АЛЕ МИ ТУЖИМ ПОТАЙ…
Тягар буття не давить нам на плечі,І наших мрій реальність не зімне.Це існування наше неземне —Як танець фей навколо порожнечі.Наш світ ясний, у нас немає долі.Є лиш ума забави чарівні.Але як страшно тужить в глибиніКривава праніч варварства й сваволі!В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,Легкі, як німби інопланетян, —О, як ми тужим потай за життямЗ вогнем зачать і таїнствами смерті!ЛІТЕРИ
Ми інколи беремся до пераІ звично пишем літери і коми,Які відомі кожному. Це гра,Що має здавна правила й закони.Але, якби побачив їх дикунАбо людина з місяця, — дивамиДля нього був би знаків цих табун,Це біле поле, всіяне словами,Кабалістичним плетивом чуднимВ химерних візерунках алфавітуТоді, мабуть, постав би перед нимСтрашний і незбагненний образ світу.Були б там роги, ноги і хвости,Рослини, змії, птиці й поторочі.І, вражений до сліз, до німоти,Він би читав їх, як сліди воронячі.І в цих відбитках найрізніших мов,У цьому хмизі втіленого звукаПобачив би, як жевріє любов,Палає гнів, обвуглюється мука.Він би жахався, плакав, і тремтів,І переляк вишіптував, як знахар,Збагнувши безмір зоряних світівУ мікросвіті цих графічних знаків,Де стільки літер нижуться в рядки,Такі чіткі й однакові, що навітьЖиття і смерть, кохання і ненавистьСтають подібні, наче двійники…І врешті б він, бурмочучи закляття,Той білий аркуш кинув у багаття,І, при багатті мирно задрімавши,Повірив би, що чарів тих нема вже,Що весь той жах розвіявся, минув,І аж тоді б він, певно, усміхнувся,І аж тоді б з полегкістю зітхнув.ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА
Те, що було ще вчора над усе,Найвищий досвід, наймудріша теза, —Тьмяніє раптом і втрачає сенс,Як партитура без ключа й діеза.І побудова гарна і струнка,Що в ній було доцільне все і вічне,Безладно розпадається, зника,Мов губить враз ядро своє магічне.Так і обличчя, любі нам колись, Такі прекрасні, юні і відверті,В печалі зморщок тінями взялисьІ визрівають, блякнучи, для смерті.Так у душі і захват, і порив,Ледь спалахнувши, гасне, і натомістьПриходить жаль, що все ж це до пори,Як щось одвіку вкладене в свідомість.Та над цією прірвою розрух,В долинах смерті, де сама трагічність,В кромішній тьмі пручається наш дух,Долає смерть і світиться крізь вічність.ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР
Сидить старий, схиливши сиві скроні,Перебирає бісер на долоні.А навкруги — руйновище країни,Повзучий плющ повився на руїни,Гуде бджола. І над добром і зломЛунає лиш приглушений псалом.І той, що був колись такий славетний,Ніким не перевершений гравецьВ грі символів, мандрівник і митець,Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —Старий, самітний, головою срібен,Тепер він став нікому не потрібен.Юнак до нього труд свій не приносить,Магістр його на диспут не запросить.Минуло все. Нікого вже немає.Ні тих духовно вишуканих кіл,Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,Нема вже їх… Старий відпочиваєСеред руїн. Над ним пливуть хмаринки.В його руках барвисті намистинки.Вони — як ієрогліфи печалі,Що так колись багато означали!Життя урвало ниточку хистку.Тепер це тільки скельця кольорові,Синенькі, білі, жовті, пурпурові,Вони тихенько котяться крізь пальціСтаречих рук і губляться в піску…ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА
Правічна тиша і правічний сон…І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,Пробився промінь. Пронизав безмежність.Із хаосу вихоплює світи.І розтинає прірву чорнотиНа день і ніч, життя і протилежність.Вдихає душу божому рабу,Снагою зел запліднює природу,Бажанням дії, боротьби і плоду.Вливає небо в чашу голубу.І творить світ живий і неповторний,І славить все той промінь животворний.А потім він у безмір лине знову,Шукаючи свою першооснову,Крізь ті світи, які він сам створив, —Молінням рук, простягнутих угору,Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —Це боротьба, це щастя, це порив!