Касирка чекала на мене біля приміряльні.

— Що скажете? — спитала вона. — Виглядає чудово, чи не так?

— Я беру це, — мовила я, передаючи їй бирки зі штрих-кодами.

Я зовсім забула про захисні пристрої, прикріплені до одягу, тому нам довелося трохи попітніти, щоб їх зняти. Зрештою, я мусила зайти за прилавок і стати навколішки задом до неї, щоб вона могла від’єднати магніти з допомогою машинки, прикріпленої до прилавка. Впоравшись із цим, ми засміялися. Не думаю, що колись сміялася в крамниці раніше. Я заплатила за речі, намагаючись не думати про те, скільки грошей я на них викинула.

Жінка знову вийшла з-за прилавка.

— Не заперечуєте, якщо я дещо вам скажу? Мова про… взуття.

Я поглянула вниз. На мені були робочі туфлі, без підборів, чорні, зручні, з застібками-липучками.

— Як вас звати? — запитала вона. Я почувалася спантеличеною. Як моє ім’я стосується купівлі взуття? Вона мовчала, очікуючи на відповідь.

— Елеанор, — сказала я неохоче, розмірковуючи над тим, чи варто було назвати вигадане ім’я або псевдонім. Я, безперечно, не мала наміру називати їй своє прізвище.

— Річ у тім, Елеанор, що до цих вузьких штанів краще взути короткі черевички, — сказала вона таким серйозним тоном, ніби була лікарем і давала медичну пораду. — Хочете перейти у взуттєвий відділ і поглянути, що там є? — Мене обсіли сумніви. — Я не очікую отримати від вас якусь додаткову винагороду, — тихо промовила вона, — я просто… я просто подумала, що правильна пара черевиків зробить ваш образ довершеним.

— Аксесуари творять жінку, еге ж? — сказала я. Вона не посміхнулася.

Вона показала мені черевики, які змусили мене вголос розсміятися, такими дивними були і висота підборів, і ширина стопи.

Нарешті, нам пощастило знайти пару, яка була досить стильною і яку можна було носити, не ризикуючи травмувати хребет, а це задовольняло вимоги нас обох. Шістдесят п’ять фунтів! «Нічого собі!» — подумала я, знову передаючи свою картку. Деякі люди можуть жити на ці гроші цілий тиждень.

Я сховала свої чорні черевики в сумочку й помітила, як вона уважно дивиться на неї, а потім переводить погляд на відділ з сумками.

— О ні, — заперечила я, — боюсь, що я витратила вже всі свої кошти.

— Тоді просто залиште її в гардеробі, — сказала вона, — і все буде гаразд.

Я жодної гадки не мала, про що вона говорить, але крилата колісниця часу вже мчала до мене.

— Дуже дякую вам за допомогу, Клер, — сказала я, нахиляючись трохи вперед, щоб прочитати її ім’я на бейджі. — Ви мені безмежно допомогли.

— Немає за що, Елеанор, — відповіла вона. — Але, перш ніж ви підете, хочу сказати ще дещо: крамниця зачиняється за десять хвилин, але, якщо постаратися, ви можете швидко спуститися вниз та зробити легкий макіяж — відділ косметики розташовано на першому поверсі поряд з виходом. Ідіть до «Боббі Браун», скажіть, що ви від Клер.

Я попросила покликати Боббі, і жінка біля столика з косметикою захихотіла.

— Боббі в нас он там, — вказала вона кудись, де нікого не було.

У крамниці було так багато дзеркал, що я подумала, чи не могло б це стати причиною того, що людина почала говорити сама до себе.

— Сідайте тут, дорогенька, — сказала вона, вказуючи на жахливо високий стілець. Мені вдалося видертися на сидіння, однак цей процес навряд чи можна було назвати гідним, і мене трохи гальмували нові черевики. Я сіла на руки, щоб сховати їх — червона, потріскана шкіра ніби палала під жорстким світильником над головою, який виявляв кожен її недолік, кожен пошкоджений сантиметр.

Вона прибрала пасма волосся з мого обличчя.

— Насправді тут немає нічого складного, — мовила вона, дивлячись на мене зблизька. — У «Боббі» є дивовижні консилери, під будь-який тон шкіри. Звісно, їх не позбутися, але я, безперечно, зможу їх максимально приховати.

Цікаво, вона завжди говорить про себе в третій особі?

— Ви говорите про моє обличчя? — запитала я.

