Реймонд відмовився від запропонованого печива, і від чаю також. Він хотів пива чи кави, але в мене не було нічого такого. Турбота про гостей була значно складнішим завданням, ніж я думала. Зрештою, він погодився на склянку води, якої навіть не пив. Реймонд розповів, що Дезі, один з його сусідів по квартирі, знайшов цю кицьку вчора ввечері на задньому дворі його будинку. Хтось запхав її в металевий бак для сміття та підпалив його — Дезі почув крики, коли Реймонд повертався додому з роботи. Я підвелася й побігла до ванної, щоб виблювати рожеві вафлі. Реймонд обережно постукав у двері, але я закричала, щоб він дав мені спокій. Коли я повернулася, вони з кицькою сиділи на дивані, окремо. Я сіла в крісло навпроти, і вони уважно почали дивитися на мене.

— Хто ж таке робить, Реймонде? — промовила я, нарешті опанувавши себе.

Вони з кицькою мали засмучений вигляд.

— Хворі покидьки, — похитав головою Реймонд. — Дезі приніс її додому, і ми переконалися, що з нею все гаразд. У нього алергія на котів, тому ми не могли залишити її в себе. Я хотів віднести її до центру захисту кішок або запитати, чи мама не схоче ще одну, але потім… не знаю, я подумав, що вона може стати приємною компанією для тебе, Елеанор. Тільки скажи, якщо ти проти. Домашні улюбленці — серйозна справа та велика відповідальність…

Це було непросто. З одного боку, я не могла заперечувати, що кицька мені сподобалася. Вона, безсумнівно, мала нахабний, заснований на пропалинах шарм та байдужість, що здатна розтопити лід у серці. Можна сказати, що ця кішка була прагматичною. І водночас це була вразлива істота, що потребувала догляду. Тобто хтось мав її пестити час від часу. Я годилася для цього завдання?

Я пригадала зустрічі в психолога, про те, як ми говорили, що мислити треба раціонально, визначаючи хибні моделі поведінки, і вчитись хоробрості, аби вчинити інакше. «Годі тобі, Елеанор, — сказала я собі. — Будь хороброю. Зараз не так, як раніше, навіть близько. Вона кішка, а ти доросла жінка. Ти більш ніж здатна це зробити».

— Я візьму на себе відповідальність догляду, Реймонде, — твердо мовила я. — Ця істота отримає належне піклування.

— Упевнений, що так і буде, — усміхнувся він. — Вона вже почувається як вдома, їй тут затишно.

Кішка розтягнулася на диванних подушках, наміряючись заснути, хоча одне вухо час від часу сіпалося, стежачи за розмовою.

— Як ти її назвеш? — запитав він.

Замислившись над цим, я схилила голову набік.

Реймонд підвівся.

— Я збігаю вниз на перекур, двері зачиню, — сказав він.

— Не видихай дим у мої вікна! — закричала я йому.

За десять хвилин, коли він повернувся, я сказала, що назву кішку Глен.

— Глен? Та це ж хлопчаче ім’я, — засміявся він.

Я замислилася про всі ті знаки застереження та порожні пляшки.

— Це на честь старого друга, — сказала я.

Наступного ранку я прокинулася і з’ясувала, що Глен лежить поряд — голова на подушці, а тіло під ковдрою, точнісінько як людина. Її величезні зелені очі витріщалися на мене, ніби вона хотіла, щоб я прокидалася. Вона пішла за мною в кухню, а я налила їй трохи води, на яку вона не звернула уваги, і насипала трохи корму, який вона швидко заковтнула й одразу ж виблювала на підлогу. Я обернулася, щоб дістати з-під раковини ганчірку, аби все прибрати, але помітила, що вона їсть своє блювотиння.

— Гарна дівчинка, Глен, — промовила я. Кицька виявилася невимогливою.

Реймонд приніс необхідний мінімум речей, щоб вона могла переночувати, тому, доки вона дрімала на пуховій ковдрі, я потай вислизнула з квартири та сіла на автобус до торгового комплексу, де був великий магазин з товарами для домашніх улюбленців. Я купила їй більше, зручніше ліжко, лоток для туалету з дашком, щоб відокремити її особистий простір, чотири різні види вологого й сухого корму, а ще мішок органічного наповнювача для котячого туалету. Також взяла пляшечку олії, корисної для її шерсті, — потрібно щодня змішувати чайну ложку з її кормом. Мені було байдуже, чи відросте її хутро, адже вона була гарна, але я відчувала, що їй буде краще без пропалин. Мені здалося, що вона не належала до того типу, який любить гратися іграшками, але про всяк випадок я купила блискучий м’ячик і величезну пухнасту мишу, наповнену котячою м’ятою, розміром з велику домашню тапочку. Доштовхавши візок до каси, я зрозуміла, що доведеться викликати таксі, щоб доїхати додому. Я собою пишалася.

