— Так, — підтвердив я, водночас вдячний йому за те, що він підказав мені номер моєї кімнати, і стривожений тим, що він згадав її так відразу, навіть не замислившись.

— Добраніч, сер. Приємного перебування.

Два різні ліфти. Нескінченний коридор, застелений червоним килимом. Увійшовши до своєї кімнати, я ввімкнув усе світло: настільну лампу, лампу біля ліжка, усі лампи в люстрі, — кинув пальто на підлогу й відразу пішов у душ, розстібаючи на ходу свою закривавлену сорочку, спотикаючись, як монстр Франкенштейна, якого женуть вилами. Я згорнув липку купу свого одягу, вкинув її на дно ванни й увімкнув на повну потужність гарячу воду, струмочки рожевої води виливалися з-під моїх ніг, поки я шкрябав себе мочалкою з ароматизованим лілією гелем для душу, аж поки врешті відчув, що пахну як похоронний вінок, а шкіра горить вогнем.

Сорочку можна було викидати: вода у ванні вже стала чистою, а коричневі бризки та плями на ній залишалися. Залишивши її відмокати далі, я взявся за шарф і піджак — просякнуті кров’ю, але надто темні, щоб її було помітно, — а потім і за пальто, обережно вивернувши його (навіщо я вдягнув на вечірку пальто з верблюжої шерсті? Чому не темно-синє?). Одна його вилога була ще так-сяк, а з другою справи було зовсім кепські. Бризки кольору темного вина несли в собі якийсь заряд, що знову переніс мене у світ пострілів: поштовх, вибух, траєкторія польоту кулі. Я підсунув пальто під кран, полив його шампунем і став шкрябати й чистити взуттєвою щіткою, яку взяв у шафі; після того як шампунь закінчився і гель для ванни також, я нашурував пляму милом і знову став її терти, як ото невдатний слуга в казці, приречений виконати неможливу роботу до світанку або померти. Нарешті, коли мої руки вже тремтіли від перевтоми, я вичавив на пляму зубну пасту просто з тюбика і став чистити її зубною щіткою — цей спосіб, на диво, виявився ефективнішим, ніж будь-який із попередніх, але пляму мені так і не пощастило вивести.

Нарешті я покинув цю марну працю й повісив пальто над ванною, щоб із нього стекла вода: воно нагадало мені мокрий привид містера Павликовського. Я дуже намагався не вимазати кров’ю рушники й туалетним папером, який старанно скручував і змивав в унітаз кожні кілька хвилин, ретельно витирав іржаві плями й бризки крові на кахлях. Щілини між кахлями я вичищав зубною щіткою. Клінічна чистота. Стіни блищать віддзеркаленим світлом. Примножуються нескінченні самотності. Ще довго після того, як зникла остання рожева пляма, я працював, виполіскуючи та перучи рушники для обтирання рук, які забруднив і які досі здавалися підозріло рожевими, — а потім, майже не тримаючись на ногах від утоми, став під душ, пустивши таку гарячу воду, яку ледве міг витримати, і знову взявся шкребти себе з ніг до голови, знову й знову, натираючи волосся бруском мила й плачучи від мильної піни, що потрапляла мені в очі.

Я прокинувся в якусь невизначену годину від пронизливого дзвінка у двері, який змусив мене підстрибнути, наче ошпареного. Простирадла були сплутані й мокрі від поту, жалюзі опущені, тому я не мав ані найменшого уявлення, котра зараз година й навіть день чи ніч. Я ще не зовсім прокинувся. Накинувши халат, я відчинив двері на ланцюжок і запитав:

— Борис?

Жінка у формі, зі спітнілим обличчям.

— Прання, сер.

— Що, вибачте?

— На рецепції мені сказали, що ви просили забрати у вас одяг до пральні.

— Е…

Я подивився на дверну ручку. Як після всього, що зі мною напередодні сталося, я не здогадався повісити на двері напис «Не турбувати»?

— Одну хвилинку.

Зі своєї валізи я дістав сорочку, яку вдягав на вечірку Анни, — ту саму, про яку Борис сказав, що вона не досить добра для Ґроздана.

— Ось, — сказав я, передавши сорочку крізь двері, а потім попросив: — Зачекайте.

Піджак від костюма. Шарф. Обидва чорні. Чи варто віддати їх? Вони були пом’яті й мокрі на дотик, та коли я ввімкнув настільну лампу й пильно їх розглянув — в окулярах, своїм натренованим Гобі оком, підсунувши тканину під самий ніс, — то не побачив ніякої крові. Клаптем білої тканини я тицьнув у кілька місць, щоб побачити, чи не стане вона рожевою. Вона справді зарожевіла, але дуже слабенько.

Покоївка досі чекала, й необхідність поспішати була для мене певною полегкістю — рішення треба приймати швидко, немає коли вагатися. З кишень я дістав свій гаманець, сирувату, але, на подив, не розм’яклу оксиконтинку, яку поклав до кишені, перш ніж піти на вечірку до Анни де Лармессен (чи думав я коли-небудь, що буду вдячний пігулці за властивість довго не розчинятися? Ні), й Борисів блискучий конверт, а піджак і шарф передав покоївці.