— Ні, дурненька, про шрами. У вас чарівне обличчя. Знаєте, у вас дуже чиста шкіра. А тепер дивіться.

У неї на талії висів пояс з інструментами, як у столяра чи сантехніка, а ще вона трохи висовувала язик з кутика рота, коли працювала.

— У нас залишилося всього десять хвилин до закриття магазину, — сказала вона, — тому я зосереджу увагу на приховуванні шрамів і на очах. Вам подобається макіяж «смокі-айс»?

— Мені не подобається все, що пов’язане з димом, — промовила я, і вона знову дивно засміялася. Дивакувата жінка.

— Так, подивимось… — сказала вона, відкидаючи мою голову назад і просячи мене подивитися вгору, тоді вниз, тоді повернути голову вбік… вона часто торкалася до мого обличчя різними інструментами й сиділа так близько до мене, що я відчувала аромат її м’ятної жуйки, яка погано маскувала каву. Раптом дзенькнув дзвінок, і вона тихенько вилаялася. З гучномовця пролунало, що магазин зачиняється.

— На жаль, час вийшов, — сказала вона, роблячи крок назад, щоб помилуватися своїм творінням. Вона передала мені дзеркало. Чесно кажучи, я себе не впізнала. Шрам було ледь помітно, а мої очі, жирно обведені чорним олівцем, нагадали мені одну програму про лемурів, яку я нещодавно дивилася. А губи були нафарбовані в колір маків графа Хейга.

— То що скажете?

— Я схожа на маленького примата з Мадагаскару чи, може, на північноамериканського єнота, — сказала я. — Це чарівно.

Вона так сильно засміялася, що навіть схрестила ноги, після чого допомогла мені злізти зі стільця та провела до виходу.

— Я мушу спробувати й продати вам якісь засоби та щіточки, — сказала вона. — Якщо вам щось знадобиться, то приходьте завтра й покличте Ірен.

Я кивнула і махнула рукою на прощання. Ким би не була ця Ірен, я мала більше шансів купити плутоній для озброєння.

14

Мабуть, цієї миті музикант відчував цілий вир емоцій. Сором’язливий, скромний, самовідданий чоловік, чоловік, який змушений виступати через свій талант, ділити його зі світом, і не тому, що йому так хочеться, а тому, що він просто має це робити. Його спів схожий на щебет птахів, його музика солодка, як мед, і природна, як дощ, як світло, як щось ідеальне. Я думала про це, поки їла свою імпровізовану вечерю. Уперше в дорослому житті я була в ресторані швидкого харчування — величезному та безглуздо яскравому місці, розташованому за рогом клубу. І тут була сила-силенна людей. Я не могла збагнути, чому люди добровільно стоять у черзі за обробленою їжею, потім несуть її до столу, на який навіть не виклали столові прибори, а потім їдять з паперових тарілок. Після цього, незважаючи на те що клієнти платять за їжу, вони самі мусять прибрати залишки. Дуже дивно.

Трохи поміркувавши, я обрала шматок незрозумілої білої риби, вкритої хлібними крихтами та обсмаженої в олії, а потім покладеної між двома скибками надто солодкої булочки, і все це дивним чином поєднувалося з плавленими шматочками сиру, зів’ялим листком салату і якимось солоним, різким на смак білим слизом, який непристойно стікав з країв. Попри всі зусилля матусі, я не стала гурманом, однак це ж кулінарна істина, що риба та сир не поєднуються. Хтось, безперечно, має розповісти про неї містеру Макдональду. Я не спокусилася на десерт, натомість надала перевагу каві, яка виявилася гіркою і ледь теплою. Цілком логічно, я хотіла все це вилити, але встигла прочитати напис, надрукований на паперовому стаканчику, який попереджав про те, що гарячі рідини можуть завдати шкоди. «Щасливий збіг обставин, Елеанор!» — сказала я собі, тихо посміхаючись. Я почала підозрювати, що містер Макдональд насправді не зовсім розумний чоловік, проте, судячи з незмінної черги, дуже багатий.

Я поглянула на годинник, тоді взяла сумочку й одягнула куртку. Я залишила недоїдену вечерю на столику — зрештою, який сенс у тому, щоб їсти в ресторані та прибирати потім за собою. З таким самим успіхом можна було повечеряти вдома.

Час.

Мій план мав недолік, такий собі первородний гріх: на вході не виявилося квитків. Чоловік у касі почав з мене сміятися.