СОН

Гостюючи колись в монастирі,Я, коли всі були вже на відправі,Зайшов до книгосховища. Старі,Грубезні книги в шкіряній оправіСтояли там рядами при стіні.Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.Але у вічі кинулись меніТих фоліантів назви дивовижні.Я взяв один, — і що читаю там?«Останній крок до квадратури кола».[55]О, думав я, в цій книжці мисль не квола!Або таке: «Як скуштував АдамЩе й з древа іншого[56]…» Але з якого, боже?Із дерева життя?! То він безсмертний, може?Ну, думав я, це ангелпокровительЗаніс мене у цю святу обитель!Вечірній промінь втомленого сонцяУпав на книги з косого віконця.Дивлюсь: одна із райдужним обрізомВся аж дзвенить тривожним вокалізом.Беру, читаю напис той: «НаукаПро відповідність кольору і звука».Я відчиняю книги ті, як брами,І цілий світ співає кольорами!І так мене ця вразила ідея,Що я почав здогадуватись, де я.Бо, що за том я тут не вибираю,Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!Тут відповідь на всі мої питання,Тут всі плоди із дерева пізнання,І всі мистецтва, і науки точні,Усіх досліджень дані остаточні.І, що не книга, — з гарних палітурок.Світився напис, наче порятунок.І кожне слово з крони до корінняБуло — як біла блискавка прозрінняДля тих, кому відкрилась вища суть.Я книгу взяв тремтячими руками.В ній сторінки аж сяяли рядками.І, сам себе не знавши до пуття,Мікрочастинка в космосі ніяка,Я осягнув той вищий сенс буття,Що десь лежить у сфері зодіака.Побачив раптом, наче з висоти,Скарбів духовних розсипи всесвітні,Прадавніх знань незлежані пласти, Нових гіпотез паростки тендітні,Нектар ілюзій, досвіду полин,Гіркі плоди марнот і шанолюбства.Я подолав за декілька хвилинТернистий шлях здороженого людства.Це був такий натхненний марафон!В очах мигтіли числа й силуети,Калейдоскопи символів і форм,Емблем і формул дивні менуети.Все оживало в образах письма,Питало шлях і стежечку зміїсту —У невтолимих пошуках умаНової форми і нового змісту.І от коли, засліплений тим всім,Я очі звів перепочити трохи,І тих книжок беззвучний клавесинМені лунав, — почув я тихі кроки.Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.І я подумав: певно, архіварій.Він щось робив, і в паузі тривалійДивився я: що ж робить той старий?Він брав побожно кожний фоліант,Читав книжок позолотілі спинки,Тих дивних назв сліпучі золотинки,А потім їх, як свічку, задувавБезкровним ротом. І стирав їх пальцем,Ті назви плоду з гілочки добра.І зовсім інші, інші! — архіварій цейПисав єдиним розчерком пера.Ну, думав я, яка робота ловка!Дмухне старий — немає заголовка.Так він ходив, і назви ті підмінював.І тихий острах серце мені стис.І був зловісно вище розумінняЙого роботи потаємний смисл.Збентежений і збитий з пантелику,Я взявся знов за книгу ту велику.Але чомусь, зненацька потьмянівши,Ті літери не сяяли мені вже.І кожне слово з крони до корінняБуло — як сіре, знічене створіння.Воно двоїлось, блякло, розсипалось,Зникало десь у плетиві оман,Немов під ним сторінка розступалась,І западали літери в туман…В цю мить десь тихо брязнули ключі.Відчув я руку в себе на плечі.Це був старий. Півкроку, може, тількиТепер було між мною і між ним.Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,Немов війнуло вітром крижаним.Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:Він назву стер і з цього манускрипта.Німі слова пручалися, як міми,Летіло все в стрімкому монтажі —Невічних істин вічні видозміни,Старих пустель новітні міражі.Він їх стирав, писав і знову нищив.Я не питав у нього ні про що.А потім він забрав перо і книжкуІ, слова не промовивши, пішов.

СЛУЖІННЯ

Колись були володарі побожні,Котрі в полях освячували плуг,Високу віру і високий духВ людській душі підтримати спроможні,Що знали мову сонця і грози,Що їх законам був за оборонцяТой, що тримав над світом терезиЖиття і смерті, місяця і сонця.Але урвався той священний ряд.Лишився рід людський напризволяще,В марноті днів згубивши все найкраще,Без вівтарів, і святощів, і свят.Та не урвалась пам’ять про ті дні,І ми повинні крізь марноти світуНести високу святість заповіту,Навіки в притчі втілену й пісні.Колись, можливо, зміняться часи,По самі вінця темрявою повні, —Почує сонце наші голоси,Ми принесем дари йому жертовні.вернуться

55

«Останній крок до квадратури кола». — Нерозв’язна математична задача про розшук квадрата, рівновеликого даному колу, була від стародавніх часів до епохи барокко улюбленим символом релігійнофілософських пошуків рівноваги між божим і людським, між вічністю і часом.

вернуться

56

«Як скуштував Адам ще й з древа іншого…». — Поряд з деревом пізнання добра і зла, скуштувавши плодів якого, Адам і Єва впали в первородний гріх, у біблійному Едемі росте, згідно зі Старим завітом, і дерево життя: плоди з нього надають тому, хто скуштував їх, безсмертя й досконалості.