— Отже, тобі потрібно багато з чим розібратися, — сказав він, констатуючи факт. — Тобі не варто дорікати собі за те, що в тебе немає кар’єрного плану на десять років.

— А в тебе є план на десть років? — запитала я, хоча відповідь здавалася очевидною.

— Ні, — сказав він, усміхаючись. — Хіба він у когось є? У когось нормального.

Я знизала плечима.

— Не впевнена, що знаю нормальних людей.

— Нічого, я не образився, Елеанор, — посміхнувся він.

Я обміркувала його слова і зрозуміла, що він має на увазі.

— Я не хотіла тебе образити, Реймонде. Вибач.

— Не переймайся! — сказав він, вказуючи жестами, щоб принесли рахунок. — То коли тобі потрібно повідомити остаточне рішення щодо роботи? Гадаю, попри все тобі варто погодитися, — сказав він. — Як то кажуть, хто не ризикує, еге ж? Крім того, я впевнений, що з тебе вийде хороший офіс-менеджер.

Я уважно подивилася на нього, чекаючи на подальше зауваження чи пояснення, але, на мій подив, він мовчав. Він дістав гаманець і сплатив рахунок. Я запротестувала, але він відмовився дозволити мені внести свою частину.

— У тебе була лише кава і булочка, — сказав він. — Заплатиш за мій обід, коли отримаєш першу зарплатню як офіс-менеджер! — Він усміхнувся.

Я подякувала йому. Ніхто раніше не пригощав мене обідом. Це дуже приємне відчуття, коли хтось бере мої витрати на себе, добровільно, не очікуючи нічого натомість.

Ми повернулася в офіс за годину, тому, перш ніж піти до своїх робочих місць, швидко попрощалися. Це вперше за дев’ять років я обідала в компанії з кимось і не розв’язувала кросворди. Як не дивно, я не переймалася з приводу кросворда. Можливо, я розв’яжу його ввечері. А може, просто викину газету, навіть не намагаючись це зробити. Як зазначив Реймонд, світ сповнений нескінченних можливостей. Я відкрила свою електронну пошту та набрала йому повідомлення:

Дорогий Р., дякую за обід. З найкращими побажаннями, Е.

Мені здавалося, скорочувати імена мало сенс. Зрештою, очевидно, хто до кого звертається.

Він відповів майже відразу:

Нема за що, щасти з вибором. Побачимось у суботу! Р.

Здавалося, життя стрімко рухалося, сповнене можливостей. Сьогодні я навіть не думала про музиканта. Я відкрила браузер на комп’ютері та почала шукати місця для проведення різдвяної вечірки. Ця подія має бути визначною, тому вечірка не буде схожою на жодну попередню. Важливо уникнути всіляких кліше й того, що вже було. Я зробила б щось зовсім інше, щось таке, що здивувало та порадувало б моїх колег, перевершило б їхні очікування. Це непросто. Але одне я знала напевне: десятифунтовий бюджет Боба стане основою цього заходу і нікому не доведеться витрачати більше грошей. Я все ще відмовлялася робити будь-які внески, які протягом років змушували б мене проводити жахливо час у жахливому місці з жахливими людьми в останню п’ятницю перед двадцять п’ятим грудня.

Зрештою, можливо, це буде нескладно? Під час обіду Реймонд був дуже обнадійливим. Якщо я змогла розібрати метрику «Енеїди», якщо змогла створити макрос в електронній таблиці Excel, якщо змогла провести попередні дев’ять днів народжень і різдвяних вечорів наодинці, то, безперечно, я могла організувати дивовижну святкову вечерю на тридцять осіб з бюджетом у десять фунтів на людину.

20

Ранок суботи промайнув у метушні хатніх справ. Я одягнула гумові рукавички, щоб захистити руки, і, попри непривабливий вигляд, вони допомогли. Їхня краса не мала значення, зрештою, мене в них ніхто не бачив.

Зібравши залишки минулої вечері, я помітила, що не випила всі горілчані запаси — залишилася найкраща частина пляшки «Смірнофф». Пам’ятаючи про нетактовну необачність на вечірці Лаури, я поклала дещо в паперовий пакет від «Теско», щоб подарувати ввечері Кіту, і замислилась, що б іще йому взяти. Квіти здавалися перебільшенням — зрештою, вони є знаком любові. Глянувши в холодильник, я дістала упаковку сиру, нарізаного скибочками, і поклала в пакет. Усі чоловіки люблять сир.

