— Мабуть, мені треба на базу, підлікувати оце, — промовив Пітер, піднімаючи свою закривавлену руку.

— Мабуть, треба, — погодився Конвей.

За ті кілька годин, протягом яких вони їхали до бази, кровотеча спинилася, однак шкіра довкола рани стала темно-синьою. Невже відмирає? Може, просто синець? Щелепи тварюки вгризлися йому в тіло, наче перфоратор. У Пітера було досить часу в дорозі, щоб оглянути рану на руці й зауважити, що кістки не видно, а отже, поранення, мабуть, можна вважати неглибоким. Він приклав відірваний шмат шкіри назад на місце, але, схоже, без швів таки не обійдеться.

— У нас новий лікар, — повідомив Конвей. — Нещодавно прибув.

— Справді? — перепитав Пітер.

Покалічена нога починала німіти.

— Хороший хлопчина. І знавець свого діла.

Про це можна було б і не згадувати: усі, кого відбирав АМІК, були хорошими хлопцями і майстрами своєї справи.

— Приємно це чути.

— То що, — запропонував Конвей, — ходімо до нього? Негайно. Але Пітер відмовився йти відразу до лазарету, наполігши на тому, що йому спершу треба заскочити до свого номера. Конвей не надто радо це сприйняв.

— Лікареві байдуже, як ви одягнуті, — наполягав він. — Вони вас продезінфікують своїми якимись там засобами.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але мені треба перевірити, чи немає листів від дружини.

Конвей здивовано закліпав.

— А це не може зачекати? — запитав він.

— Ні, не може, — відказав Пітер.

— Гаразд, — промовив Конвей і злегка крутнув кермо.

На відміну від Пітера, якому всі бетонні будівлі здавалися однаковими, Конвей точно знав, куди їхати.

Щойно Пітер зайшов усередину аміківської бази, його почало лихоманити. Зуби цокотіли, коли Конвей вів його до номера.

— Ви ж не перекинетеся зараз, га?

— Ні, зі мною все гаразд.

У будівлі було наче в крижаній печері: вакуум із домішкою прохолодного, стерильного кисню без жодних інших природних складових, завдяки яким повітря стає повітрям. Пітеровим легеням було боляче дихати. Світло здавалося тьмяним і мертвотним, наче в якому бункері. Але ж Пітер завжди почувався так, коли повертався з поселення, хіба ні? Йому постійно потрібен був якийсь час, щоб акліматизуватися.

Коли вони нарешті дісталися до його кімнати, Конвей уже неабияк непокоївся.

— Я зачекаю тут, одразу за дверима, — промовив він. — Постарайтеся там якомога швидше. Мені бракувало ще тільки мертвого пастора на руках.

— Я постараюся, — відказав Пітер і зачинив двері, лишивши Конвея чекати зовні.

Судини в голові від лихоманки чи від якої іншої недуги понадималися, а зуби досі цокотіли так сильно, що Пітерові заболіли щоки і щелепи. Запаморочення і сонливість накочувалися хвилями, прагнучи повалити його з ніг.

Вмикаючи «постріл», Пітер замислився, а чи не втрачає він дорогоцінні секунди, які можуть коштувати йому життя. Але він у цьому сумнівався. Якщо укус отруйний, в аміківській лікарні навряд чи буде сироватка. Отрута зробить те, що має зробити, і це станеться однаково, хоч у палаті з купкою схилених над ним схвильованих облич, хоч у його кімнаті, де Пітер матиме спокій самотності. Можливо, йому залишилося жити лічені години. Може, він стане першим завданням для нового патологоанатома — труп, наповнений чужопланетною отрутою.

Якщо так, то Пітер хотів, доки не знепритомнів, прочитати ще бодай раз, що Беа кохає його і що з нею все гаразд. «Постріл» загорівся життям, і внизу екрана заблимав маленький зелений вогник, який сповіщав про те, що невидимі сіті закинуто, щоб виловити у Всесвіті слова його дружини.

Коли нарешті з’явилося повідомлення від неї, воно було коротке.

«Бога немає», — писала вона.

22

Самотня поруч із тобою

— Теслею, — промовив голос, що линув десь над ним.

— Ем-м? — промимрив Пітер.

— Коли я був маленьким, усі гадали, що я стану теслею. У мене був хист до цього. А потім... усе це ошуканство, знаєте.

— Яке ошуканство?

