Інтер’єр потяга, з практичною обивкою, що приховувала плями, та сірими пластиковими деталями, нагадував скоріше автобус, ніж «Східний експрес». Найгіршим, якщо не враховувати присутність інших мандрівників (господи, сьогодні простолюду стає все більше, і вони запросто їдять і п’ють привселюдно), був безперервний шум з гучномовців. Наче неіснуючий провідник зачитував оголошення кожні п’ять хвилин, ділячись цікавими й цінними думками, як-от: «Великі предмети повинні бути розміщені в багажних відділеннях над полицями» чи «Пасажири мають якомога швидше повідомляти бригаду потяга про будь-які речі, залишені без нагляду». Цікаво, на кого розраховані перла мудрості, можливо, на іншопланетян чи пастуха з Улан-Батора, який, перетнувши нескінченні степи, відплив з Північного моря й опинився в потягу Глазго — Единбург, без жодного досвіду в механізованому переміщенні?

Я збагнула, що комплект для особливих випадків трохи вийшов з моди. Насправді лимонний колір не надто мені личив — це колір для нічних сорочок, які слід носити у власній спальні, але він навряд чи годився для вишуканої вечірки. Завтра піду до крамниці та куплю щось новеньке, те, що зможу одягнути знову, коли моя справжня любов запросить мене на побачення в ресторан чи в театр. Це не будуть гроші, викинуті на вітер. Задоволена цим рішенням, я приготувала звичну пасту з песто й увімкнула передачу «Архерс». Закручений сюжет з неприродно непереконливим молочником з Глазго не надто мені сподобався. Я помила тарілку й сіла читати книжку про ананаси. Вона виявилася напрочуд цікавою. Я люблю читати різні книжки з багатьох причин, не в останню чергу, щоб розширити свій словниковий запас для розв’язання кросвордів.

Аж раптом таку омріяну тишу дуже грубо перервали.

— Алло, — сказала я дещо неохоче.

— Он воно як, алло. Алло — це все, що ти можеш мені сказати? І де, хай йому грець, ви були минулого вечора, леді? Що скажеш? — вона знову грала на публіку.

— Матусю, як ти? — спробувала я опанувати себе.

— То пусте. Де ти була?

— Вибач, матусю, — пробелькотіла я, намагаючись зберігати спокій. — Я була… я була з другом, відвідувала іншого друга в лікарні.

— Елеанор, — промовила вона улесливим тоном, котрий пробирав до кісток, — у тебе немає друзів, дорогенька. Тож розповідай, де ти була насправді, і цього разу я хочу почути правду. Ти займалася чимось непристойним? Розкажи матусі, будь хорошою дівчинкою.

— Чесно, матусю, я була з Реймондом, — пирхання в слухавці, — ми провідували одного милого дідуся в лікарні. Він упав на вулиці, а ми йому допомогли і…

— АНУ СТУЛИ СВОЮ МАЛЕНЬКУ БРЕХЛИВУ ПЕЛЬКУ!

Мене пересмикнуло, я впустила книжку, але відразу ж її підняла.

— Ти ж знаєш, що буває з брехунами, Елеанор? Ти ж пам’ятаєш? — знов цей нудотно солодкий голос. — Мене не хвилює, наскільки поганою виявиться правда, але я не буду заплющувати очі на брехню, Елеанор. Ти маєш знати це як ніхто інший, тим паче після всього, що сталося.

— Матусю, мені дуже шкода, що ти мені не віриш, але це правда. Ми з Реймондом ходили в лікарню, щоб провідати чоловіка, якому ми допомогли, коли з ним стався нещасний випадок. Це правда. Присягаюся.

— Невже? — протягнула вона. — Ну, це дивовижно, хіба ні? Забувши про власну матір, ти збула вечір середи, щоб провідати якогось старого невдаху? Чарівно.

— Прошу тебе, матусю, не будемо сваритися. Як у тебе справи? Ти добре провела день?

— Я не хочу розмовляти про мене, Елеанор. Я знаю про себе все. Я хочу поговорити про тебе. Як просувається твій проект? У тебе є новини для матусі?

Я мала б знати, що вона запам’ятає. Скільки тепер їй розповісти? Гадаю, усе.

— Я ходила до нього додому, матусю, — відповіла я і почула клацання запальнички, а потім довгий видих. Я практично відчувала запах її сигарет «Собраніє».

— Он як, — процідила вона. — Цікаво. — Вона зробила ще одну затяжку й випустила дим, зітхаючи. — І хто цей «він»?

