— Дорогенька, усі квитки були розпродані ще кілька днів тому.

Я терпляче й повільно пояснила, що хотіла лише подивитися першу половину, відкриття дійства, і припустила, що вони без проблем зможуть знайти одне додаткове місце, але, очевидно, це було неможливо через правила пожежної безпеки. Вдруге за кілька днів я відчула, як на очі набігають сльози. Чоловік знову засміявся.

— Не плач, люба, — сказав він. — Чесно кажучи, це не настільки класний гурт. — Він упевнено нахилився до мене. — Сьогодні вранці я допомагав їхньому вокалісту перенести апаратуру з його машини. Він справжній негідник. Не варто дозволяти крихітному успіху затьмарювати ваш розум, я в цьому переконаний. Приємно бути привітним, чи не так?

Я кивнула, замислившись про те, якого саме вокаліста він мав на увазі, і попрямувала до бару, щоб зібрати думки докупи. Я не можу потрапити всередину без квитка, це зрозуміло. А всі квитки розпродано. Тому я замовила напій «Магнерс», пригадуючи з останнього разу, що мені потрібно наливати його власноруч. Бармен під два метри зростом мав дивні, неприродно великі мочки вух, у які він вставив маленькі чорні пластикові кола, щоб розтягнути шкіру. Чомусь я пригадала шторку у своєму душі.

Ця затишна думка про дім дала мені мужність роздивитися його татуювання, які тягнулися через шию на обидві руки. Кольори були дуже красиві, а зображення — щільні й складні. Дивовижно вміти читати чужу шкіру, досліджувати історію чийогось життя по грудях, руках, шиї. У бармена були троянди і скрипковий ключ, хрест, жіноче обличчя… так багато деталей, так мало неприкрашеної плоті. Він побачив, що я витріщаюся на нього, і посміхнувся.

— А у вас є тату?

Я кивнула, посміхнулася і поквапилась до столика, тримаючи в руках свій напій. Його слова прозвучали в моїй голові. Чому в мене немає татуювань? Я ніколи про це не замислювалася, і я ніколи свідомо не приймала рішення щодо того, хочу я тату чи ні. Але чим більше я думала про це зараз, тим більше мене приваблювала ця ідея. Можливо, варто зробити одне на обличчі, щось складне і хитромудре, щось таке, що поєднувалося б зі шрамами, перетворюючи їх на особливу рису. Або ж краще зробити якесь непомітне. Ця ідея мені сподобалася. Наприклад, на внутрішній частині стегна, за коліном чи на ступні.

Я допила «Магнерс», і бармен прийшов забрати порожню склянку.

— Повторити? — запитав він.

— Ні, дякую. Я можу у вас дещо запитати? — Я зробила паузу, здираючи залишки лаку з нігтів. — Дві речі насправді. Перше: це боляче? І друге: скільки коштує зробити татуювання?

Він кивнув, ніби очікував почути мої запитання.

— Я не брехатиму, це до біса боляче, — сказав він. — А от щодо вартості, то вона залежить від того, що ви хочете зробити — є велика різниця між написом «мама» на біцепсі та великим тигром на всю спину. Розумієте?

Я кивнула, у цьому був сенс.

— Хоча тут багато ковбоїв, — сказав він, продовжуючи цю тему, — якщо наважитесь робити тату, ідіть до Баррі на Торнтон-стрит. Називається «Барріс».

— Дуже дякую. — Я навіть не очікувала, що вечір завершиться так, але іноді життя підкидає нам несподіванки.

Надворі я зрозуміла, що сенсу чекати немає. Музикант, безперечно, піде на гламурну афтепаті, там, де багато блиску і святкових ритмів. Станом на сьогодні мені були знайомі лише два місця: «Макдоналдз» та неприємний бар, у який я ходила з Реймондом, — і навряд чи вечірка відбуватиметься в одному з них.

«Годі тобі, Елеанор», — сказала я собі. Сьогодні просто не той вечір. Доведеться трохи відкласти доставку листівки та залишити її в сумочці. Я намагалася заспокоїти своє розчарування втішною думкою про те, що, коли це нарешті станеться, зустріч буде ідеальною, а не схожою на коротке повідомлення чи зумисну зустріч у музичному клубі. А до того моменту я б змогла розносити нові черевики, щоб нормально в них ходити. Я вже втомилася від поглядів, які привертала моя кульгава хода.

