— Зробимо віночок?

— Що таке дзвіночок? — запитала дівчинка.

Ханна усміхнулася.

— Віночок. Іди-но сюди, ми зробимо тобі корону, — сказала вона й почала збирати кульбаби навколо себе.

Показавши Ґрейс, як проривати стебло нігтем великого пальця і просиляти наступне крізь нього, жінка дивилася на руки доньки, як та ними перебирає. Це не були руки її немовляти. Це були руки маленької дівчинки, про яку їй треба дізнатися все знову і яка також повинна пізнати її. «Ми завжди маємо вибір». Легкість наповнила їй груди, наче глибокий ковток свіжого повітря.

Розділ 36

У той час як сонце гойдалося над лінією горизонту, на краю пристані в Партаґезі, чекаючи, стояв Том. Він угледів Ханну, яка наближалася поволі. Минуло шість місяців відтоді, коли він бачив її востаннє, і вона мала геть інший вигляд: лице було повнішим, більш розслабленим. Коли жінка нарешті заговорила, її голос був спокійним.

— Ну?

— Я хотів вибачитися. І подякувати за те, що ви зробили.

— Я не хочу ваших подяк, — мовила вона.

— Якби ви не закинули за нас слово, то термін був би більшим, ніж ті три місяці, котрі я провів у в’язниці Банбері. — Том ледь вимовив два останні слова: із сорому він наче занімів. — І умовний вирок Ізабель — здебільша ваша заслуга, мій адвокат так казав.

Ханна відсторонено дивилася вдалечінь.

— Її відправка у в’язницю нічого б не залагодила, як і утримування там вас роками. Що зроблено, те зроблено.

— Однак це не було для вас легко — вирішити.

— Я вперше побачила вас тому, що ви прийшли врятувати мене. Тоді ми не були знайомі й ви не зобов’язані були заступатися за мене. Це чогось варте, я думаю. І знаю, що, якби ви не знайшли моєї доньки, вона б померла. Я намагалася пам’ятати і про це також. — Жінка завагалася. — Я не прощаю вас… Вас обох. Так обманювати… Але я не хочу, щоб мене обтяжувало минуле. Те, що трапилося з Френком, сталося через людей, яких мучило минуле. — Вона, замислившись, деяку мить крутила обручку. — Іронія в тому, що Френк був би першим, хто б вам пробачив. Він би першим висловився на ваш захист. На захист людей, які помиляються. Це був єдиний спосіб віддати йому шану: вчинити так, як я знаю, що вчинив би він. — Ханна поглянула на Тома блискучими від сліз очима. — Я кохала свого чоловіка.

Вони стояли мовчки, дивлячись на воду. Нарешті Том заговорив:

— Роки, які ви втратили з Люсі, — ми ніколи не зможемо їх повернути. Вона чудова маленька дівчинка. — Реакція Ханни змусила його додати: — Ми ніколи не наблизимось до неї, обіцяю. — Його подальші слова застрягли в горлі, і він спробував знову: — Я не маю права вас про щось просити. Але якщо якогось дня, коли вона виросте, пригадає нас і запитає, то скажіть, що ми любили її. Попри те, що не мали права.

Ханна підвелась, обдумуючи щось.

— Її день народження — вісімнадцятого лютого. Ви не знали цього, правда?

— Ні, — голос Тома був тихим.

— І коли вона народилася, пуповина була обмотана навколо її шиї двічі. І Френк… Френк співав їй, щоб вона заснула. Бачите? Є речі, які я про неї знаю, а ви ні.

— Так, — він злегка кивнув.

— Я звинувачую вас. І я звинувачую вашу дружину. Звичайно, що так. — Вона подивилася прямо на нього. — Я так боялася, що моя донька ніколи не любитиме мене.

— Діти вміють любити.

Ханна звернула погляд на човен, який бився об пристань з кожною хвилею, і нахмурилася від нової думки.

— Ніхто ніколи тут не згадує, чому Френк і Ґрейс опинилися в тому човні. Жодна душа навіть не вибачилася. Навіть мій батько не любить говорити про це. Принаймні ви вибачилися. Заплатили ціну за те, що зробили з ним. — Через деякий час вона спитала: — Де ви живете?

