За одним зі столиків спиною до Ізабель сиділи дві жінки. Одна з них була білявка, інша, темноволоса, розглядала сувій блідо-лимонного полотна, розгорнутого перед нею. Біля жінки, похнюпившись і крутячи в руках ганчірну ляльку, сиділа маленька світловолоса дівчинка в бездоганній рожевій сукні з оборками та в білих шкарпетках, прикрашених мереживом.

Поки жінка розглядала тканину, розпитуючи продавця про ціну та метраж, дівчинка підвела очі, щоб подивитися, хто прийшов. Вона впустила ляльку і сповзла зі стільця.

— Мамо! — вигукнула й стрімко помчала до Ізабель. — Мамо! Мамо!

Перш ніж хоч хтось зрозумів, що трапилося, Люсі обвила руками Ізабель, учепилася в неї, наче краб.

— Люсі! — Ізабель схопила та обійняла дівчинку, дозволяючи їй заритися в неї обличчям. — Люсі, моя люба!

— Та погана леді забрала мене, мамо! Вона навіть била мене! — Дитина пхинькала, вказуючи на Ханну.

— Моя бідолашко, моє сонечко! — Ізабель притисла дівчинку до себе, схлипуючи від можливості доторкатися до неї.

Ноги дитини щільно обвили талію жінки, а голова примістилася під її підборіддям, як остання частина головоломки. Ізабель не звертала уваги ні на кого й ні на що.

Ханна ошелешено дивилася: принижена та в розпачі від того, що Ґрейс, мов магнітом, тягло до Ізабель. Уперше вона усвідомила масштабність крадіжки. Перед жінкою було свідчення того, що в неї вкрали. Вона побачила сотні днів і тисячі обіймів, які поєднували Ізабель та Ґрейс, усю викрадену любов. Її ноги тремтіли, вона боялася впасти. Ґвен поклала руку їй на плече, не знаючи, що робити.

Ханна спробувала перебороти приниження й стримати сльози. Та жінка і дитина переплелися як єдине ціле, котре ніхто й ніщо у світі не могли роз’єднати. Намагаючись залишатися у вертикальному положенні, щоб зберегти хоч трохи гідності, Ханна відчула порив нудоти. Намагаючись дихати спокійно, вона взяла сумку з прилавка і пішла настільки впевнено, наскільки могла, до Ізабель.

— Ґрейс, дитинко, — вимовила вона. Ізабель і дівчинка, яка міцно трималася за неї, навіть не поворухнулися. — Ґрейс, дитинко, час повертатися додому. — Вона простягла руку, щоб торкнутися дівчинки, яка кричала; та не просто верещала, а з усіх сил волала вбивчі слова, що чулися й на вулиці:

— Мамо, хай вона піде! Мамо, прожени її!

Біля крамниці зібрався невеликий натовп: оторопілі чоловіки та нажахані жінки. Обличчя дівчинки спотворилося та побагровіло.

— Будь ласка, мамо! — Вона благала, обхопивши крихітними рученятами обличчя Ізабель, викрикуючи слова, наче щоб подолати відстань або глухоту. Проте Ізабель мовчала.

— Може, ми… — фразу Ґвен перебила її сестра.

— Відпусти її! — крикнула Ханна, не в змозі назвати Ізабель по імені. — Ти вже достатньо зробила, — вона продовжила спокійніше, та в голосі відчувалася гіркота.

— Як можна бути такою жорстокою? — вибухнула Ізабель. — Хіба ви не бачите, в якому вона стані? Ви ж не знаєте найважливіших речей: чого вона потребує, як її доглядати! Якщо у вас немає до неї серця, то хоч проявіть здоровий глузд!

— Відпусти мою дочку! Негайно! — вимагала Ханна, трусячись.

Жінка прагнула вилетіти з крамниці, щоб розірвати той магнітний зв’язок. Вона відтягла дитину від Ізабель, схопивши її за талію, та дівчинка пручалася й кричала:

— Мама! Я хочу до мами! Відпусти!

— Усе добре, люба, — сказала Ханна. — Я знаю, що ти засмучена, але ми не можемо залишитися. — Жінка намагалась заспокоїти дитину словами, але зберігала достатньо сильну хватку, щоб та не вивернулася й не втекла.

Ґвен, поглянувши на Ізабель, у розпачі похитала головою. Потім вона повернулася до племінниці.

— Тихо, тихо, пташечко. Не плач! — Вона промокнула обличчя дівчинки ніжною мереживною хусточкою. — Йдемо додому й пошукаємо для тебе іриску. Табата-Теббі сумуватиме за тобою. Ходи, люба! — Продовжуючи ніжно розраджувати Ґрейс, мама та тітка підійшли з нею до виходу. У дверях Ґвен знову обернулася й побачила в очах Ізабель відчай.

