VII І з'їдливо сказав Авірон: «Мосціпане Мойсею, Страх загрів і напудив ти нас Приповісткою сею! Між народами бути терном! За сю ласку велику Справді варто в Єгові твоїм Признавати владику. І послом його бути - се честь! І в незнане будуще Запечатані письма носить - Се манить нас найдужче. Се якраз доля того осла, Що зав'язані міхи З хлібом носить, сам голод терпить Для чужої потіхи. Ще гебреї з ума не зійшли, Долі ліпшої варті, І осягнуть, як честь віддадуть І Ваалу, й Астарті. Най Єгова собі там гримить На скалистім Сінаї,- Нам Ваал дасть багатства і власть У великому краї. Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі,- Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі. Наш уділ - Сенаар та Гарран, А наш шлях до востоку, А на захід, у твій Канаан, Не поступимо й кроку. Все те ясне, не варто про се І балакати далі, Та от що нам з тобою зробить По вчорашній ухвалі? Бить камінням руїну стару? Шкода заходу й труду. Дечим може ще він послужить Ізраїльському люду. Майстер він говорити казки, Миляну пускать баньку, Тож приставмо його до дітей За громадськую няньку». Так сказав він, і регіт піднявсь, А з тим реготом в парі По народі йшов клекіт глухий, Мов у градовій хмарі. Та спокійно відмовив Мойсей: «Так і буть, Авіроне! Що повиснути має колись, Те і в морі не втоне. Канаана тобі не видать І не йти до востоку; З сього місця ні вперед, ні взад Ти не зробиш ні кроку». І мертвецька тиша залягла На устах всього люда, І жахнувсь Авірон, і поблід, Сподіваючись чуда. Але чуда нема! Авірон В сміх! А з сміхом тим в парі По народі йшов клекіт глухий, Як у градовій хмарі. VIII І піднявся завзятий Датан: "Дарма грозиш, пророчиш! Ось як я тобі правду скажу, Може, й слухать не схочеш. Признавайсь: не на теє ти вчивсь У єгипетській школі, Щоб, дорісши, кайдани кувать Нашій честі і волі? Признавайсь: не на те ти ходив У єгипетську раду, Щоб з мудрцями й жерцями кувать На Ізраїля зраду? Признавайся: було там у них Віщування старинне, Що від дуба й дванадцяти гіль Власть Єгипту загине? Знали всі, фараон і жерці, Що той дуб і ті гілі - Се Ізрайля дванадцять колін, Розбуялих на Нілі. І жахались, що мимо всіх праць, І знущань, і катовань, Той Ізраїль росте та росте, Як та Нілова повінь. Знали всі: як в гебрейській сім'ї Родить первенця мати, То в єгипетській мусить в той день Первородне вмирати. Та не знав ніхто ради на се, Не придумав підмоги, Тільки ти, перекиньчик, упав Фараону під ноги. І сказав: «Ти позволь їх мені Повести у пустиню, Я знесилю, і висушу їх, І покірними вчиню». І додержав ти слова, повів Нас, мов глупу отару, Фараону на втіху в піски, Нам на горе і кару. Скільки люду в пустині лягло! Ті піски і ті скали Сотням тисяч Ізрайля синів Домовиною стали! А тепер, коли з наших ватаг Тільки жмінька лишилась І Ізраїля сила грізна По пісках розгубилась, Коли дух наш хоробрий упав, Мов нелітня дитина, І завзяття пом'якло в душі, Наче мокрая глина,- Ти ведеш нас у сей Канаан, Мов до вовчої ями. Адже зверхником тут фараон Над усіми князями! Се ж безумство - тиснутися нам Самохітне до пастки! Чи нам тут воювать єгиптян, Чи просити їх ласки?» «О Датане,- промовив Мойсей,- Не журися, мій сину! Канаана тобі не видать, Не гнуть гордую спину. Не одне повідаю тобі, Небораче Датане: При смерті тобі й п'яді землі Під ногами не стане». «Гей, гебреї! - Датан закричав.- Ви ж клялися Ваалу! Чи ж забули так скоро свою Учорашню ухвалу? За каміння! Він кпить собі з нас, Так, як кпив разів много. Най загине він краще один, Як ми всі через нього!» «Най загине! - кругом загуло.- І ось тут йому й амінь!» Тільки диво, ні одна рука Не сягнула по камінь. І Датан зміркувався як стій: «Забирайся в тій хвили! Щоб ми кров'ю твоєю під ніч Своїх рук не сквернили!» І юрба, мов шалена, ревла: «Забирайся ще нині!» І лунав її рев, мов крутіж - Гураган по долині.