворими батьками чи дітьми, перш ніж ми встигаємо їх розподілити.