V Зареклися ви слухати слів Про Єговину ласку, Тож, мов дітям безумним, я вам Розповім одну казку. Як зійшлися колись дерева На широкім роздоллі. «Оберімо собі короля По своїй вольній волі. Щоб і захист нам з нього, і честь, І надія, й підмога, Щоб і пан наш він був, і слуга, І мета, і дорога». І сказали одні: «Вибирать - На одно всі ми звані. Най царює над нами вовік Отой кедр на Лівані». І згодилися всі дерева, Стали кедра благати: «Ти зійди з своїх гордих висот, Йди до нас царювати». І відмовив їм кедр і сказав: «Ви чого забажали? Щоб покинув я сам ради вас Свої гори і скали? Щоб покинув я сам ради вас Блиски сонця й свободу, Бувши вольним - пустився служить Збиранині народу? Ви корону мені принесли? Що мені се за шана! Я й без неї окраса землі І корона Лівана». І вернулися всі дерева, Стали пальму благати: «Ти між нами ростеш, нам рідня, Йди до нас царювати». І сказала їм пальма: «Брати, Що се вас закортіло? Царювати й порядки робить - Се моє хіба діло? Щоб між вами порядки робить, Чи ж я кинути в силі Свої цвіти пахучі та свій Плід - солодкі дактилі? Мало б сонце даремно мій сік Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини? Хай царює хто хоче у вас, Я на троні не сяду, Я волю всім давать свою тінь, І поживу, й розраду». І погнулися всі дерева Під думками важкими, Що не хоче ні пальма, ні кедр Царювати над ними. Нумо рожу благать! Та вона Всьому світові гожа, Без корони - цариця ростин, Преподобниця божа. Нумо дуба благати! Та дуб, Мов хазяїн багатий, Своїм гіллям, корінням і пнем, Жолудьми все зайнятий. Нум березу благать! Та вона, Панна в білому шовку, Розпуска свої коси буйні, Тужно хилить головку. І сказав хтось, неначе на жарт, Оте слово діточе: «Ще хіба би терна нам просить, Може, терен захоче». І підхопили всі дерева Се устами одними, І взялися просити терна, Щоб царем був над ними. Мовив терен: «Се добре вам хтось Підповів таку раду. Я на вашім престолі як стій Без вагання засяду. Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма, вродливий І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба. Боронитиму вступу до вас Спижевими шпичками І скрашатиму всі пустирі Молочними квітками. І служитиму зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху». VI У глибокім мовчанні сю річ Вухом ловлять гебреї... «Се вам казка,- промовив Мойсей,- Ось вам виклад до неї. Дерева - се народи землі, А король у їх колі - Божий вибранець, син і слуга Господевої волі. Як народи Єгова создав, Мов літорослі в полю, Заглядав всім у душу й читав З неї кождого долю. Заглядав їм у душу, яка їх удача й причина, І шукав, кого з них би собі Обібрати за сина. І не взяв отих гордих, грімких, Що б'ють в небо думками І підносять могутню п'яту Над людськими карками. І не взяв багачів-дукачів, Що всю землю плюндрують, Людським злотом і потом собі Домовини мурують. І не взяв красунів-джиґунів, Що на лірах брязкочуть І свій хист у мармурі, в піснях Віковічнити хочуть. Згордував усю славу, весь блиск І земне панування, І всі пахощі штук, і усе Книжкове мудрування. І, як терен посеред дерев, Непоказний на вроду, І не має він слави собі Ані з цвіту, ні з плоду,- Так і вибраний богом народ Між народами вбогий; Де пишнота і честь, там йому Зависокі пороги. Між премудрими він не мудрець, У війні не войовник, У батьківщині своїй він гість І всесвітній кочовник. Та поклав йому в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова. На безмежну мандрівку життя Дав йому запомогу, Заповіти й обіти свої, Наче хліб на дорогу. Але заздрий Єгова, наш бог, І грізний, і сердитий: Те, що він полюбив, най ніхто Не посміє любити! Тож на вибранця свого надів Плащ своєї любові, Недоступний, колючий, немов Колючки ті тернові. І зробив його острим, гризьким, Мов кропива-жеруха, Аби міг лише сам він вдихать Аромат його духа. І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми. Горе тому нездарі послу, Що в ході задрімає Або, божу зневаживши річ, І печать розламає! Вийме інший посольство страшне Лінюхові з долоні, Побіжить, і осягне мету, І засяє в короні. Та щасливий посол, що свій лист Понесе скоро й вірно! Дасть вінець йому царський господь І прославить безмірно. О Ізраїлю, ти той посол І будущий цар світу! Чом не тямиш посольства свого І його заповіту? Твоє царство не з сеї землі, Не мирська твоя слава! Але горе, як звабить тебе Світовая забава. Замість статися сіллю землі, Станеш попелом підлим; Замість всім з'єднать ласку, ти сам Станеш ласки не гідним. Замість світ слобонити від мук, І роздору, і жаху, Будеш ти мов розчавлений черв, Що здихає на шляху».