— Цей образ, який створюють довкола медицини, образ чогось дуже мудрованого. Лікар-чарівник, хірург «золоті руки». Казна-що. Щоб полагодити людське тіло, не треба дуже багато майстерності. Знаєте, що нам потрібно вміти? Я вам скажу... Те саме, що роблять теслі, сантехніки, кравчині.

Підтверджуючи свої слова, доктор Адкінс устромив у шкіру Пітерові голку, щоб тонкою чорною ниткою накласти ще один стібок. Він уже майже закінчив.

Шов на вигляд вийшов дуже елегантний — схожий на ластівку в польоті. Пітер нічого не відчував. Його щедро накачали знеболювальним, до того ж укололи подвійну дозу місцевої анестезії, і це все вкупі з виснаженням зробило недужого зовсім нечутливим до болю.

— Як гадаєте, укус був отруйний? — запитав хворий.

Операційна, здавалося, наче злегка то розширювалася, то стискалася в ритмі його пульсу.

— У вашій крові немає нічого, що на це вказувало б, — відповів Адкінс, затягуючи останній вузол.

— А як щодо того... е-е... я забув його ім’я. Лікаря, замість якого ви тут... е-е... того, що помер...

— Еверетта?

— Так, Еверетта. Ви визначили, що його вбило?

— Ага, — Адкінс кинув голку на тацю з хірургічними нитками, яку миттю прибрала медсестра Флорес. — Смерть.

Пітер поклав свою прикрашену шитвом руку на білу лляну серветку, що вкривала йому груди. Тепер йому хотілося спати.

— Але що її спричинило?

Доктор Адкінс зібгав губи.

— Гострий серцево-судинний розлад. Нічого надзвичайного. Його дід, схоже, помер від того самого. Таке трапляється. Ти можеш харчуватися здоровою їжею, тримати себе у формі, вживати вітаміни... Але іноді ти просто помираєш. Коли настає твій час. — Лікар звів одну брову. — Ви, мабуть, назвали б це зустріччю з Богом.

Пітер зігнув-розігнув пальці, ще раз оцінив своє татуювання зі стібків.

— Я вже було подумав, що настав мій час.

Адкінс гмикнув.

— Ви ще поживете, помолитеся. А коли повернетеся і знову перестрінете тих маленьких паскуд, ось вам моя порада. — Він стиснув у руках буцімто ключку і щосили розмахнувся. — Навчіться гри в гольф.

Пітер був надто очманілий від ліків, щоб іти самотужки, тож хтось викотив його з операційної на візочку. Дві бліді руки з’явилися з-позад нього, вкрили йому ноги бавовняною ковдрою, підіткнули її під стегна і поклали йому на коліна прозорий пластиковий пакет із його сандаліями.

— Дякую вам, хай ким би ви не були! — сказав Пітер.

— На здоров’я, я впевнена, тобі воно знадобиться! — відказала Ґрейнджер.

— Ой, вибач! — промовив чоловік. — Я не бачив тебе в операційній.

Жінка котила його, прямо й рівномірно, залитим сонячним світлом коридором до великих двійчатих дверей.

— Я сиділа в чекальні. Не люблю дивитися на кров.

Пітер підвів руку, показуючи чисту білу пов’язку.

— Уже все зашили.

Він зрозумів, що на Ґрейнджер це не справило враження ще до того, як вона відповіла. Її руки, що стискали бильця візка, були напружені — напруженіші, ніж мали бути.

— Коли ти там, ти зовсім не дбаєш про себе, — сказала вона. — Заради бога! Та ти сама шкура й кістки. І так, я знаю, що згадала Боже ім’я намарне. Але ти тільки поглянь на себе!

Пітер подивився на свої зап’ястки, які завжди були кістляві, як йому здавалося. Ну гаразд, може, не настільки кістляві. У товстій перев’язці рука якимось чином видавалася ще змарнілішою. Чи дуже сердитою була Ґрейнджер? Чи лише трохи роздратованою? Чи вона таки неабияк розлютилася? Від медичного центру до його номера йти було кілька хвилин, а в руках когось, хто був злий на тебе, ці хвилини могли здатися вічністю. Пітера, причмеленого знеболювальними і шокованого повідомленням від Беа — яке знову й знову нудотною хвилею накочувалося на його свідомість, — раптом охопило відчуття, яке йому часто описували інші чоловіки, котрим він допомагав пастирськими настановами, глибоке безнадійне переконання: хай що б вони не робили, хай якими б добрими не були їхні наміри, вони були приречені завжди гірко розчаровувати жінок.