— Ти їдеш? — запитала я, дивуючись, чому він вагається, стоячи на хідникові. Він поглянув на годинник, провів рукою по волоссю і подивився на таксі, а потім на будинок.

— Нєа, я трохи затримаюсь. Гляну, що буде далі.

Я обернулася, щоб подивитися на нього, коли автівка рушила. Він трохи похитувався, доки йшов стежкою, а біля вхідних дверей стояла Лаура, тримаючи два келихи, і один з них запропонувала йому.

18

Наступного тижня на роботі Реймонд надіслав мені електронного листа — було дуже дивно бачити його ім’я у своїй скриньці. Він очікувано виявився не надто грамотним.

Привіт, Е., сподіваюсь, у тебе все ОК. Маю невелике прохання. Кіт, син Семмі, запросив мене на своє сорокаріччя цієї суботи (до речі, я залишився на вечірці допізна, було весело). Не хочеш скласти мені компанію? Вечірка з фуршетом відбудеться в гольф-клубі. Як не хочеш, не страшно, просто дай мені знати. Р.

Фуршет. У гольф-клубі. Господь дав — Господь взяв. Дві вечірки за місяць! Це більше, ніж було за двадцять років. Я набрала відповідь:

Любий Реймонде,

я охоче складу тобі компанію на святкуванні дня народження.

З найкращими побажаннями,

Елеанор Оліфант (міс).

Трохи пізніше я отримала відповідь:

Спілкування ХХІ століття. Мене дуже непокоять стандарти грамотності в нашій країні.

Я домовилася піти після обіду з роботи, щоб зустрітися з перукарем, але спершу вирішила, як завжди, пообідати в кімнаті для персоналу, розв’язуючи кросворд у газеті «Телеграф». Сьогодні в мене був тунець і солодкий кукурудзяний бульйон, солоні й кислуваті чипси та апельсиновий сік зі шматочками. Мушу за нагоди подякувати музикантові за те, що відкрив мені насолоду від шматочків. Після цієї смачної трапези й з невеликою посмішкою тріумфу від думки про те, що мої колеги лишатимуться на своїх робочих місцях решту дня, я сіла на автобус і поїхала в центр міста.

«Геліотроп» розташовувався на одній з модних вулиць у центрі міста, на першому поверсі будівлі з піщанику у вікторіанському стилі. Це, звісно, не те місце, яке я часто відвідувала, — гучна музика, агресивно модний персонал і забагато дзеркал. Я уявила, що в подібному місці музикант може робити стрижку, і це змусило мене трохи розслабитися. Можливо, одного дня ми будемо сидіти поруч на тих чорних шкіряних стільцях, тримаючи голови під сушарками.

Я зачекала, доки дівчина-адміністратор закінчить говорити по телефону та відійде від величезної вази з білими й рожевими ліліями на стійці. Їхній запах прилип до задньої частини мого горла, як те хутро чи пір’я. Я затулила рота рукою, бо тхнуло нестерпно.

Я забула, наскільки галасливими бувають перукарні, де постійно гудуть сушарки й чутно безглузді балачки. Я сіла в крісло біля вікна, на мене одягнули чорне нейлонове кімоно, яке, на моє занепокоєння, було вкрите короткими волосинами, які залишилися від попереднього клієнта. Тому я швидко їх струсила.

Нарешті підійшла Лаура, як завжди розкішна, і підвела мене до стільця навпроти ряду величезних дзеркал.

— Ти гарно провела час у неділю? — запитала вона і почала метушитися навколо стільця, доки нарешті не сіла за мною на тій же висоті. Вона дивилася не на мене, а на моє відображення. Я зрозуміла, що роблю те саме, і розслабилася.

— Так, — підтвердила я, — це був дивовижний вечір.

— Я вже божеволію від тата, він живе в сусідній кімнаті, — сказала вона, посміхаючись, — і мені потрібно протриматися ще два тижні. Навіть не знаю, як мені з цим впоратися.

— З власного досвіду знаю, що стосунки з батьками можуть бути справжнім випробуванням, — кивнула я.

Ми обмінялися співчутливими поглядами.

— Отже, що сьогодні будемо робити? — запитала вона, розв’язуючи гумку, якою я зав’язала косу, і почала розчісувати волосся. Я подивилася на своє відображення. Моє волосся, не надто густе, мало непоказний каштановий колір і проділ посередині. Звичайне людське волосся і робить те, що зазвичай, — росте на голові.