@johnnieLrocks

Цікаво, чи моя музика трохи заскладна для деяких людей? Не ходіть на концерти, якщо не можете сприймати нові звуки.

#misunderstood #truth

@johnnieLrocks

Це відбувається з усіма великими, коли вони стають на свій шлях.

#Dylan #Springsteen #amgigging

15

Зрештою я взяла таксі додому. Уже у квартирі я згадала, що в мене немає горілки. Тому я просто пішла спати. Наступного ранку я прокинулася рано й вирішила піти в крамничку неподалік, щоб купити продукти, порушивши звичну процедуру через те, що вчора мені так і не пощастило зустрітися з музикантом. Я взяла молоко, упаковку булочок і банку макаронних кілець у соусі. Я хотіла купити макарони у формі літер, але імпульсивно обрала замість них кільця. Звісно, варто бути уважною, хоча я чудово розумію, що кільця і букви однакові на смак. Я не дурна.

Власником крамниці був чарівний чоловік з Бангладеш з цікавою родимою плямою.

За всі ці роки між нами, звісно, склалися теплі стосунки, і це було приємно. Я поклала товари на прилавок і уважно роздивлялася полички позаду нього, поки він пробивав їх на касі. Він посміхнувся й оголосив вартість покупки.

— Дякую, — сказала я і вказала пальцем на полиці позаду нього. — Дайте ще, будь ласка, дві літрові пляшки горілки «Глен’с».

Його брови миттєво злетіли на лоба, після чого вираз обличчя став байдужим.

— Боюсь, я не можу продати вам алкоголь, міс Оліфант, — промовив він зніяковіло.

— Містере Дюван, — посміхнулась я, — мені, з одного боку, лестять ваші слова, але з іншого — я занепокоєна станом вашого зору. Мені щойно виповнився тридцять один рік, — сказала я, відчуваючи бульбашку насолоди, що мінилась усередині. Боббі Браун сказала, що в мене гарна шкіра (принаймні живі її частини), а тепер містер Дюван сплутав мене з підлітком!

— Зараз десять по дев’ятій ранку, — сказав він доволі сухо, позаду мене вже почала збиратися невелика черга.

— Я знаю, котра зараз година. Це може прозвучати дещо зухвало, але можу припустити, що те, що ваші покупці обирають на сніданок, вас не стосується.

Наступні слова він промовив так тихо, що мені довелося нахилитися до нього, щоб почути.

— Міс Оліфант, продаж алкоголю заборонений до 10-ї ранку. Так я можу втратити свою ліцензію.

— Справді? — замислилась я. — Я не знала про це! Боюсь, моя обізнаність із законом про ліцензування має деякі прогалини.

Він витріщився на мене.

— З вас 5,49 фунта, — повторив він, беручи мою десятифунтову банкноту і даючи мені решту. І весь цей час він вперто дивився на своє взуття. Я відчула зміну в наших теплих стосунках, але не розуміла, чому так відбувається. Він навіть не попрощався.

Прикро, але це означало, що мені доведеться зайти пізніше, щоб узяти свою горілку. Чому не можна купити її так, як, скажімо, молоко, без проблем, у будь-якій крамниці, у будь-який час, коли вона відчинена? Смішно. Мені здається, це робиться для того, щоб захистити алкоголіків від себе самих принаймні на кілька годин на день, хоча, якщо логічно подумати, це безглуздо. Якби я була хімічно чи психологічно залежною від алкоголю, то неодмінно подбала б про постійний запас, купуючи відразу багато пляшок і відкладаючи на потім. Це було нелогічне правило. Дійсно, яка різниця, коли купувати горілку, десять хвилин по дев’ятій ранку чи десять по десятій?

Для мене горілка — це лише необхідність, як буханка хліба чи пачка чаю. А найкраще в ній те, що вона допомагає мені заснути. Іноді, коли настає вечір, я лежу в темряві й мимоволі пригадую страх і напруження, але більше страх. У такі ночі голос матусі просочується в мою голову, а інший, тихіший і більш боязкий, ллється до мого вуха, так близько, що я практично відчуваю її гарячий, панічний подих, який рухається крихітними волосинками, що передають звук, так близько, що їй майже не потрібно шепотіти. Цей тихий надламаний голос благає: «Елеанор, допоможи мені, будь ласка, Елеанор…», і це повторюється знову й знову. У такі ночі мені потрібна горілка, інакше я також почну розпадатися на шматочки.