Я була спантеличена.

— Але в мене не було жодних емоційних потреб.

Якусь мить ми мовчали. Зрештою вона кахикнула та заговорила:

— У всіх є емоційні потреби, Елеанор. Усі ми — особливо маленькі діти — маємо знати, що нас люблять, цінують, приймають і розуміють…

Я мовчала. Для мене це було щось новеньке. Я дала цій думці осісти в моїй голові. Її слова скидалися на правду, і я мала це обміркувати в конфіденційному затишку власного дому.

— Елеанор, у твоєму житті була людина, яка виконувала таку роль? Хтось, хто тебе розумів? Хто любив тебе такою, яка ти є, без жодних умов?

Спершу я, звісно, хотіла сказати, що ні. Матуся точно не підпадала під цю категорію. Щось — хтось — мене непокоїло, навіть сіпало за рукав. Я намагалася не звертати уваги, але це відчуття ніяк не відступало, той тихенький голосок, крихітні ручки.

— Я… так.

— Не поспішай, Елеанор. Добре обдумай. Що ти пам’ятаєш?

Я набрала повітря й подумки повернулась до того будинку, у хороші часи. Промені сонця прослизали на килим, настільна гра розкладена на підлозі, пара гральних кубиків, дві яскраві кольорові фішки. День, коли ми грали в «Лілу».[18]

— Світло-карі очі. Здається, був собака. Але в мене ніколи не було домашніх улюбленців.

Я відчула занепокоєння, спантеличення, у животі забурчало, а горло стис тупий біль. Якийсь спогад зринав назовні, він був дуже глибоко, був занадто болісним, щоб його ворушити.

— Гаразд, — обережно промовила вона, підсовуючи до мене коробку з великими хустинками, — час майже вийшов. — Вона дістала записник. — Домовимося про зустріч наступного тижня в той самий час, щоб повернутися до цієї розмови?

Я не могла в це повірити. Уся ця робота, я була так близько, близько як ніколи, і от знову вона виставляє мене на вулицю? Після того, чим я з нею поділилася, після того, як розповіла всі ті речі та була готова відкриватися далі?

Я кинула хустинку на підлогу.

— Ідіть до біса, — тихо промовила я.

32

Поки я одягала своє пальто, вона сказала, що злість — це добре. Якщо я нарешті стану перед лицем гніву, то почну виконувати якусь важливу роботу, відкриваючи й звертаючись до речей, які я закопала надто глибоко в собі. Я не думала про це раніше, але мені здається, що до цього часу я ніколи не гнівалася по-справжньому. Так, я була роздратованою, знудженою, засмученою, але ніколи не розлюченою. Гадаю, вона мала рацію, мабуть, сталося щось таке, через що я мала б сердитися. Це не та емоція, якою можна насолоджуватися, і, безумовно, було несправедливо спрямовувати її на Марію Темпл, яка зрештою тільки виконувала свою роботу. Я щиро вибачилася за те, що вибухнула гнівом, а вона виказала своє розуміння й здавалася навіть трохи задоволеною. Зрештою, я не мала звички говорити людям, щоб вони йшли до біса. Непристойність є промовистою ознакою ганебно обмеженого словникового запасу.

На додачу до всього я намагалася знайти нове заняття, однак це було непросто. Понад дев’ять років я прокидалася, ішла на роботу та поверталася додому. У вихідні я пила горілку. Зараз нічого з цього не допоможе. Я вирішила влаштувати генеральне прибирання в квартирі, бо всюди панував безлад і зношеність. Занедбана, позбавлена любові й турботи. Я уявила, як запрошу когось у гості, приміром Реймонда, на обід, і спробувала поглянути на все його очима. Деякі речі могли б прикрасити квартиру та докорінно змінити ситуацію, і коштують недорого. Ще одна кімнатна рослина, кілька яскравих декоративних подушок. Я пригадала елегантний будинок Лаури. Вона жила сама, у неї була робота, власна справа. Вона безперечно жила, а не існувала. Лаура здавалася щасливою. Отже, це реально.

Дзвінок у двері змусив мене підстрибнути від несподіванки. Я не часто чула цей звук. Як і зазвичай, я трохи занепокоєно зняла засув і відімкнула, серце моє калатало, а руки дрібно тремтіли. Проте ланцюжок я не знімала. За дверима стояв молодик у спортивному одязі й бейсболці, розвернутій назад, і нетерпляче тупав ногою в кросівці. Тіло його вібрувало енергією. Чому? Я мимовіль відступила.

— Оліфант? — запитав він.

Відчуваючи щось підозріле, я кивнула. Нахилившись за двері, він зник з очей, а потім повернувся та простягнув величезний кошик квітів, загорнутий у целофан й оздоблений стрічками. Він спробував його передати, тому я зняла ланцюжок з дверей і обережно взяла кошик, побоюючись, що це жарт. Він запхав руку в кишеню куртки і витягнув чорний гаджет.

