IV На крильцях правдоньки я баєчку пустив, Щоб всякий знав і розумів, Що в світі божому нема кутка без горя Не тільки тут, а і по той бік моря. Кому мандрівка сміх, кому усе дарма, Хто вітриться кудись шукать якогось раю,- Тому я приказку стареньку нагадаю: Там хороше, де нас нема.

1889.

КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ

У степу, в траві пахучій, Коник, вдатний молодець, І веселий, і співучий, І проворний стрибунець, Чи в пшениченьку, чи в жито, Досхочу розкошував І цілісінькеє літо, Не вгаваючи, співав; Розгулявся на всі боки, Все байдуже, все дарма... Коли гульк - аж в степ широкий Суне злючая зима. Коник плаче, серце мліє; Кинувсь він до Мурав'я; - Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш - в лісі ворон кряче, Вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, Як се лихо перебуть! - Опізнився, небораче, - Одказав земляк йому, - Хто кохав життя ледаче - Непереливки тому. - Як же в світі не радіти? Все кругом тебе цвіте, - Каже Коник, - пташки, квіти, Любе літечко на те; Скочиш на траву шовкову - Все співав би та співав. - На таку веселу мову Муравей йому сказав: - Проспівав ти літо боже, - Вдача вже твоя така, - А тепер танцюй, небоже, На морозі гопака!

ЧИЖ ТА ГОЛУБ

Весною Чижик молоденький, Такий співучий, проворненький, В садочку все собі скакав Та якось в западню й попав; Сердега в клітці рветься, б’ється… А Голуб бачить та й сміється: - А що? Попавсь? От тобі й на! Вже, певно, голова дурна… Не бійсь, мене б не піддурили, Хоч як би не хитрили, Бо я не Чижик! Ні… оце! - Аж гульк - і сам піймавсь в сильце. Ото на себе не надійся, Чужому лихові не смійся!

1853.

ДІДОК У ЛІСІ

Пішов Дідок у ліс по дрова; Не забарився в’язку нарубать, Та як її на плечі взять: Осика - не полова! Як не мостивсь, як не ладнав, А оберемка не підняв. Сердега сів, схилився Та й зажурився. Згадалось все йому - і давня давнина… А де тепер вона?. Минулось все, неначе снилось; Далеко десь туманом вкрилось, Не буде знов; Прожив той вік, мов поле перейшов, Квітчастеє, веселе та зелене… Ох, доле, доле!. А тепер… Дідок сльозу утер. - Забула десь і тая смерть про мене,- Зітхнувши тяжко, він озвавсь І за вірьовку знов узявсь; Аж чує - щось по листях шелеснуло, Холодним вітриком дихнуло… Коли глядить - Страшенна смерть близесенько стоїть… Дідок оторопів,- і рученьки помліли, І причувається, неначе із могили: - Я недалечко йшла, На той світ душу провела, Аж чую - тут і ти озвався.- Сердега так перелякався, Що аж тремтить; якби молодший був, То, може б, дременув. - Звиняйте, тіточко, я… теє… вашу ласку, Щоб помогли мені піднять на плечі в’язку, Як не во гнів се буде вам. Буває трудно, гірко нам На світі тую лямку терти, А все-таки ми боїмось умерти: Живий живе гада, І смерть - найгіршая біда.

1892-1893.

ШПАК

Усяк до чого-небудь вдався. Той робить те, другий - друге; Всяк свого б берега й держався… Еге! Коли б то так всяк шанувався. Так є ж такі дурні, Що іноді за те беруться, До того пнуться, Чого й не тямлять. По мені - Роби вже лучче те, що вмієш, То й бачитиме всяк, Що ти що-небудь розумієш. Один ще змалу вдатний Шпак У Щиглика співать навчився. Канальський Шпак так умудрився, Що як почне було співать, Диковина й сказать! Мов справді Щиглик то співає. От слухає Шпака усяк, Дивується та вихваляє, Шпаком розумним величає. Радіє, аж плигає Шпак! Чого б йому іще й хотіти? Кохаться б дурневі та жити; Таке життя другому б рай,- Шануйсь та людям потурай, Виспівуй на всі боки!. Так он що (я сказать забув) - Шпачок зависливенький був. Почув він (мабуть, від Сороки), Що Соловейка хвалить всяк. Шпакові се завидно стало, Надувся бісів Шпак. «Коли ж моїх пісень вам мало,- Він сам собі мовляє так,- Тривайте, й я так заспіваю… Ще, може, й краще… Я вже знаю! На бісового батька й Шпак!.» Зачав мій Шпак пісні виводить,- Так ні - зовсім не те виходить: Хоч вельми-дуже запищить, Хоч не до прикладу хавчить, Або нявчить, мов по-котячи, Або мекече по-ягнячи. Співав мій Шпак, співав, Аж покіль всіх порозганяв,- Ніхто і слухати не хоче, Тікає геть та ще й бурмоче: «Дурний, не знать чого схотів! Хоч би сміху вже не робив: Співав би гарно по-щиглячи, Ніж чортзна-як по-солов’ячи».