ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВАІ Премудрість в нуж­денній, убогій долі Проміж людьми рідка: се ди­во з див; Ще ж рідша бо­ротьба своєї волі Проміж зем­них, мов­ляв, богів-царів. Ся бо­ротьба в душі в ца­ря Ос­ма­на Робила з нього то ра­ба, то па­на: На царстві бо т и м був, чим і в орді: Знав і по­ко­ру, і тяжкі тру­ди. II Потомок Ма­го­ме­та, що пи­тав­ся Ввесь вік фініка­ми та мо­ло­ком, На троні він роз­ко­шам не віддав­ся, Не ту­ма­нив ума сво­го ви­ном; Його ру­ка за вся­ку пра­цю бра­лась, Душа - в ве­ли­ких за­ду­мах ко­ха­лась. Не за­бав­ляв­ся царст­вен­ним жез­лом, Алкав на­ук не­на­сит­ним умом. III Щасливий, хто, як наш Пет­ро Ве­ли­кий, [131] І вмер­ши, над тим царст­вом ца­рю­вав, Де вар­варст­ва ста­ро­го мот­лох ди­кий На нього, мов на во­ро­га, вста­вав, - Хто, як Ве­ли­ка на­ша Ка­те­ри­на, [132] [133] Царської муд­рості жи­ва кар­ти­на, Своїм та­лан­том на­ди­хає лю­дей Про нуж­ду і біду гря­ду­щих дней. IV Не мав Ос­ман соз­да­тельної си­ли, Як той, хто в царст­во дух но­вий вди­хав І древ­ню сла­ву, як мер­ця з мо­ги­ли, В сер­цях сво­го на­ро­ду воск­ре­шав. Йому юр­ма по­туж­на не ко­ри­лась, Дарма, що низько пе­ред ним хи­ли­лась. Серед га­рем­ників сто­яв один, Як де­ре­во жи­ве се­ред руїн. V Мов га­ди, во­ро­ги в клу­бок зви­ли­ся, Позлазившись із тем­ря­вих кутків, Тихцем труїти царст­во зав­зя­ли­ся, Мов сер­це, пов­не втаєних гріхів… Приліз і до по­па мул­ла се­ральський, Так зва­ний в світі ду­хов­ник сул­тан­ський, - До сер­би­на, жер­ця сліпих слов'ян, Під хрис­ти­янським іме­нем по­ган. VI Піп жив на од­шибі, не­мов аву­лом; Мав тем­ний, бо гус­тий, мов гай, са­док, Обведений кру­гом ви­со­ким му­ром. Туди проб­равсь, у змові з ним, про­рок Страшного всім «без­бож­ни­кам» Ал­ла­ха, Небесного й зем­но­го па­ди­ша­ха, Що пра­вовірним їх в яр­мо віддав, Як Ма­го­мет в Ме­ди­ну ще втікав. [134] VII Та му­сив на той час мул­ла за­бу­ти, Як тяж­ко він «по­ганців» прок­ли­нав: Призначеної тай­ко­ма ми­ну­ти Нетерпеливим сер­цем до­жи­дав І, як по­ба­чив по­па­дю ста­реньку, Невірної Ха­се­ки рідну неньку, В роз­мові тихій із її по­пом Оддав їй честь ру­кою і чо­лом. VIII Рече: «Паньмат­ко! Ти но­жа ку­пи­ла Про бе­зувірку, про свою доч­ку. Тебе Все­вишнього натх­ну­ла си­ла, Безвірство ї х і нам не до сма­ку: І на­шу, й ва­шу віру в д в о х руй­ну­ють, Із на­ми й ва­ми рівно во­ро­гу­ють, Умом і сер­цем в один дух зли­лись, Нечистому слу­жи­ти зав­зя­лись». IX Стара за білі па­ко­си вхо­пи­лась, Що з-під очіпка ви­би­лись, мов сніг, На жмут во­лос­ся вир­ва­ний ди­ви­лась, З пла­чем у неї лив­ся злю­щий сміх. «О! Дай­те під сі па­зурі сул­та­на, Кривавого на хрис­ти­ян ти­ра­на! Я в сер­це де­сятьма йо­му ввоп'юсь» Сама - до тху от­ру­тою візьмусь!» Х Мулла з по­пом на неї по­зи­ра­ли, І сер­це ра­до­ща­ми в них рос­ло, Що з бо­жевільної її пе­чалі Таке стра­шен­не ви­рос­та­ло зло. «Ся не зля­кається, - шеп­та­ли сти­ха, - Найгіршого з-між лих не­людських ли­ха. Хоч на хресті ска­жен­ну роз­пи­най, Хоч на га­ку залізно­му чіпляй». - XI «Ножа ку­пи­ла, - знов той до ста­рої, - Но се зна­ряддє у твоїй руці Пошкодило всім ру­син­кам з то­бою, А волі не да­ло твоїй дочці». - «їй во­ля тільки смерть! - ре­че зав­зя­та. - Смерть, тільки смерть спа­се її від ка­та, Що очі зо­ло­том їй засліпив, Обіцянками сер­це підку­пив. XII Всезнание обіцяв ди­явол Єві, Як за­му­тив їй ро­зум у раю [135] Звиваючись на тім зап­ретнім древі: Всезнанием сей вло­вив доч­ку мою». - «Так, не­не, - піп собі про­мо­вив сти­ха, - Всезнаннє - се по­чин і корінь ли­ха, Що всю все­лен­ну древ­ле об­ня­ло, Гріх, і проклін, і смерть нам при­нес­ло». - вернуться

