— У вівторок буде чудово, — сказала я.

Вона пішла в кухню й повернулася з тацею теплих закусок з неприємним запахом, які вона пропонувала всім гостям. Вітальня наповнилася людьми, і шум дедалі гучнішав. Якусь мить я стояла, вивчаючи бібліотеку та предмети, які вона майстерно розмістила в кімнаті. Більше з нудьги, ніж з необхідності я вирішила скористатися ванною кімнатою — це була крихітна кімнатка під сходами, схожа на гардеробну. Як і все в будинку, вона була сонячною, теплою та блискучо-білою, а ще, неймовірно, відчувався аромат інжиру, і линув він від запаленої свічки в скляній баночці, яка стола на поличці під дзеркалом. Свічки у ванній кімнаті! Я замислилась над тим, що Лаура є чуттєвою натурою.

Я зайшла в кімнату в кінці коридору, яка, якщо я правильно зрозуміла, була кухнею. У цій кімнаті також було повно людей і галасу, але я помітила чорні мармурові поверхні, блискучі кремові шафки і багато хрому. Її будинок був таким… блискучим. І вона була блискучою, її шкіра, її волосся, її взуття, її зуби. А я тьмяна, нудна й обшарпана — і раніше цього не помічала.

Відчуваючи потребу втекти на мить від шуму й спеки, я відчинила задні двері та вийшла у внутрішній дворик, крихітний і не дуже зелений, вкритий бетонними плитами і слизьким настилом. Насувалися сутінки, небо, здавалося, висіло прямісінько над головою, і я почувалася замкненою в цій високій загорожі, яка тягнулася з трьох сторін. Я глибоко вдихнула, сподіваючись, що прохолодне нічне повітря мені допоможе. Натомість у мої носові пазухи потрапили смоли, нікотин та інші отруйні речовини.

— Приємна нічка, чи не так? — промовив Реймонд, непомітно тиняючись у темряві і, як завжди, пихкаючи сигаретою.

Я кивнула.

— Я вийшов подихати свіжим повітрям, — сказав він без натяку на іронію. — Мені не варто пити напої з бульбашками, вони дуже затуманюють голову.

Я зрозуміла, що почуваюся не зовсім тверезою.

— Мені час додому, — промовила я, не надто впевнено тримаючись на ногах. Хоча, мушу зізнатися, це було доволі приємне відчуття.

— Сядьмо на хвилинку, — сказав Реймонд, підводячи мене до пари дерев’яних крісел. Мені сподобалася ця ідея, оскільки нові черевики не найкращим чином впливали на здатність тримати рівновагу.

Реймонд запалив наступну сигарету — здавалося, він затятий курець.

— У них мила сім’я, — зауважив він.

— Лаура підстриже моє волосся, — випалила я, сама не розуміючи навіщо.

— Невже зараз?

— Вона тобі подобається, — замислено кивнула я. Зрештою, я ж була жінкою.

Він засміявся.

— Вона неймовірна, Елеанор, але насправді вона не мій тип, — кінчик його сигарети світився червоною цяткою в напівтемряві.

— А який тип твій? — запитала я, зрозумівши, на своє здивування, що мені дійсно цікаво.

— Не знаю. Хтось не такий… не такий доглянутий, мабуть. Хтось… зачекай хвилинку.

Мені подобалося сидіти нерухомо, поки він не повернувся за кілька хвилин, тримаючи пляшку вина і два занадто яскраво прикрашених паперових стаканчики, на яких було зображено мультяшних гризунів на скейтбордах.

— «Растамиша», — прочитала я вголос. — На бога, що це?

— Постав-но його сюди, — сказав Реймонд і налив вино в… стаканчики. Ми цокнулися беззвучно.

— Мені здавалося, я знайшов ідеальну для мне людину, — сказав він, дивлячись перед собою на подвір’я. — Але нічого не вийшло.

— Чому? — запитала я, хоча насправді могла вигадати багато причин, чому хтось не захотів бути з Реймондом.

— Річ у тім, що я все ще не впевнений до кінця. Я хотів би знати напевне — це все спростило б…

Я кивнула, здавалося, це доволі логічний жест.

— Хелен казала, що справа не в мені, а в ній. — Він посміхнувся, однак це була не посмішка радості. — Не можу повірити, це як у тому старому анекдоті. Після трьох років… загадуєшся, чи вона знала раніше, що їй це не потрібно. Я не розумію, що змінилося. Я не змінився… Принаймні не думаю, що це сталося…

— Людські вчинки можуть бути… незбагненними, — сказала я, затинаючись. — Я частенько не розумію, чому люди роблять певні дії та кажуть певні слова.

