Дихання Тома залишалося рівним. Чоловік дивився прямо перед собою, його обличчя нічого не виражало.

Спреґґ стукнув по столу.

— Коли я щось запитую, ти мусиш відповідати, розумієш?

— Якщо ви запитаєте мене, я відповім, — спокійно сказав Том.

— Чому ти вбив Френка Ронфельдта? Це запитання.

— Я не вбивав його.

— Тому що він німець? Судячи з усього, він мав акцент.

— Він не мав акценту, коли я натрапив на нього. Він був мертвий.

— Ти вбив багато таких, як він, раніше. Ще одне вбивство справи не міняє, так?

Том важко зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Це теж запитання, Шерборне.

— Навіщо це все? Я сказав вам, що відповідаю за те, що залишив Люсі. Я сказав вам, що той чоловік був мертвим, коли прибило човен. Я поховав його. Це теж на моїй відповідальності. Що ще ви хочете?

— О, який він хоробрий, чесний і насолоджується таким життям, якщо готовий іти до в’язниці, — передражнив його Спреґґ. — Та мене не обдуриш, друже, розумієш? Надто багато на себе береш, хіба що намагаєшся приховати вбивство. — Непорушність Тома розлютила його ще більше, і він продовжив:

— Я бачив таких, як ти, і раніше. Достатньо триклятих героїв війни. Повернулися сюди, сподіваючись, що їх боготворитимуть до кінця їхнього життя. Звисока дивилися на тих, хто не у формі. Але війна давно скінчилася. І Бог свідок, у скількох із вас після повернення відразу вискочили клепки. Те, як ви там виживали, не спосіб жити в цивілізованій країні. Ти не вийдеш сухим із води.

— Це взагалі не стосується війни.

— Хтось повинен встати на захист порядності, і тут цим займатимусь я!

— А хто захищатиме здоровий глузд, сержанте? Заради Бога, подумайте про це! Я міг би все заперечувати. Я міг би сказати, що Френка Ронфельдта навіть у човні не було. Ви б нічого не дізналися. Я сказав правду, тому що хотів, щоб його дружина дізналася, що трапилось, і тому, що він заслужив на гідне поховання.

— Або, може, ти сказав половину правди, щоб полегшити свою совість і отримати м’якіше покарання.

— Скажіть мені, який у цьому сенс.

Сержант холодно поглянув на нього.

— Згідно із записами, семеро людей загинуло в тій твоїй кулеметній авантюрі. Про мене, це свідчить, що ти людина жорстока. Безжальний убивця. Твій героїзм може випливти в смертну кару, — сказав він, збираючи свої записи. — Важко бути героєм, коли ти гойдаєшся на мотузці.

Поліцейський закрив теку і покликав Гаррі Ґарстоуна, щоб той відвів ув’язненого до камери.

Розділ 31

Після інциденту в крамниці Ханна намагалася не виходити за межі дому, а Ґрейс знову замкнулась, незважаючи на всі зусилля її матері.

— Я хочу додому. Я хочу до мами, — скиглила дівчинка.

— Ґрейс, люба, я твоя мама. Я знаю, що ти заплуталась. — Ханна торкнулась пальцем підборіддя дівчинки. — Я люблю тебе, відтоді як ти народилася. Я так довго чекала твого повернення додому. Колись ти зрозумієш, обіцяю.

— Я хочу до татка! — продовжувала дитина, відкинувши палець жінки.

— Татко не може бути з нами. Але він тебе дуже любив. Сильно-сильно. — І вона згадала Френка з дитиною на руках.

Дівчинка дивилася на Ханну то з подивом, то з гнівом і, нарешті, з приреченістю.

Наступного тижня, повертаючись додому від своєї кравчині, Ґвен знову й знову прокручувала в голові ту ситуацію. Вона хвилювалася, що стане з її племінницею, хіба можна дитині так страждати. Ґвен більше не могла сидіти згорнувши руки.

Дійшовши до кінця парку, обсадженого кущами, вона звернула увагу на жінку, яка сиділа на лавці, дивлячись удалечінь. Спершу Ґвен помітила гарний відтінок її зеленої сукні. А тоді зрозуміла, що то Ізабель Шерборн. Вона швидко пройшла повз, але Ізабель і не могла вгледіти її, адже була ніби в трансі. Наступного дня і через день Ґвен бачила її на тому самому місці в такому ж напівнепритомному стані.