Зачинивши двері, я відчув велику полегкість. Але через тридцять секунд мене опанувала тривога, сплески якої іноді підіймалися до крикливого крещендо. Необмірковане рішення. Безумство. Чим я думав?

Я ліг. Та незабаром підхопився на ноги. Потім знову ліг і спробував заснути. Та незабаром я вже сидів у ліжку й у пориві напівсонної маячні, супроти власної волі, зателефонував на рецепцію.

— Слухаю вас, містере Декер, чим я можу допомогти?

— Знаєте… — Я міцно заплющив очі; навіщо я заплатив за кімнату кредиткою? — Мені спало на думку, я щойно віддав костюм у хімчистку, він ще тут?

— Пробачте?

— Ви відсилаєте одяг для прання кудись інде? Чи перете його тут, на місці?

— Відсилаємо, сер. Ми працюємо з дуже надійною компанією.

— Ви маєте змогу з’ясувати, чи його ще не відіслали? До мене дійшло, що він мені буде потрібний сьогодні ввечері для участі в одній зустрічі.

— Зараз я це з’ясую, сер. Не кладіть слухавку.

Я чекав із почуттям безнадії, дивлячись на пакетик героїну, що лежав на моєму нічному столику, на конверті був штемпель — райдужний череп, слово «afterparty»[208]. Через мить клерк за приймальною стійкою знову підійшов до телефону.

— На котру годину вам потрібен костюм, сер?

— Скоро.

— Боюся, його вже забрали. Машина щойно від’їхала. Але хімчистку в нас роблять того ж таки дня. Ви матимете свій піджак не пізніш як о п’ятій годині, я вам гарантую. Вам щось іще потрібне, сер? — запитав він після паузи.

Борис мав рацію, коли говорив про свій порошок, що він у нього дуже чистий, чистісінький білий: я так відключився, проковтнувши звичайну дозу, що протягом невизначеного часу приємно гойдався на самому краю смерті. Міста, століття. Я з насолодою ковзав туди-сюди по повільних хвилинах, зачарований за опущеними шторами, по порожніх хмарах сновидінь та по рухливих тінях, по безруху, як на розкішних мисливських натюрмортах Яна Венікса з підвішеними за ноги мертвими птахами із закривавленими крилами, й останнім проблиском розуму, який мені лишився, я, як мені здавалося, розумів таємну велич помирання, до самого кінця недоступне людству знання: ні болю, ні страху, дивовижне відсторонення — на поховальному човні ти відпливаєш у нескінченну неозорість, наче імператор, відпливаєш, відпливаєш, спостерігаючи далеку метушню на березі, вільний від усіх людських почуттів любові, страху, горя та смерті.

Коли дзвінок у двері розколов мої марення через кілька годин, а могли минути сотні років, я навіть не здригнувся. Я з приємністю підвівся на ноги, — щасливо хитаючись у повітрі, тримаючись за меблі, поки йшов, — й усміхнувся дівчині у дверях: білява, сором’язлива на вигляд, вона принесла мені мій одяг, загорнутий у целофан.

— Ваші речі, містере Декер, — як і всі голландці, вона промовляла моє прізвище «Декка» — як Декка Мітфорд, давній знайомий місіс Дефріз. — Просимо пробачення.

— Що?

— Я сподіваюся, ми не завдали вам незручностей.

Чудесна дівчина. Які сині очі! Який чарівний акцент!

— Пробачте?

— Ми пообіцяли принести вам їх на п’яту годину. На рецепції сказали, що хімчистку вам у рахунок не включать.

— О, все гаразд, — відповів я, міркуючи, чи не дати їй чайові, і зрозумівши, що я тепер неспроможний ані думати про гроші, ані їх рахувати, зачинив двері, кинув одяг біля ліжка й хитаючись підійшов до нічного столика — подивитися на годинник Юрія: шоста двадцять — це примусило мене усміхнутися. Наркота врятувала мене від гострої тривоги — врятувала принаймні на годину двадцять хвилин. Якби не вона, я метався б, телефонував до портьє, уявляв, що внизу вже розташувалися копи, які прийшли по мене. Але наркота наповнила мене ведичним спокоєм. Тривога! Яка втрата часу! Усі священні книги мають рацію. Безперечно, тривога — це ознака примітивної й духовно нерозвиненої особи. Що там писав Єйтс про вражених китайських мудреців? Усе гине й створюється знову. У їхніх стародавніх очах іскриться сміх. Ось у чому мудрість. Люди лютували й плакали і руйнували все на світі протягом століть, скаржилися на своє жалюгідне маленьке життя — а який у цьому сенс? Що приносив їм цей марний смуток? Погляньте на степові лілеї, як вони ростуть: не працюють, не прядуть[209]. Чому ми переживаємо з тієї або іншої причини? Хіба ми, як розумні істоти, не прийшли на землю, аби бути щасливими в той короткий термін життя, який нам даровано?

208

Вечірка після якоїсь події (англ.).

209

Євангеліє від Матвія, 6:28.