— Елеанор? — Це була Лаура, по-мультяшному блискуча, як завжди. Я не бачила її з похорону Семмі.

— О, привіт, — промовила я. — Як ти? Вибач, що не виходила на зв’язок від похорону твого батька.

Вона засміялася.

— Не переймайся, Елеанор, Рей пояснив, що в той день ти була трохи не при собі.

Я відчула, як червоніє моє обличчя, і опустила погляд на хідник. Гадаю, тоді я перебрала горілки. Вона злегка торкнулася моєї руки.

— Нічого страшного, похорони для цього й існують — трохи випити й потеревенити, — усміхнулась вона.

Я знизала плечима, усе ще відводячи погляд.

— У тебе чудова зачіска, — сказала вона життєрадісно.

Я кивнула, поглянувши в її очі, обведені чорним олівцем.

— Насправді вже кілька людей сказали мені про це, — зауважила я, відчуваючи більшу впевненість у собі, — а це змушує мене думати про те, що ти зробила хорошу роботу.

— Дуже приємно це чути, — промовила вона. — Ти ж знаєш, що можеш забігати в салон будь-коли — я завжди допоможу тобі навести лад на голові, Елеанор. Ти була такою доброю з моїм батьком, такою милою.

— Він був добрим зі мною, — відповіла я. — Тобі пощастило мати такого чуйного батька.

Її очі зблиснули від сліз, але вона кілька разів кліпнула й сльози зникли, і в цьому, без сумніву, їй допомогли величезні штучні вії, які вона приклеїла до своїх верхніх повік. Світлофор на переході почав блимати.

— Реймонд казав, наскільки ви двоє ним пишалися, — тихо промовила вона, а потім поглянула на годинник. — Господи, вибач, Елеанор, мені час бігти, машина на лічильнику, а ти ж знаєш, як поводяться ті охоронці, якщо спізнитися бодай на хвилину.

Я гадки не мала, про що вона говорить, але вирішила не звертати на це уваги.

— У вихідні я збираюся побачитися з Реєм, — сказала вона, торкаючись моєї руки, і всміхнулася: — А він доволі милий, правда? Спершу я не звернула на нього уваги, але потім, як тільки узнала його ближче… — вона знову всміхнулася. — Хай там як, я скажу йому в суботу, що ти цікавилася, як у нього справи.

— У цьому немає потреби, — трохи розсердилась я, — взагалі-то я недавно обідала з Реймондом. Як би ж я знала, то могла передати йому, що ти цікавилась, як у нього справи.

Вона витріщилася на мене:

— Я не… тобто, я не знала, що ви доволі близькі, — сказала вона.

— Ми щотижня разом обідаємо, — відповіла я.

— Зрозуміло — ви лише обідаєте, — сказала вона, чомусь щаслива. — Ну, як я вже казала, мені час бігти. Була рада тебе бачити, Елеанор!

Я підняла руку і помахала їй. Неймовірно, як вона примудрялася так спритно бігати на цих підборах. Я почала непокоїтися за її гомілки. На щастя, вони були доволі товстими.

Сьогодні Марія Темпл була в жовтих колготах, поєднавши їх з бузковими короткими чобітками. Я помітила, що жовті колготи не надто прикрашали спортивні литки.

— Елеанор, як гадаєш, ми б могли знову поговорити про твою маму? Можливо, так нам вдасться…

— Ні, — відрізала я.

Тиша.

— Добре, без проблем. Тоді розкажи мені трохи про свого батька. За весь час ти нічого про нього не говорила.

— У мене немає батька, — промовила я.

Знов ця жахлива тиша. Вона була такою нестерпною, але зрештою це спрацювало, вона припинила говорити. Здавалося, тиша запала на цілу вічність, але врешті-решт я не витримала. — Матуся казала, вона була… припускаю, що вона була… ну, вона не казала мені цього прямо, коли я була дитиною, але, ставши дорослою, я зрозуміла, що вона стала жертвою… сексуального насильства, — сказала я дещо грубувато. Жодної відповіді. — Я не знаю його імені та ніколи його не бачила, — додала я.

Вона щось записувала, а потім підвела на мене погляд:

— Елеанор, тобі коли-небудь хотілося, щоб у твоєму житті був батько чи дорослий з авторитетом батька? Тобі цього не вистачає?

Я поглянула на свої руки. Мені було складно відверто говорити про ці речі, витягуючи їх назовні, коли з ними можна було миритися, поки вони були приховані.

