Мені прикро, що моя пропозиція переїхати за місто здалася тобі задумкою перетворити тебе на безробітну сільську домогосподарку. Я впевнений, що там буде робота, може, навіть робота медсестрою, і (може) не така жахлива, як у тебе зараз. Я теж не збираюся цілими днями рубати дрова чи вирощувати овочі (хоча тут я полюбив роботу в полі й отримую від неї задоволення). Там цілком може бути церква, що потребує пастора. Але, хай які б там можливості для працевлаштування були (чи не були), нам варто лишити це у волі Божій.

Мені страшенно шкода, що я так нерозважливо написав тобі про Ґрейнджер і Манілі. Так, вони жінки, але моя роль у їхньому житті винятково пастирська — точніше, була б такою, якби вони готові були впустити у свою душу Божу ласку, а вони обоє, схоже, не готові. Манілі щойно цілком недвозначно повідомила мені, що її це не цікавить.

Слова — це моя професія, але я не завжди застосовую їх мудро, і не завжди слова — це найкращий спосіб донести свою думку. Шкода, що я не маю змоги просто обійняти тебе і заспокоїти. Я підводив тебе й раніше, і значно гірше, ніж цього разу, але ми пройшли через це разом, тому що кохаємо одне одного. Кохання ґрунтується на спілкуванні, але також на чомусь такому, що майже неможливо описати, — на відчутті правильності, коли ми разом, відчутті, яке ми усвідомлюємо тільки тоді, коли перебуваємо з іншими людьми, неправильними для нас. Я так скучаю за тобою, кохана!

Надсилаю тобі всю мою любов.

Пітер

— Те, що ти хочеш, буде непросто влаштувати, — невдовзі по тому сказала Пітеру Ґрейнджер.

— Але можливо?

Наївність запитання роздратувала жінку.

— Можливо все, якщо докласти достатньо зусиль і ресурсів.

— Мені б не хотілося, щоб АМІК пішов по світу через мене, — мовив Пітер, — але для мене це дуже важливо.

— Чому б просто не повертатися на базу частіше? Тобі піде на користь.

— Це не вихід. Оазяни живуть у своєму ритмі, і я повинен бути серед них, брати участь в їхніх буденних справах. Я не можу заїжджати до них і втікати весь час. Але якби в мене був там «постріл»...

— ...то ми б тебе на базі вже й не побачили.

— Будь ласка. Моїй дружині потрібна підтримка. Я скучаю за нею. І, можливо, те, що вам доведеться поставити там, аби «постріл» працював, знадобиться в подальшому для чогось іншого. Воно вже просто буде там на місці.

Ґрейнджер примружила очі. Пітер запізніло усвідомив, що не запитав, як у неї справи, не пожартував про щось, перш ніж вивалити на неї своє прохання.

— Я подивлюся, що можна зробити, — сказала жінка.

Дорогий Пітере , — прочитав він, коли знову сів за «постріл». — Краще б ти запропонував повернутися додому замість того, щоб нагадувати мені, скільки грошей ми отримаємо, якщо ти залишишся. Так, я знаю, як неймовірно багато зусиль і коштів АМІК витратив, щоб найняти тебе. Якби ти запропонував покинути Оазу негайно, я, напевно, вмовляла б тебе цього не робити. Але мені було би приємно знати, що тобі не байдуже і ти розглядаєш таку можливість, утім ти чітко дав зрозуміти, що про це не думаєш. Очевидно на всі сто, що ти твердо вирішив добути там до кінця. Я розумію, така нагода випадає раз у житті.

