Поїзд в Олбані відправлявся через годину. Том почекає темряви, щоб пройтися містом назад до станції.

У саду лікарні в Олбані кілька тижнів після того Том сидів з одного боку кованої лавки, а Ізабель — з іншого. Рожеві майори вже були не найкращі, обірвані та з коричневим відтінком. Равлики взялися за листя айстр, і пелюстки квітів купками відносив південний вітер.

— Принаймні ти починаєш видужувати, Томе. Ти був настільки страшним, коли я вперше побачила тебе знову. Нормально справляєшся? — голос Ізабель був стурбованим, хоча й віддаленим.

— Не хвилюйся про мене. Тепер ми повинні зосередитись на тобі. — Він дивився на цвіркуна, який сів на поруччя лавки й почав сюрчати. — Кажуть, ти можеш піти звідси, коли захочеш.

Вона схилила голову й заправила пасмо волосся за вухо.

— Немає куди повертатися, ти знаєш. Неможливо змінити те, що трапилося, те, через що ми з тобою пройшли, — мовила Ізабель. Том пильно дивився на неї, але вона уникла його погляду, пробурмотівши: — А крім того, що залишилося?

— Залишилося з чого?

— З усього. Що залишилося з нашого життя?

— На маяк ми не повернемося, якщо ти про це.

Ізабель різко зітхнула.

— Це не те, що я маю на увазі.

Притягнувши до себе гілку жимолості зі старої стіни, почала розглядати її. Поки вона дрібнила листок, потім другий, маленькі шматочки нерівною мозаїкою падали на її спідницю.

— Утрата Люсі — ніби ампутація чогось. Ох, якби я могла дібрати слова, щоб пояснити це!

— Слова не мають значення. — Він простягнув до неї руку, але вона відсахнулася.

— Скажи мені, що відчуваєш те саме, — мовила Ізабель.

— Як те, що я скажу, покращить щось, Із?

Вона згорнула шматочки в акуратну купку.

— Ти навіть не розумієш, про що йдеться, так?

Він нахмурився, відчуваючи труднощі, а вона дивилася вдалину, на білу хмару, яка насувалася на сонце.

— Тебе важко зрозуміти. Деколи жити з тобою було досить самотньо.

Том завагався.

— Що ти хочеш, щоб я на це відповів, Із?

— Я хотіла, щоб ми були щасливими. Усі. Люсі захопила тебе. Якимось чином відкрила твоє серце, і дивитися на це було чудово. — Запала довга тиша, перед тим як її вираз обличчя змінився з поверненням у спогади. — Увесь той час я не знала, що ти зробив. Кожного разу, коли ти до мене доторкався, кожного разу, коли ти… я не знала, що в тебе є секрети.

— Я хотів про це поговорити, Із. Ти мені не дозволила.

Вона скочила на ноги, й шматочки листка закружляли, наближаючись до землі.

— Я хотіла зробити тобі боляче, Томе, так, як ти зробив боляче мені. Ти це розумієш? Я хотіла відплати. Хіба тобі немає що сказати на це?

— Я знаю, люба. Знаю. Але той час минув.

— Що, ти мене пробачаєш просто ось так? Наче нічого-нічого не було?

— Що ще можна зробити? Ти моя дружина, Ізабель.

— Ти маєш на увазі, що вляпався зі мною…

— Я маю на увазі, що обіцяв провести своє життя з тобою. І я досі цього хочу. Із, я навчився на власних помилках: щоб мати якесь майбутнє, украй потрібно відмовитись від сподівань коли-небудь змінити своє минуле.

Вона відвернулася й відірвала ще жимолості зі стебла.

— Що ми робитимемо? Як ми будемо жити? Я не можу продовжувати дивитися на тебе й ображатися за те, що ти вчинив. І, крім того, соромитись за себе.

— Ні, не можеш.

— Усе зруйновано. Нічого не можна виправити.

Том поклав свою руку на долоню дружини.

— Ми виправимо настільки, наскільки зможемо. Це все, що ми здатні зробити. Ми повинні жити з цим всім так, як воно є зараз.

Ізабель пішла доріжкою в траві, залишивши Тома сидіти. Обійшовши газон, вона повернулася.

— Я не можу їхати назад у Партаґез. Я вже не його частина. — Жінка похитала головою, дивлячись на рух хмари. — Я не знаю, чому тепер належу.