— Поставте свій підпис тут, будь ласка, — сказав він, передаючи мені пластиковий олівець, який — о жах! — він дістав з-за вуха. Я поставила свій особливий підпис, на який він навіть не поглянув.

— На все добре! — сказав він, збігаючи сходами. Ніколи не бачила, щоб у тілі однієї людини було стільки нервової енергії.

До целофанової упаковки було прикріплено крихітний конверт, схожий на вітальну листівку для хом’яка. Усередині конверта була візитка — біла — з написом:

Елеанор, одужуй швидше — ми всі про тебе думаємо.

З любов’ю та найкращими побажаннями

від Боба та інших з «Бай Дизайн». Цілуємо.

Я занесла кошик у кухню й поставила на стіл. Вони думають про мене. Коли я розгорнула целофан, з нього вирвались пахощі літнього саду, солодкі та п’янкі. Вони думали про мене. Про мене! Я сіла та погладила пелюстки червоної гербери, а потім усміхнулася.

Я обережно поставила квіти на кавовий столик і продовжила, не поспішаючи, прибирати у квартирі, паралельно думаючи про те, як ще «створити затишок». У цьому я мала небагатий досвід, на який можна було спиратися. Я відчинила всі вікна, а потім, покрутивши радіо, знайшла невинну музику й почала відшкрібати кожну кімнату. Деякі плями на килимі не хотіли зникати, більшість я відчистила. Я наповнила чотири мішки сміття — старі кросворди, засохлі ручки, потворні дрібнички, які зберігала багато років. Я навела лад на полицях, відібравши купу книжок, яку збиралася віднести (а в деяких випадках повернути) до благодійної крамниці.

Нещодавно я дочитала товсту книжку про менеджмент, призначену, певно, для психопатів без здорового глузду (доволі небезпечне поєднання). Мені завжди подобалося читати, але я ніколи не знала, як обрати. У світі так багато книжок — як тільки люди їх розрізняють? Як знати, яка книжка відповідатиме чиємусь смаку та інтересам? Саме тому я беру першу-ліпшу, яка потрапляє мені на очі. Марно намагатися щось обрати. Обкладинки також не дуже допомагають, адже вони рекламують тільки хороше, і на власному досвіді я дізналася, що частенько брешуть. «П’янкий», «Сліпучий», «Кумедний». Ні.

Єдиним критерієм для мене є чистий зовнішній вигляд книжки, а це означає, що мені доводиться ігнорувати чимало потенційного матеріалу для читання з благодійних крамниць. З тієї ж причини я не користуюся бібліотеками, хоча бібліотеки, певно, є життєво важливими сховищами дива. Справа не в тобі, бібліотеко, справа в мені, як у тій відомій приказці. Думка про книжки, які проходять через таку велику кількість брудних рук, мене бентежить — люди читають книжки у ванній, дозволяють своєму собаці сидіти на них, а ще колупаються пальцем у носі, а потім витирають результат об сторінки. Люди їдять сирні чипси та гортають кілька розділів, не витерши рук. Я просто не можу. Ні, мені потрібні книжки, у яких був один обережний власник. Книжки в «Теско» гарні й чисті. Іноді в день зарплатні я дозволяю собі купити кілька книжок.

Нарешті квартира стала чистою і майже вільною. Я заварила чашку чаю й оглянула вітальню. Не вистачало лише картини на стіні та кількох килимів. А ще нових рослин. Вибач, Поллі. Але зараз вистачить і квітів. Я глибоко вдихнула, підняла пуф і запхала його в мішок для сміття. Це завдання виявилося не з простих, тим часом я думала про те, який вигляд маю, обхопивши велетенську жабу та намагаючись притиснути її до підлоги. Я шморгнула носом і засміялася, я сміялася, доки не заболіло в грудях. А коли я нарешті підвелася та зав’язала мішок, з радіо залунала весела популярна пісенька, і я збагнула, що почуваюся… щасливою. Це було таке дивне та незвичне відчуття — легкість і спокій, ніби я ковтнула сонячного проміння. Сьогодні вранці я почувалася розлюченою, а зараз була спокійною та щасливою. Я поступово звикала відчувати спектр доступних людських емоцій, їхню інтенсивність і швидкість, з якою вони могли змінюватися. До сьогодні, щоразу, коли емоції та почуття загрожували порушити мій спокій, я швидко їх запивала, заглушуючи. Це дозволяло мені існувати, але я почала розуміти, що зараз мені потрібне щось більше, я прагнула цього.

18

Давня індійська настільна гра, заснована на філософському понятті «ліла», є інструментом спостереження за закономірностями випадкових подій у житті.