131

- Петро Великий (1672-1725) - російський цар з 1682 р., імператор з 1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Іваном V Олексійовичем і співправителькою Софією Олексіївною. Поступово зосередив усю владу. Ряд енергійних заходів політики Петра І сприяв утвердженню абсолютизму в Росії. Приділяв увагу розвитку науки і культури.

вернуться

132

- Ліберальна ніби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали їй хвалу із уст її ворогів, славлених останнім кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Січ (се була не найменша з її заслуг перед потомством), самі зруйновані проложили їй пісню:

Великий світ наша мати

Напуст напустила:

Славне військо запорозьке

Та й занапастила.

вернуться

133

- …Велика наша Катерина… - Тобто Катерина II Олексіївна (1729-1796) - російська імператриця з 1762 р. За час її правління були оформлені станові привілеї дворянства, посилилось гноблення селян. Приєднала до Росії ряд земель. Ліквідувала гетьманство (1764), зруйнувала Запорозьку Січ (1775). 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині юридичне оформила кріпосне право. Куліш загалом позитивно оцінював її правління. До наведеного Кулішем у тексті автографа свого коментаря у першодруці в ЛНВ Франко подав своє розуміння політики Катерини II: «З тим «великим світом» Куліш багато носився ще й у «Хуторній поезії», забуваючи, що слова «великий світ» зовсім не оригінальний український ковцепт, а давня московська титулятура царів, і що вжиті вони в українській (хто знає ще, чи народній, чи більше книжній) пісні не в значінню похвали, а в зв'язку з докором за те, що Катерина послухала графа Рум'янцова і занапастила козацькі вольности. Таке-то було все з Кулішем: загалом він відмовляв кобзарським пісням і думам усякої історичної стійности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека, вирване зі зв'язку, підпирало його хоробливо-пристрасні погляди, давав тим словам вагу і вартість більшу від яких хочете документальних свідоцтв. Таке було, прим [іром], з тим куплетом народної пісні, де буцімто українські жінки проклинають Хмельницького: «Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула!» Се прокляття Куліш на всі лади повторяв і в своїх українських і в російських памфлетах, не дбаючи зовсім про те, що пісня говорить про «Хмеля-Хмельниченка», отже, по всій правдоподібностя про Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправданої заїлості Куліша против Хмельницького вказаний мною в праці «Хмельнищина 1648-1649 років у сучасних віршах».

вернуться

134

- Медина - друге священне місто (після Мекки) у мусульман. Мухаммед, не визнаний жителями Мекки, знайшов підтримку в Медині, де і похований. Переселення Мухаммеда до Медини набуло в мусульманській традиції типових рис втечі пророка, як і в Біблії.

вернуться

135

- Живучи у раю, Єва і Адам могли все їсти, крім плодів з дерева із середини саду. Змій, спокусивши Єву, змусив їх обох з'їсти цей плід, обіцяючи, що «ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Буття, 3, 5).