Водій не допоміг мені занести речі у квартиру, тому мені довелося кілька разів підніматися та спускатися, і я спітніла, поки занесла все. На всю поїздку я витратила дві години, від початку й до кінця. Глен все ще спала на ковдрі.

Цілий день я займалася хатніми справами. А Глен була мені хорошою компанією: тиха, стримана, практично весь час спала. Того вечора я сиділа за чашкою чаю та слухала виставу по радіо, коли раптом вона стрибнула мені на коліна й затупала по моїх стегнах, оголивши кігті. Це було трохи не зручно, але так вона показувала свою доброту. Покрутившись кілька хвилин, вона обережно вмостилася на моїх колінах і заснула. Двадцять хвилин по тому мені захотілося у вбиральню, до того ж кицька була далеко не стрункою та привалилася на мій сечовий міхур. Я спробувала злегка посунути її на один бік, але вона запручалася. Я спробувала знову. З третьої спроби вона повільно встала на лапи, вигнула спину, а потім осудливо зітхнула, перш ніж зіскочити на підлогу і перевальцем піти до свого нового ліжка. Як тільки вона вмостилася, то почала пильно спостерігати за мною, хоча я тим часом кілька разів виходила з кімнати. Мене це не обходило. Я мала справу зі значно, значно гіршими речами, ніж роздратована кицька.

Реймонд знову зайшов у гості за кілька днів, щоб подивитися, як облаштувалася Глен. Я запросила його та його маму, адже він зауважив, що вона хотіла побачитись, до того ж, як любителька котів, вона була б рада зустрічі з Глен. У будь-якому разі в мене ще залишилося чимало печива від його попереднього візиту, тому для мене в цьому не було жодних проблем.

Вони приїхали в чорному таксі, яке дуже сподобалося місіс Гіббонс.

— Елеанор, водій був дуже милим, правда ж, Реймонде? — запитала вона. Реймонд кивнув, і мені здалося, я помітила натяк, крихітний натяк на втому, ніби це не вперше вона порушила цю тему за час короткої подорожі з південної частини міста в західну. — Ніколи не зустрічала такого милого водія, він допоміг мені сісти і вийти з таксі, притримав дверцята, поки я сідала…

— Так, мамо, — промовив Реймонд, заштовхуючи її ходунки в куток вітальні, поки вона сідала на диван.

Глен, як справжня бунтарка, одразу ж пішла спати на моє ліжко, тому все, що було від неї видно, — це ледь помітний клубок, який похропував під ковдрою. Місіс Гіббонс мала розчарований вигляд, але я дала їй подивитися фото на телефоні, а сама пішла заварювати чай. Реймонд вийшов до мене в кухню й притулився до стіни, спостерігаючи, як я наливаю чай. Він підсунув до мене пакет з ручками.

— Я приніс дещо, — сказав він. Я зазирнула всередину й побачила білу картонну коробку з пекарні, перев’язану стрічкою. А ще крихітну баночку «гурманського» котячого корму.

— Дуже мило з твого боку! — зраділа я.

— Я не знав, що ти любиш, але мені не хотілося приходити з порожніми руками… — сказав Реймонд, заливаючись рум’янцем. — Тому подумав… ти схожа на людину, якій подобаються гарні речі, — сказав він, дивлячись на мене. — Ти заслуговуєш на щось хороше, — впевнено мовив він.

Це було дивно. Мушу зізнатися, на якусь мить я втратила дар мови. Я дійсно заслуговувала на щось хороше?

— Знаєш, Реймонде, це кумедно, — промовила я. — Виховання матусі часто збивало нас з пантелику. Іноді вона давала нам щось хороше, іноді… ні. Тобто одного тижня ми занурювали перепелині яйця в мелене насіння селери з сіллю та витягали устриці з мушель, а іншого мало не вмирали з голоду, бо вона не давала нам ані їсти, ані пити, — сказала я.