— В Олбані. Ральф Еддикот допоміг мені знайти роботу в порту, коли я звільнився, три місяці тому. Так я можу бути біля своєї дружини. Лікарі кажуть, що їй потрібен цілковитий спокій. На цей момент їй краще бути в лікувальному центрі, де про неї можуть відповідно подбати. — Він відкашлявся. — Напевно, не слід вас більше затримувати. Сподіваюся, життя виявиться добрим для вас і для Лю… для Ґрейс.

— Бувайте! — сказала Ханна й попрямувала назад по пристані.

Сонце, яке заходило, вмочило евкаліптове листя в золото, а тим часом Ханна піднімалася стежкою до будинку батька, щоб забрати доньку.

— Це маленьке поросятко залишилося вдома… — говорив Септимус, покручуючи пальчик ноги онуки, котра сиділа на його коліні на терасі. — О, дивись, хто тут, Люсі-Ґрейс!

— Мама! Куди ти ходила?

Ханна знову була вражена схожістю усмішки доньки з Френковою, Френкові очі, його світле волосся.

— Можливо, колись я тобі розповім, маленька, — мовила вона і легко поцілувала дівчинку. — Підемо тепер додому?

— Ми можемо повернутися до дідуся завтра?

Септимус засміявся.

— Ти можеш відвідувати дідуся в будь-який час, принцесо. Коли захочеш.

Лікар Самптон був правий: із часом маленька дівчинка поступово звикла до свого нового чи, мабуть, старого життя. Ханна, простягнувши руки, чекала, щоб її донька забралася на них. Її батько посміхався.

— Ось так, дівчинко. Ось так.

— Давай, люба, ідемо.

— Я хочу йти сама.

Ханна опустила дівчинку, і дитина дозволила, щоб її повели крізь хвіртку й уздовж дороги. Ханна ішла повільно, щоб Люсі-Ґрейс могла встигати.

— Бачиш кукабару? — запитала жінка. — Здається, наче вона посміхається, правда?

Дівчинка не звернула особливої уваги, поки птах не вибухнув сміхом, схожим на автоматну чергу, коли вони наблизились. Вона зупинилася здивована і дивилась на створіння, котре ніколи так близько не бачила. Він знову відбарабанив свій хрипкий клич.

— Він сміється. Певно, ти йому сподобалася, — мовила Ханна. — А може, збирається на дощ. Кукабари завжди сміються, коли наближається дощ. Ти можеш видати його звук? Він робить ось так. — І вона точно зімітувала голос птаха, чого навчила її мама десятиліття тому. — Ну ж бо, спробуй.

Дівчинка не впоралася зі складним звуком.

— Я буду чайкою, — мовила вона й видала абсолютно точну імітацію пташиного голосу, який знала найкраще, — пронизливий, різкий свист. — Тепер ти зроби так, — мовила Люсі-Ґрейс, і Ханна засміялася з власної невдалої спроби.

— Ти повинна мене навчити, серденько, — сказала жінка, й вони обидві пішли.

На пристані Том згадав той час, коли вперше побачив Партаґез. І востаннє. Між ними Фіцджеральд і Накі обмінювалися обвинуваченнями й зменшували Спреґґову «суміш». Адвокат упевнено довів, що обвинувачення в крадіжці дитини безпідставне і що всі пов’язані обвинувачення таким чином відпадають. Визнання Томом своєї провини в адміністративних порушеннях могло спричинити суровий вирок навіть на суді в Партаґезі, не кажучи вже про Олбані, але Ханна красномовно виступила на захист подружжя Шерборнів, закликаючи до милосердя. І тюремний режим в’язниці в Банбері, що на півдорозі до Перта, був менш жорстким, ніж у Фримантлі та Олбані.

Тепер, коли сонце розчинялось у воді, Том відчував, як глибоко в його життя ввійшов Янус. Місяцями після того, як він залишив острів, його ноги все ще були готові підніматися сотнею сходів догори, щоб засвітити маяк.

Замість того він сидів на краю пристані, дивлячись на останні кілька чайок над брижами.

Він роздумував про світ, котрий продовжувався без нього і розгортав свої історії, не зважаючи на те, чи побачить він це, чи ні. Люсі, мабуть, уже вклали в ліжко. Він уявляв її обличчя, яке уві сні було таким беззахисним. Цікаво, який вона має вигляд тепер і чи сниться їй час на Янусі, чи вона сумувала за своїм маяком. Він також думав про Ізабель, яка на своєму маленькому залізному ліжку в лікарні ридала за донькою та колишнім життям.

Час поверне її назад. Він їй обіцяв. Він обіцяв собі. Вона подолає це.