На якусь мить усі завмерли. Ізабель не наважувалася поворухнутися, наче боялась утратити відчуття близькості до дочки. Віолетта з викликом поглянула на продавців крамниці, щоб вони стрималися від зауважень. Нарешті хлопчина, що розвертав сувій лляної тканини, почав знову згортати його.

Ларрі Mушмор отямився й запитав стару пані, яку саме обслуговував:

— Ви хочете тільки два ярди? Цього мережива?

— Так-так, тільки два ярди, — відповіла вона якомога природнішим голосом, хоча й намагалася розплатитися гребінцем, а не монетами, які хотіла витягнути із сумочки.

— Ідемо, люба! — тихо сказала Віолетта й голосніше додала: — Не думаю, що я хочу таку саму вовну цього разу. Я ще раз гляну на узор, а тоді вирішу.

Фанні Дарнлі, хто пліткувала з якоюсь жінкою на тротуарі, завмерла, коли мати з дочкою вийшли з крамниці, тільки її очі насмілилися спостерігати, як вони йшли вулицею.

Накі прогулювався вздовж перешийка Пойнт-Партаґез, слухаючи, як по обох його боках об берег билися хвилі. Він приходив сюди, щоб поміркувати після вечірнього чаю. Чоловік протер посуд, який помила його дружина. Він, як і раніше, сумував за тими днями, коли поруч були діти й допомагали їм. Вони перетворювали це на гру. Тепер майже всі виросли. Накі сумно посміхнувся, згадавши маленького Біллі, якому завжди буде тільки три.

Між великим і вказівним пальцями Вернон обертав мушлю, прохолодну й округлу, наче монета. Сім’я. Бог знає, ким би він був без сім’ї. Для жінки мати дитину — найприродніша річ у світі. Його Ірен пішла б на все, щоб повернути Біллі. На все. Коли справа доходить до дітей, у батьків залишаються лише інстинкти і надія. І страх. Правила й закони відразу ж забуваються.

Закон є закон, та люди є люди. Він повернувся думками в той день, коли розпочалась та трагічна історія. Того Дня пам’яті Накі поїхав у Перт на похорон своєї тітки. Він міг посадити багатьох з них, усю шайку з Ґарстоуном включно. Всіх чоловіків, які хай на мить, але зігнали свій біль на Френкові Ронфельдту. Але стало б ще гірше. Не можна протиставити ціле місто його власній ганьбі. Іноді забутися — єдиний спосіб повернутися до нормального життя.

Накі знову згадав про ув’язненого. Той Том Шерборн був для нього загадкою. Відлюдькуватий та замкнений, наче горіх. Як же дізнатися, що ховається за гладкою твердою оболонкою без темних плям, на які можна було б натиснути. Клятий Спреґґ відчайдушно шукав причини накинутися на нього. Досі Вернон стримував його, але він повинен дозволити йому найближчим часом допитати Шерборна. А хто знає, що зроблять з Томом в Олбані чи Перті. До того ж Шерборн поводився, наче сам собі найлютіший ворог.

Принаймні йому вдалося тримати Спреґґа подалі від Ізабель.

— Знаєте, ми не можемо змусити дружину свідчити, тому не чіпайте її. Якщо натиснути на пані Шерборн, вона взагалі самотитиметься. Цього ви домагаєтеся? — запитав він у сержанта. — Залиште її мені.

Боже, це вже було занадто. Тихе життя в тихому містечку — ось на що він зголошувався. А тепер мав розібратися з цією справою. З цією клятою справою! Він неупереджено та ґрунтовно виконає свою роботу і, коли настане час, передасть справу в Олбані. Накі кинув мушлю у воду, і її з ревом поглинули хвилі.

Сержант Спреґґ, усе ще виснажений після довгої подорожі з Олбані, змахнув з рукава пушинку. Він повільно повернувся до паперів, що лежали перед ним. «Томас Едвард Шерборн. Дата народження 28 вересня 1893».

Том не відреагував на цю фразу. З лісу доносилося пронизливе цвірчання цикад, наче вони самі були голосом спеки.

— Та ти герой війни теж. Нагороджений Військовим хрестом. Я читав витяг зі справи: захопив німецьке кулеметне гніздо самотужки. Переніс чотирьох наших у безпечне місце під снайперським вогнем. І таке інше. — Спреґґ на мить замовк. — Ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Том і далі мовчав.

— Я сказав, — Спреґґ нахилився до нього через стіл, — ти, напевно, вбив багато людей тоді.