Я приїхала на найближчу до місця проведення вечірки станцію на п’ять хвилин раніше. Mirabile dictu,[12] але Реймонд був на місці! Він помахав мені рукою, і я помахала у відповідь. Ми зустрілися й попрямували до гольф-клубу. Реймонд крокував швидко, і я занепокоїлася, що не встигну за ним у нових черевиках. Та він глянув на мене й сповільнився, щоб йти в одному темпі. Я збагнула, що такі незначні вчинки — те, що його мама заварила мені чай після того, як ми пообідали, не запитуючи й пам’ятаючи при цьому, що я п’ю без цукру, те, як Лаура поклала два печива на тарілку, коли принесла мені в салоні каву, — такі незначні, здавалося, дії насправді дуже багато важать. Я замислилася над тим, як це, робити такі невеличкі вчинки для інших людей, і не могла пригадати цього відчуття. У минулому я робила подібне, намагаючись бути доброю і дбайливою, я знаю це напевно, але це все було до. Пізніше я спробувала знову, але в мене нічого не вийшло, і я кинула всі намагання. І в цьому я не звинувачую нікого, окрім себе.

Клуб розташовувався в передмісті з відкритими краєвидами, без багатоквартирних будинків та висотних блоків, які затуляють високі пагорби. Світло було м’яким і ніжним — літо повільно закінчувалося, а вечір здавався делікатним і крихким. Ми йшли в тиші, яку не хотілося порушувати.

Коли ми дісталися місця зустрічі — білого клубного будинку, я трохи засмутилася. Сонце і місяць якраз висіли високо в небі, від чого воно мінилося кольорами рожевого мигдалю та золота. Спадали сутінки, та птахи хоробро виспівували проти наступаючої ночі, пурхаючи над зеленню, роблячи довгі, карколомні петлі. Повітря було сповнене пахощами трав з нотками квітів і землі, а теплий і солодкий подих дня ніжно відбивався на нашому волоссі та шкірі. Мені хотілося запитати Реймонда, чи можемо ми ще пройтися, прогулятися біля дерев, ходити, доки птахи не затихнуть у своїх гніздах і не засяють зорі. Та він міг і сам це запропонувати.

Двері клубу різко відчинилися, і, гучно сміючись, вибігло троє дітлахів, один з яких розмахував пластиковим мечем.

— От ми і прийшли, — м’яко сказав Реймонд.

Це було дивне місце для проведення вечірок. Коридори були обшиті дошками для оголошень із незрозумілими повідомленнями про Рейтинги та Години гольфу. На останній дерев’яній панелі висів довгий перелік чоловічих імен, написаних золотими літерами, починаючи з 1924 року і закінчуючи цим роком та ім’ям доктора Террі Беррі, що було неймовірним. Декор складався з незрівнянної суміші офісних (до болю знайомих) та застарілих елементів родових будинків — потворні візерунчасті штори, міцна підлога, запилюжені сухі квіти.

Увійшовши в залу, ми наштовхнулися на стіну звуку — тут уже встигли влаштувати дискотеку, і на танцювальний майданчик, у миготливих вогниках, висипали люди віком від п’яти до вісімдесяти років, вдаючи, ніби скачуть верхи в такт музиці.

Я ніяково подивилася на Реймонда.

— Господи, — сказав він, — мені треба випити.

З почуттям вдячності я пішла за ним до бару. На щастя, ціни були приємно низькими, і я досить швидко випила свій «Магнерс», відчуваючи спокій від того, що в мене є гроші ще на кілька, хоча Реймонд, попри мої заперечення, заплатив за напій. Ми знайшли столик якомога далі від джерела шуму.

— Сімейна вечірка, — сказав Реймонд, хитаючи головою. — Погано, коли це твоя родина, а коли ж це…

Я роззирнулася навколо. Раніше я не бувала на подібних святкуваннях, але найбільше мене вразила невідповідність: віковий діапазон, соціальний клас та вибір костюмів.

— Можна обрати друзів… — сказав Реймонд, піднімаючи вгору кухоль з пивом.

— Але не можна обирати родину! — відповіла я, потішена можливістю закінчити загальновідому фразу. Це було не складно, не якісь зашифровані послання, а втім.

— Усе точнісінько так, як на п’ятдесятиріччі мого тата, шістдесятиріччі мами та весіллі сестри, — сказав Реймонд. — Паскудні діджеї, збуджені діти, що переїли солодкого, люди, які роками не бачили одне одного, намагаються наздогнати згаяне і вдають, що їм подобається компанія. Закладаюся, що тут буде шведський стіл з волованами,[13] а наприкінці вечірки на автостоянці неодмінно спалахне бійка.

12

Дивовижно (фр.).

13

Пиріжок із листкового тіста з м’ясною чи рибною начинкою.