Хто міг сказати, чи ця ідея з’явилася у Ґвен до того, як Ґрейс повиривала всі сторінки зі збірки казок? Ханна насварила дівчинку, а потім зі сльозами на очах почала збирати сторінки першої та єдиної книжки, яку Френк купив своїй дочці, — казки братів Гримм німецькою мовою, з майстерно виконаними акварельними ілюстраціями.

— Що ти зробила з татковою книжкою? Люба, як ти могла?

У відповідь дівчинка залізла під ліжко й скрутилася в клубочок, щоб її не змогли дістати звідти.

— Після Френка так мало залишилося… — знову захлипала Ханна, тримаючи в руках відірвані сторінки.

— Знаю, Ханні, знаю. А Ґрейс — ні. Вона зробила це ненавмисно. — Ґвен поклала руку на плече сестри. — Ось що, ти йди приляж, а я візьму її на прогулянку.

— Вона повинна звикнути до власного дому.

— Ми просто навідаємо тата. Йому це сподобається, а їй піде на користь свіже повітря.

— Ні, я справді не хочу…

— Та ну, Ханні. А тобі краще відпочити.

Ханна зітхнула:

— Добре. Але тільки туди і назад.

Коли вони вийшли на вулицю, Ґвен дала племінниці іриску.

— Ти, напевно, хотіла цукерку на паличці, правда, Люсі?

— Так, — відповіла дитина і схилила голову набік, здивувавшись тому, як її назвали.

— Тепер будь хорошою дівчинкою, і ми підемо провідаємо дідуся.

Очі Люсі блиснули при згадці людини з великими конями та високими деревами. Вона йшла, смокчучи іриску. Дитина не посміхалася, але не кричала й не скиглила, відзначила Ґвен.

Правду кажучи, не було потреби йти парком. Вони могли б дістатися до будинку Септимуса швидше через цвинтар та методистську церкву.

— Утомилась, Люсі? Чому б нам трохи не перепочити? Це довга дорога до дідуся, а ти ще така маленька…

Дівчинка просто продовжувала щипати пальчиками, мов пінцетом, іриску, досліджуючи її липкість. Краєм ока Ґвен побачила на лавці Ізабель.

— Біжи вперед, до лавки, а я піду слідом за тобою.

Дитина не побігла, а неквапливо йшла, тягнучи по землі ганчір’яну ляльку. Ґвен на відстані спостерігала за нею.

Ізабель закліпала очима.

— Люсі? Сонечко! — вигукнула вона і підхопила дівчинку на руки, перш ніж задумалась, як та потрапила сюди.

— Мамо! — вигукнула дитина, міцно до неї притулившись.

Ізабель повернулась і побачила неподалік Ґвен, яка кивнула, ніби кажучи: «Не хвилюйся».

Ізабель не переймалася тим, що робила та жінка й чому саме. Вона плакала, обіймаючи дівчинку, а потім відсторонилася на відстань витягнутої руки, щоб краще її роздивитися. Можливо, незважаючи на обставини, Люсі все ще може повернутися до неї. Ця думка зігріла її.

— Ой, яка ти стала худенька! Лише шкіра та кістки. Ти повинна бути хорошою дівчинкою і гарно їсти. Заради мами.

Поступово вона помітила ще деякі зміни в дівчинці. Проділ з іншого боку, сукня з тонкого мусліну з розсипаними по ньому маргаритками, нові туфлі з метеликами на пряжках.

Ґвен полегшало, коли вона побачила реакцію племінниці. Біля матері, яку вона любила, Ґрейс здавалася зовсім іншою дитиною. Вона дала їм трохи часу, а тоді наблизилася до лавки.

— Нам краще зараз піти. Я не була впевнена, що ви будете тут.

— Але… Я не розумію…

— Усе це так жахливо. Усім важко. — Ґвен похитала головою і зітхнула. — Моя сестра — хороша жінка, справді. Вона багато пережила. — Дівчина кивнула в бік дитини. — Я спробую привести її знову. Але не можу обіцяти. Будьте терплячою. Це все, що я можу сказати. Будьте терплячою, і, можливо… — Вона не закінчила фрази. — Але, будь ласка, не кажіть нікому. Ханна не зрозуміє. Вона ніколи не пробачить мені… Ходімо, Люсі! — сказала Ґвен і простягнула руки до дівчинки.

Дитина чіплялась за Ізабель.

— Ні, мамо! Не йди!

— Іди, моя солодка. Будь чемною заради мами. Ти повинна піти з цією леді, але ми скоро побачимося знову. Я обіцяю.

Дитина все ще трималася за Ізабель.

— Якщо ти будеш чемною, ми прийдемо знову, — усміхнулася Ґвен, помалу відтягуючи дівчинку.