— Ніколи не сумуєш за тим, чого в тебе ніколи не було, — зрештою сказала я. Цю фразу я десь вичитала, і вона скидалася на правду. — Скільки себе пам’ятаю, завжди були я і… вона. Більше зі мною ніхто не грався, ніхто не розмовляв, ніхто не ділив спогади про дитинство. Але не думаю, що це незвично. Зрештою, це не завдало мені жодної шкоди.

Я відчула, як мій шлунок відреагував на ці слова, скручуючись від кислоти й гіркоти.

Вона знову написала щось у записнику і не подивилася на мене.

— Твоя мама коли-небудь розповідала про напад? Вона знає свого кривдника?

— Ще в перший день я доволі чітко сказала, що не бажаю розмовляти про неї.

— Звісно, — обережно сказала Марія, — не турбуйся, ми не будемо говорити про неї, Елеанор, тільки якщо ти сама цього не захочеш. Я запитую лише в контексті твого батька, намагаючись більше з’ясувати про нього та про твої почуття до нього, це все.

Я замислилася над її словами.

— Насправді в мене до нього немає жодних почуттів, Маріє.

— Ти колись думала про те, щоб відшукати його? — запитала вона.

— Ґвалтівника? Навряд чи.

— Стосунки доньки з батьком іноді можуть впливати на подальші стосунки з чоловіками. Ти колись думала про це, Елеанор?

— Ну, — замислилась я, — матуся не надто любила чоловіків. Але, чесно кажучи, вона взагалі нікого не любила. Вона думає, що більшість людей нас не гідні, незалежно від їхньої статі.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Марія.

Ну ось, ми говоримо про матусю, і це після того, як я чітко це заборонила. Хоча, на мій подив, я почала отримувати насолоду від подібних розмов, цілком захоплюючи увагу психотерапевта. Можливо, усе це через нестачу зорового контакту. Так я розслаблялася, ніби говорила сама до себе.

— Річ у тому, — сказала я, — що вона хотіла, аби ми спілкувалися з людьми, які, на її думку, були хорошими, з людьми, які були відповідними для неї, — вона це постійно повторювала. Вона завжди наполягала на тому, щоб ми ввічливо говорили, пристойно поводилися… вона змушувала нас вправлятися в красномовстві, принаймні годину на день. Вона… скажімо… у неї були дещо прямі способи виправляти нас, коли ми казали щось не так чи поводилися якось не так. А це було майже завжди.

Марія кивнула, щоб я продовжувала.

— Вона казала, що ми заслуговуємо на все найкраще і що навіть за таких обставин ми завжди повинні поводитися належним чином. Так, ніби ми належимо до забутої королівської родини, знаєте… сім’ї загиблого царя чи поваленого монарха, щось таке. Я намагалася чимдуж, але мені все одно не вдавалося виглядати й поводитися так, як їй хотілося, поводитися належним чином. Це її дуже засмучувало та сердило. І майте на увазі, справа була не лише в мені. Ніхто не був достатньо хорошим. Вона завжди казала нам, що ми маємо шукати того, хто буде достатньо хорошим. — Я захитала головою. — Гадаю, саме це привело мене сюди, — промовила я. — Я намагалася знайти когось подібного, потім заплуталася, і зрештою виник весь цей безлад.

Я усвідомила, що мене трусить, ніби мокрого собаку прохолодним ранком. Марія поглянула на мене.

— Поговорімо про інше, — обережно промовила вона. — Хочеш розповісти мені про те, що сталося, коли тебе розлучили з матір’ю, про свій досвід у системі опіки? На що це було схоже?

Я здригнулася.

— У прийомних сім’ях було… нормально. Перебування в інтернатах було… стерпним. Мене ніхто не ображав, мені було що їсти й пити, у мене був чистий одяг і дах над головою. Я щодня ходила до школи, доки мені не виповнилося сімнадцять, а опісля вступила до університету. Мені нема на що скаржитися.

Марія заговорила дуже обережно.

— Як щодо інших твоїх потреб, Елеанор?

— Не впевнена, що зрозуміла, що ви маєте на увазі, Маріє, — збентежилась я.

— У людей є низка потреб, які необхідно задовольняти, Елеанор, для того щоб бути щасливими й здоровими особистостями. Зараз ти розповідаєш про те, як задовольняли твої основні фізичні потреби — тепло, їжа, притулок. Як щодо емоційних потреб?