Він кивнув.

— У нас була невелика затишна квартира, ми разом проводили свята. Я був… насправді я був готовий попросити її вийти за мене. Господи…

Він подивився на бруківку, а я спробувала уявити Реймонда в традиційному святковому костюмі, циліндрі та краватці, але в мене нічого не вийшло, не кажучи вже про кілт.

— Пусте, — сказав він за якусь мить. — Сміху було, коли я розповів цю історію хлопцям. Я влаштувався на цю роботу. Усе добре. Просто… не знаю. Вона сказала, що я занадто хороший. І як мені це розуміти? Тобто… мені варто було поводитися як покидьок? Може, мені потрібно було її бити? Чи зраджувати її?

Я зрозуміла, що насправді він розмовляв не зі мною; це було як у п’єсі, коли персонаж просто говорить вголос без жодної очевидної на те причини. Однак я знала, що йому на це відповісти.

— Ні, Реймонде, — сказала я. — Ти б ніколи не зробив нічого з того, про що говориш. — Я допила вино й налила ще. — Кілька років я жила з чоловіком, його звали Деклан. Він вдарив мне по нирках, побив мене — загалом він зламав дванадцять кісток. Він зник на кілька ночей, а потім повернувся і розповів мені про жінку, з якою він був. Це була моя провина, у всьому цьому винна я. Але я знаю, що він не мав цього робити. Це я зараз зрозуміла.

Реймонд ошелешено поглянув на мене.

— Господи, Елеанор. Коли це було?

— Кілька років тому, — зізналась я. — Поки я навчалася в університеті. Якось він помітив мене в ботанічному саду, він просто підійшов до мне і почав говорити. Тепер, озираючись назад, я розумію, що це звучить дивно, але вже за тиждень він переїхав до мене.

— Він теж був студентом? — запитав Реймонд.

— Ні, він казав, що читання книжок — це марнування часу й нуднота. Він ніде не працював, не міг знайти роботу, яка б йому відповідала, так він казав. Знайти відповідну комусь роботу не легко. Хіба ні?

Реймонд дивився на мене з дивним виразом обличчя.

— Деклан хотів навчити мене, як стати кращою людиною, — промовила я.

Реймонд запалив ще одну сигарету.

— І чим все закінчилося? — запитав він, не дивлячись на мене, видихаючи цівку диму, що скидалася на страхітливого дракона.

— Ну, якось він знову зламав мені руку, і, коли я пішла в лікарню, вони здогадалися, що все не так, як я розповідала. Він наказав мені сказати, що я впала, але вони мені не повірили. — Я зробила великий ковток. — Хай там як, до мене заговорила мила медсестра й пояснила, що людина, яка по-справжньому тебе кохає, ніколи тебе не скривдить, і це не правильно — залишатися з тим, хто поводиться інакше. Її пояснення мали сенс. Я справді мала все це зрозуміти сама. Тому, повернувшись додому, я попросила його піти, а коли він відмовився, то викликала поліцію, як мені порадила та медсестра. Ось так усе й було. О, а ще я замінила замки.

Реймонд нічого не казав. Пильно роздивляючись свої кросівки, він простягнув руку й торкнувся моєї руки, невпевнено погладжуючи її, як гладять коней чи собак (якщо людина боїться коней і собак). Якийсь час він злегка хитав головою, але, здавалося, слова застрягли в його горлі. Це не важливо, мені не потрібна була відповідь. Для мене зараз була важлива тільки давня історія. Я була щаслива, що залишилася сама. Елеанор Оліфант, єдина, якій вдалося вижити. І це було про мене.

— Я збираюся додому, Реймонде, — сказала я, швидко підводячись. — Викличу таксі.

— Чудова ідея, — сказав він, допиваючи вино, і дістав телефон. — Ти ж не збираєшся тинятися вулицями й ловити таксі, тільки не о цій порі. Я замовлю тобі таксі — дивись, у мене є додаток на телефоні.

Він показав мені телефон, на якому щось миготіло.

— І що я маю тут побачити? — запитала я, витріщаючись на екран. Він не відповів на моє запитання і перевірив повідомлення. — Машина буде за п’ять хвилин, — сказав він.

Він зачекав зі мною в коридорі, доки не приїхало авто, потім провів до нього та притримав для мене двері. Сідаючи, я помітила, як він подивився на водія — жінку середнього віку, втомлену та знуджену.