Пітер та  так захопилися роботою, що не помітили наближення зграї, доки не стало надто пізно.

Один із  щось вигукнув, і Пітер його частково зрозумів, тому що почув те наріжне слово, яке означало «чужий — прибулий — несподіваний — дивний», і було у Книзі дивних нових речей. Усміхнувшись, задоволений іще одним доказом своїх успіхів у вивченні оазянської мови, він поглянув, куди показував оазянин. Здалеку схожа на приземну рожево-сіру млу, поле обсіла хмара тих птахоподібних істот, яких Пітер уже бачив біля аміківської бази.

Першим його поривом було загорлати від утіхи й погукати своїх друзів насолодитися видовищем. Але  виглядали очевидно стурбованими — і не дарма. Істоти беззвучно залізли в зарості білоквіту, і за кілька секунд величезний обшир поля вкрився їхніми тремтливими тушками. Пітер побіг полем, щоб глянути зблизька, але він знав, він уже знав. Ці милі тварючки, ці «куроверти», «каченяшки», «сіренята» чи бозна-як їх там ще назвуть, були ненажерливими шкідниками, і сюди вони причалапали, щоб знищити весь урожай.

Безмозкі, немов личинки, вони накинулися на соковитий білоквіт, не розбираючи, де старі рослини, де молоді, де тверді бутони, а де зм’якле листя, де квітка, а де стебло. Вони жвакали й чавкали так, що на їхніх головах, укритих сірим пухом, ходили м’язи. Їхні кулясті тушки трусилися, розбухали й ніяк не могли вдовольнитися.

Підкорюючись пориву, Пітер нахилився, схопив найближчу до себе тварючку й відірвав від бенкету. Нараз його передпліччя пронизало електричним струмом. Або ж принаймні так йому здалося, коли розлючена істота вивернулася й гризонула його за руку. Він віджбурнув її геть, і бризки крові дугою полетіли за нею. Пітер намагався бити тварюк ногами, але він був узутий тільки в сандалії, і болючий укус за литку змусив його відступити. Їх було забагато, і край. Якби він мав якийсь кийок, чи пістолет... чи кулемет, чи бісовий вогнемет! Сплеск адреналіну поєднав його з тим молодшим, лютішим Пітером, іще не християнином, Пітером, який здатен був гамселити по чиємусь носу, доки той не перетворювався на квашу, який спроможний був розтрощити вітрове скло автомобіля і який здатен був, розлютувавшись, судомним рухом змахнути з каміна цілий ряд крихких витребеньок. Утім зараз він не був здатен ні на що, і весь його адреналін був марний, тому Пітерові залишалося тільки відійти і спостерігати за тим, як ця сарана пожирає плоди праці близьких йому людей.

Ті з , що не були Обожнювачами Ісуса, замість просто стояти й дивитися, взялися до справи. Було зрозуміло, що їхнє поле з урожаєм приречене, тож вони поквапилися до купи вже зібраного білоквіту, закинули кінці сітки на плечі й, підійнявши вантаж, понесли його геть. Вони знали, що ненажери неухильно просуватимуться від одного кінця поля до іншого, доки не з’їдять усе, тож іще був час віднести те, що, так би мовити, було вже в кишені. Обожнювачі занепокоєно гойдалися вперед-назад, розриваючись між потребою рятувати врожай і тривогою за Пітера. Він підійшов до них, маючи намір допомогти з ношею, але вони зіщулилися й загойдалися ще сильніше. Дивний, тривожний звук виходив із їхніх голів, звук, якого Пітер раніше не чув. Інтуїція підказала йому, що це вони так плачуть.

Із його руки, простягненої до Обожнювачів Ісуса, скрапувала на землю кров. Укус не був дріб’язковим: на руці було піддерто шмат шкіри. Нога теж мала жахливий вигляд.

— Ти помре, ти помре! — заголосила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Чому помру? Ці тварини отруйні?

— Ти помре, ти помре !

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

Ще кілька Обожнювачів приєдналося до лементу. Їхній плач, голосний і безладний, настільки неподібний до їхньої спокійної манери висловлюватися, ніколи нікого не перебиваючи, збентежив і занепокоїв Пітера.

— Отрута? — голосно і виразно запитав він, вказуючи на зграю шкідників. Якби тільки-но він знав, як по-оазянськи буде «отрута». — Погані ліки?

Але, замість відповісти, Обожнювачі Ісуса поспішно розбіглися. Лише Номер П’ять вагалася. Вона взагалі поводилася якось дивно під час усього збору врожаю: працювала ледь-ледь, переважно просто спостерігала, і тільки іноді однією рукою — лівою — робила щось легке. Зараз вона підійшла до Пітера, хитаючись, наче сп’яніла чи напівпритомна, поклала свої руки — одну в брудній рукавичці, другу в чистій — йому на стегна й міцно притиснулася обличчям до його паху. Вона не мала на меті нічого сексуального; Пітер сумнівався, що Номер П’ять взагалі знала, де в нього статеві органи чи як вони виглядають. «Це так вона прощається», — подумав він. Після цього Номер П’ять поквапилася за рештою.

Кілька хвилин Пітер стояв сам-один у полі білоквіту, поранені рука й нога пекли і свербіли, а у вухах стояло огидне скреготіння зубів, з яким сотні ненаситних пащек пожирали слизуватий м’якуш, який іще декілька хвилин тому був тим, що мало перетворитися б на хліб, баранину, тофу, равіолі, ибулю, гриби, арахіове мало, околад, уп, ардини, корию і ще на багато-багато всіляких харчів.

Коли Пітер дошкутильгав до церкви, то побачив припаркований біля неї пікап і аміківця на прізвище Конвей, що посьорбував із пляшки водичку по п’ятдесят доларів. Це був присадкуватий лисань у бездоганно чистій спецівці лимонного кольору та начищених до блиску чорних черевиках. Його вигляд дивовижно контрастував із виглядом Пітера, брудного й закривавленого.

— Із вами все гаразд? — запитав Конвей і відразу ж розсміявся над безглуздістю свого питання.

— Мене покусали, — відказав Пітер.

— Хто?

— Гм... Я не знаю, як їх зрештою назвали. Млявики? Куроверти? Чи як там?

Конвей провів рукою по волоссю, якого не мав. Він був інженер-електрик, а не лікар. Він показав рукою на щойно встановлену позаду церкви конструкцію, яка скидалася на пральну машину з крихітною Ейфелевою вежею нагорі.

— Це релейна станція для вашого «пострілу», — пояснив чоловік.

За нормальних умов Пітер зараз би мав розсипатися рясними висловами подяки й захоплення, і було помітно, що Конвею хотілося отримати свою заслужену похвалу.