ДУМА ШОСТА Не вернувсь Левко з човнами На лиман із моря, А вже люде дознавали На Вкраїні горя. Вже кругом палають села, Гонять скот, отари… Людський плач і голосіннє - Під самії хмари. Кинувсь піп з дяком у церкву, Слізно Бога просять, А піддячі не співають, Голосно голосять. Зачинивсь Господь на небі З усіма святими: Мабуть, люде прогнівили Вчинками лихими. Налетіла з Криму буря На село щасливе: Гумна палять, хати граблять, Ясирять, що живе. І по-нашому говорять, Хвалячи Аллаха, Що ясир сей їм дарує Лицар-сіромаха. [17] «Не схотів, - мовляють, - з панством Вийти на Цоцору, А метнувся на купецтво Проти договору. І Аллах, защитник правди, Покарав невірних: Оддав їх нові осади В руки правовірних. І Аллах, гонитель зради, Подав з неба голос: Попалив огнем осади Ще й на нивах колос. І Аллах, помститель кривди, Простер з неба руку, І пійшли гуртом єхиди У ясирну муку. Через лютих людоморів І благих карає: На Цонорі, мов на морі, Хляби одверзає. Позирнувши в ті безодні, Сліпнуть ваші очі, Обіймає і хоробрих Пополох жіночий. І Зулуш, кому в лицарстві Рівного немає, Головою наше царство, Порту [18] прославляє…» [19]
ДУМА СЬОМАІ І чує се немов крізь сон старенька, І трусяться у неї руки й ноги. Тремтить, як лист, Маруся молоденька, Поблідли щоки й губи у небоги. «Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, - Промовив бородатий татарюга, - Тепер ходитиму я ввесь у злоті: Се падишаху Роксолана друга, [20] Гаремне божество, відрада у турботі».
II Спасибі, кобзарі, вам за співаннє Про дивну красоту, якої звіку, Мовляли, бачити і без коханнє Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку! Я серцем віщим чув, що тільки в нашій Співочій серед сліз гірких пустині Так народиться, чого ще очі Людські не бачили на Україні. І серце привело мене д' оселі очей.
III Попаде! З радощів тобі признаюсь» Що я - твій брат Івась. Мене вхопили Січовики в ясир, і я збираюсь Давно побачить сей куточок милий, Сю старосвітську низькорослу хату, Де ти мене, маленького, учила, Як слухать матері, коритись тату, Де мати няньчила мене, пестила, І спатки на руках односила в кімнату». -
IV «Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш Словами нас ти хижими й звичаєм? Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш, Що й так уже душі в собі не маєш? О! Як же се Господь із рук поганських Тебе ослобонив? А ненька з горя…» - «Поганських, навісна? Ні, з християнських! Бо не орда була то із-над моря Набігла, а свої у башликах татарських». -
V «Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую»,- «Кажу тобі, попаде; повбиралось Татарами козацтво. Гната Шую Я й знав: бо вже не раз мені траплялось Сидіти в нього на коні і в поле З ним із села летіть по-запорозьки, «Гала! Гала!» - кричать, а я, на горе Нещасній матері, прибіг і «коськи» Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». -
VI «Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці Збирався цілий вік!» - «Воно й не шкодить, Як биті талярі бряжчать в кишеньці: Такий-то й монастир скоріш знаходить». - «Так ти оце з неволі вже втікаєш»? - «Ні, там-то й воля: там моя домівка.» - «О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш? Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» -
VII «Не накладаю, ні! Бо я між ними Немов на світ удруге народився І думками про божество святими, І правдою без хиби просвітився. Аллах один; нема у нього роду. Всесилен він, не требує підмоги; Цурається мерзенного народу, Що оббиває у царів пороги І вносить прах земний в небеснії чертоги». - вернуться
17
- Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.
вернуться
18
- Порта - вживана в європейській літературі і дипломатичних документах назва уряду Османської імперії, а часом і самої імперії.
вернуться
19
- Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.
вернуться
20
- Йдеться про дружину турецького султана Османа II (1605-1622) Милікію, яку П. Куліш вважав Марусею Богуславкою. Більш-менш вірогідних історичних даних про Марусю Богуславку нема. Роксоланою називалась Настя Лісовська (1505-1561) - українка з Рогатина (тепер Івано-Франківської області), дружина турецького султана Сулеймана II. У 1520 р. потрапила у татарський полон і була продана у султанський гарем. Відігравала значну роль у політиці Османської імперії. З її ім'ям пов'язано спорудження ряду архітектурних пам'яток у Стамбулі і його околицях. У тексті однієї із попередніх редакцій поеми Куліш зробив такий коментар: «Хто не знає чи забув про Роксолану, попівну-бранку з Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною імператрицею в султана Солимана І, нехай читає про неї в ХХХ-й главі моєї «Истории воссоединения Руси».