— Щось інше, — сказала я. — А що б ти порадила?

— А наскільки ти смілива, Елеанор? — запитала Лаура. Це було правильне запитання. Я смілива Елеанор Оліфант.

— Роби все, що захочеш, — сказала я.

— Колір теж? — задоволено уточнила вона.

Я замислилася.

— А це буде нормальний людський колір? Не думаю, що хочу рожеве чи блакитне волосся.

— Я зроблю довжину до плечей, легкий недбалий боб з поступовим переходом довжини, з карамельними та медовими прядками по всій довжині й округлими кінчиками, — сказала вона. — Ну, як звучить?

— Звучить як набір слів, — промовила я.

Вона засміялася, дивлячись на моє відображення в дзеркалі, а потім зупинилася, мабуть, тому, що я не сміялася.

— Довірся мені, Елеанор, — переконливо сказала вона. — Буде красиво.

— Зазвичай слово «краса» не використовують, коли говорять про мою зовнішність, — досить скептично зауважила я.

— Трохи зачекай, — ніжно сказала Лаура і взяла мене за руку. — МАЙЛІ! — заверещала вона, від чого я мало не впала зі стільця. — Підійди-но сюди й допоможи мені змішати кілька кольорів!

Низенька круглощока дівчина з поганою шкірою й гарними очима підбігла до нас. Лаура дала їй інструкції про відсотки та коди, які з тією ж ймовірністю могли стосуватися суміші пороху.

— Хочеш чаю чи кави? Можливо, журнал? — запитала Лаура. Я не могла повірити, що це відбувається насправді зі мною, коли за п’ять хвилин збагнула, що попиваю капучино й гортаю останній номер журналу «ОК!». «Лишень погляньте на мене», — подумала я.

— Готова? — поцікавилася Лаура. Своєю рукою, теплою та м’якою, вона провела по задній частині моєї шиї, коли відділяла прядку й закручувала решту волосся, заколюючи його в пучок позаду. Повільний брязкіт ножиць, які відрізали волосся, нагадував мені тріскотіння вугілля у вогні — дзвінко, небезпечно. Але це тривало недовго. Лаура підняла моє волосся, як тріумфуюча Даліла.

— Перш ніж фарбувати, я його підстрижу, — сказала вона. — На цьому етапі нам потрібні рівні кінці.

Сидячи нерухомо, я не відчувала жодних змін. Вона кидала волосся на підлогу, де воно лежало, ніби мертва тварина. Худорлявий хлопчик, який, здавалося, навряд чи міг робити щось інше, підмітав волосся дуже й дуже повільно, підштовхуючи його щіткою з довгою ручкою. Я спостерігала за його успіхами у відображенні в дзеркалі. А що відбувається з волоссям потім? Від думки про кількість, яка накопичується за день чи тиждень і яку заштовхують у сміттєвий бак, його запах і м’яку, пухку текстуру мені стало млосно.

Лаура підійшла до мене, штовхаючи перед собою візок, і почала накладати густі пасти на певні пасма мого волосся, чергуючи миски. Нанісши чергову порцію, вона загортала пофарбоване волосся у квадрати з фольги. Це була захоплива процедура. За півгодини вона цілком накрила моє волосся фольгою, відкривши моє червоне обличчя, а потім повернулася, увімкнувши гарячу лампу, яку заздалегідь поставила за мною.

— Двадцять хвилин, і все буде готово, — сказала вона.

Вона принесла ще журнали, але радість від їх гортання випарувалася — я швидко втомилася від пліток про зірок, і, на превеликий жаль, виявилося, що в салоні немає журналів «Віч?» або ж «Бі-Бі-Сі Історія». Мені докучала одна думка, але я намагалася не звертати на неї уваги. Я уявляла, як розчісую чиєсь волосся. Так. Когось нижчого за мене, когось, хто сидить на стільці, поки я стою позаду та розчісую прядку за прядкою, намагаючись бути обережною. Цій людині не подобалося, коли її смикали. Такі думки — розпливчасті, таємничі, незрозумілі — добре знешкоджувала горілка, але, на жаль, мені запропонували лише чай чи каву. Цікаво, чому в салонах краси не пропонують чогось міцнішого.

Зміна стилю може спричинити зайвий стрес, зрештою, складно розслабитися в такому галасливому та яскравому приміщенні. Можливо, це заохотило б відвідувачів давати більші чайові. «Під мухою даєш більші чайові», — подумала я і засміялася.