— Він музикант, матусю. — Я не хотіла називати його ім’я, поки що. У тому, щоб називати речі, є певна сила, а я ще не була готова віддати їй це, не готова почути ці дорогоцінні склади з її вуст, не хотіла, щоб вона випльовувала їх. — А ще він вродливий і розумний, гадаю, він ідеальний чоловік для мене. Я зрозуміла це відразу, як тільки його побачила.

— Усе це звучить дивовижно, люба. І ти ходила до нього додому? Розкажи, що ти там знайшла?

Я зітхнула.

— Річ у тім, матусю, що насправді я не заходила всередину. — Це буде нелегко. Їй подобалося робити погані речі, а мені — ні. От і все. Я заторохкотіла, сподіваючись ухилитися від неминучої критики. — Я лише хотіла хутко подивитися, переконатися, що він живе… у відповідному місці, — випалила я, затинаючись у поспіху.

Вона зітхнула.

— І як ти збираєшся дізнатися, чи там добре, якщо ти не зайшла всередину? Ти завжди була занадто обережною та боягузливою, люба, — знуджено мовила вона.

Я поглянула на руки. Облуплені зелені нігті здавалися в цьому освітленні дуже яскравими.

— Усе, що тобі потрібно зробити, Елеанор, — це взяти бика за роги. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Гадаю, що так, — прошепотіла я.

— Я просто кажу тобі, що не варто ходити колами, Елеанор, — зітхнула вона. — Життя вимагає рішучих дій, люба. Що б ти не хотіла зробити — роби це, усе, що ти хотіла б взяти, — бери. Усе, що тобі хочеться довести до кінця, — ЗАКІНЧУЙ. А потім приймай наслідки.

Вона почала говорити тихіше, так тихо, що я ледь чула її. З досвіду я знала, що це не віщувало нічого доброго.

— Цей чоловік… — пробурмотіла вона, — з твоїх слів, цей чоловік має великий потенціал, але, як і більшість людей, він виявиться слабким. А це означає, що тобі потрібно бути сильною, Елеанор. Сила перемагає слабкість — це просте правило життя, чи не так?

— Думаю, що так, — похмуро відповіла я, скорчивши гримасу. Я знаю, що це по-дитячому, але матусі завжди вдавалося витягувати з мене найгірше. Музикант був дуже вродливим і дуже талановитим. Я зрозуміла це відразу, як тільки глянула на нього. І відразу збагнула, що нам судилося бути разом. Це доля. І мені не потрібно було… діяти рішуче, окрім як переконатися, що наші шляхи знову перетнуться. Треба лише належним чином познайомитися, про решту, безперечно, уже подбала доля. Я підозрювала, що матусі такий підхід не сподобається, але я вже давно звикла до цього. Від її подиху в слухавці відчувалась легка загроза.

— Ти ж не зміниш тему, Елеанор? Ти ж не будеш ігнорувати матусю? Тобі здається, що ти тепер розумна, що в тебе є робота і нові друзі. Чи не так? Але ти не розумна, Елеанор. Ти підводиш людей. Тобі не можна довіряти. Ти невдаха. О так, я точно знаю, хто ти. І я знаю, де ти врешті опинишся. Слухай, від минулого не сховаєшся. Минуле — живка матерія. Ці твої милі шрами — вони з минулого, хіба не так? І вони досі є на твоєму простенькому личку. Тобі досі болить?

Я захитала головою, але нічого не сказала.

— Звісно, болить, авжеж. Пам’ятаєш, як ти їх отримала, Елеанор? Воно було того варте? Її? О, у тебе ж є друга щока, якій можна завдати трохи болю, правда? Повернись-но другою щокою до матусі, Елеанор, будь хорошою дівчинкою.

Після цього стало тихо.

13

Чекаючи в п’ятницю автобус на роботу, я почувалася надто спокійною. Після розмови з матусею я не пила горілки, але лише тому, що її в мене не було та мені не хотілося йти ввечері самій, щоб купити пляшку. Завжди сама, завжди в темряві. Натомість я заварила чай і читала книжку, час від часу відволікаючись на свої яскраво-зелені нігті, коли перегортала сторінки. Я вже достатньо дізналася про тропічні фрукти, тому мені було потрібно щось для серця. «Почуття і чуттєвість». Це ще одна з моїх улюблених — безперечно, входить до п’ятірки найкращих. Мені подобається історія Елінор та Маріанни. У них усе закінчується щасливо, що дуже нереалістично, але, мушу визнати, ця історія тішить мене, і я розумію, чому міс Остін була прихильницею традиції. Цікаво, що, попри широкий літературний смак, я не часто зустрічала героїнь, яких звали Елеанор, у найрізноманітніших варіантах написання цього імені. Можливо, саме тому мене назвали так.