Том піднявся й знову поклав долоню їй на руку.

— Ти частина мене, Із. Немає значення, де ми є.

— Це все ще правда, Томе?

Вона тримала частинку жимолості, неуважно погладжуючи листя. Том зірвав одне з кремових суцвіть.

— Раніше ми це їли, коли були дітьми. А ти?

— Їли їх?

Том надкусив вузьку трубочку квітки й висмоктав солодку краплю з нектарника.

— Ти відчуваєш його лише секунду. Але це варте того.

Він узяв іншу й приклав до губ Ізабель, щоб вона теж вкусила.

Розділ 37

Тепер у Гоуптауні не було нічого цікавого, за винятком хіба пристані, котра все ще шепотіла про дні слави, у які місто служило портом для Ґолдфілдса. Сам порт було закрито 1936-го, через кілька років після того, як Том та Ізабель сюди переїхали. Томів брат Сесил пережив свого батька лише на кілька років, і, коли він помер, грошей виявилося достатньо, щоб купити ферму за містом. Їхня власність була малою, згідно з місцевими мірками, але все ж межувала з узбережжям протягом кількох миль, а будинок стояв на гребені віддаль моря, від нього вдалечінь простягався пляж. Вони жили тихим життям. Іноді їздили в місто. Робітники допомагали по господарству.

Гоуптаун, розташований у широкій затоці приблизно за чотириста миль на схід від Партаґеза, був досить далеко для того, щоб вони не стикалися з кимось звідти. Але досить близько для батьків Ізабель, щоб подружжя могло приїжджати до них на Різдво щороку, аж до смерті. Том і Ральф час від часу писали один одному — лише вітання, короткі, прості, однак дружба не зникла. Ральфова дочка та члени її сім’ї переїхали в його маленький будиночок після смерті Гільди і добре доглядали батька, хоча тепер його здоров’я було кволим. Коли Блуї одружився з Кітті Келлі, Том та Ізабель вислали подарунок, але не відвідали весілля. Жоден із них ніколи не повертався до Партаґеза.

І найкраща частина двадцяти років протекла наче тиха сільська річка, поглиблюючи свій шлях із часом.

Пробив годинник. Майже час вирушати. Місто тепер у декількох хвилинах їзди асфальтованою дорогою. Не так, як тоді, коли вони прибули вперше. Том зав’язував краватку, і на нього зиркнув незнайомець із сивим волоссям; лише кліпнувши, він упізнав у дзеркалі себе. Тепер костюм висів на ньому вільно, між коміром та шиєю був простір.

У вікні піднімалися хвилі і, жертвуючи собою, перетворювалися на білу піну далеко від моря. Дивлячись на океан, важко повірити, що час минає. Єдиний звук — шум серпневих штормів.

Поклавши лист до скриньки з камфорного дерева, Том благоговійно закрив кришку. Досить скоро вміст утратить значення, як утрачена мова траншей, також ув’язнена в часі. Роки вибілюють значення речей, поки не залишається біле, ніби кістка, минуле, позбавлене почуття й змісту.

Рак закінчував свою роботу місяцями, відбираючи в неї дні, і нічого не залишилося, тільки очікування. Він тижнями тримав її за руку, сидячи біля ліжка.

— Пам’ятаєш той грамофон? — запитував Том. Або: — Цікаво, що сталося зі старою Мімі Мювет?

І вона слабо посміхалася. Деколи вона збиралася на силі й говорила:

— Не забувай обрізувати дерева, добре? — Або: — Розкажи мені історію, Томе. Розкажи мені історію зі щасливим кінцем.

І він гладив її щоку та шепотів:

— Одного разу була собі дівчинка, яку звали Ізабель, і вона була найенергійнішою дівчинкою на милі навкруги… — І поки розповідав історію, Том дивився на веснянки на її руці і помічав, як трохи набрякли суглоби на руках і перстень вільно ковзав шкірою поміж суглобів.

Ближче до кінця, коли вона вже не могла ковтати воду, він давав їй посмоктати куточок мокрої тканини і змащував губи ланоліном, щоб вони не тріскалися від сухості. Він гладив її волосся, тепер посріблене сивиною, заплетене у важку косу на спині. Він дивився, як піднімалися та опускалися її худі груди — з такою самою невпевненістю, яка, за його спогадами, була в Люсі, коли вона вперше прибула на Янус: кожен подих — битва і торжество.