Твоє настирливе спонукання перебратися за місто збурило мої почуття, тому що цілком природно для будь-кого в моєму становищі прагнути чимдуж утекти від усіх невдач і почати заново в ідилічних умовах. Але потім втрутився здоровий глузд, і я знову розсердилася на тебе. Ти хоч уявляєш, як зараз виглядає замістя? Ти газети взагалі читаєш коли-небудь? (Риторичне запитання — я знаю, що ця прикра звичка є тільки в мене.) Замістя — це пустище закинутих заводів, збанкрутованих ферм, пристанище для безробітного бозна-відколи люду, потворних супермаркетів і комісійних крамниць. (Слухай, цікаво, може, в тих супермаркетах ще лишився запас якихось шоколадних ласощів. Оце була б заохота...) АМІК заплатить тобі чималу суму грошей, але ж не мільярди, а нам, щоб улаштуватися на новому місці, потрібні саме мільярди. У сільській місцевості ще лишилися мальовничі безпечні куточки для середнього класу, де, я впевнена, нашій дитині буде значно краще зростати, ніж тут, у місті, але ціни там просто захмарні. А якщо наше дитя опиниться в якійсь Богом забутій глушині, де половина населення алкоголіки або наркомани, а в школах — лише невдахи й малолітні злочинці, то хіба ж так буде краще? Ти кажеш: лишімо все в Божій волі, але хто буде насамперед вирішувати, чи переїжджати? Ти.

У будь-якому разі, хай як би мене не засмучувало те, що відбувається в лікарні, у мене досі залишаються там зобов’язання, і мені здається, я досі можу там чимось допомогти. До того ж я боюся, що коли покину цю роботу, то не зможу знайти ніякої іншої, адже економіка падає, а рівень безробіття летить угору.

До речі, про лікарню. За кілька днів мені вже повертатися до роботи, і — на, маєш! — мені приходить лист від Ґудмена<a name="read_n_55_back" href="#read_n_55" class="note">[55]</a>. Я вже вкотре мушу повторити, що ще ніхто ніколи за весь час існування людства не мав такого невідповідного його натурі прізвища і що це просто злочин, коли така людина розпоряджається бюджетом лікарні. Хай там як, а цей лист — фактично погроза. Він згадує про найяскравіші випадки, коли я виступала на захист прав пацієнтів, і натякає, що «за теперішніх обставин» наша лікарня не може собі дозволити витрачати «непропорційну кількість» коштів і зусиль персоналу на «клієнтів, результати нашого догляду за якими мають найменшу ймовірність виявитися успішними». Інакше кажучи: нам не варто марнувати свій час на всіх психічно хворих, бунтівливих, надто старих, надто понищених раком та інших недужих у тяжкому стані, які навряд чи коли потиснуть лікареві руку й скажуть: «Те, се, дякую вам, лікарю, за все». Натомість Ґудмен хоче більше «заячих губ», більше здоровил із переломами, дітей з опіками другого ступеня, молодявих жінок, яким потрібно вирізати пухлини, тощо. І він хоче, щоб я пообіцяла не заважати. Натякає, що, якщо я не поводитимуся як слід, він може «переглянути рішення» про дозвіл мені взагалі повернутися на роботу!

Пітере, я рада, що звеселила твою душу, написавши, що кохаю тебе, але ти поводишся як маленький хлопчик, якому здається, ніби всьому світові кінець, коли мама сердиться на нього, та тільки-но вона сказала, що любить його, як усе вже знову гаразд. Звісно, я люблю тебе: ми вибудували наші стосунки з років відданості й близькості, і це невіддільна частка наших розумів і сердець. Дрібка негараздів не може стерти наше кохання. Але це також не означає, що наше кохання може виправити ці негаразди. Виходить так, що в моєму житті просто зараз відбуваються жахливі, гнітючі події, яким я мушу давати раду сама почасти тому, що тебе немає поруч, а частково й тому, що ти не можеш чи не хочеш мене морально підтримати. Я читала те, що ти написав про наркозалежність, пошкодження мозку тощо, і, можливо, ти й маєш рацію — в такому разі це матиме наслідки для наших стосунків, наслідки, які мене зовсім не тішать, — а може, це просто зручне виправдання для тебе, еге ж? Ти б і хотів виявити зацікавлення в тому, що коїться в моєму житті — чи, як на те вже пішло, то й у всьому світі — але не можеш, бо твій мозок пошкоджено. Тому все гаразд.

Мені шкода, що слова мої такі гіркі. Просто я дуже, дуже сильно пригнічена. Нумо обоє винуватити свій організм: ти — пошкоджений мозок, а я — надлишок гормонів! Відтоді як завагітніла, я почуваюся значно вразливішою. Хоча, звісно, довкола вистачає жахливих подій, ніяк не пов’язаних із моїми гормонами.

55

Goodman (англ.) — добра людина.